Дженнифер Арментроут – Падіння руїни та люті! (страница 106)

Не дивись.

Я повторювала собі це, коли мене вели корчмою, та не зводила очей із потилиць Реїв і Високородних лицарів. У мене так сильно тремтіли руки й ноги, що я дивувалася, що взагалі могла хоч якось йти.

Грейді забрали з кімнати за кільки хвилин після того, як ті... крики припинились. Я не бачила Принца Рогана чи Лорда Самріеля, коли йшла, а Лорд Аріон крокував поруч зі мною.

Не дивись.

Та всипана тирсою підлога була липкою й слизькою під моїми босими ногами, і я відчула запах, якого тут раніше не було. Їдкий металевий запах змішаний із занадто солодким. Гострий. Занадто насичений.

Я подивилася.

Поглянула праворуч і спіткнулася, побачивши корчмаря. Бака. Побачила інших людей, чиїх імен я не знала. Деякі були напівоголені. Інші й нитки на собі не мали, але всі вони тепер були лише тілами, і нічим більше.

Тіла лежали розкидані по столах, деяким не вистачало рук чи ніг, інші звисали з другого поверху, перекинуті через бильця сходів. Було так багато крові. На вигляд здавалося, що до них дісталися дикі звірі: розірвали кігтями їхні груди й животи та залишили їхні внутрішні органи назовні. У грудках і калюжах крові. Декого... декого спалили в каміні. Я бачила так багато жорстокості, однак це...

Жовч піднялася так швидко, що я не могла її зупинити. Я розвернулася, зігнулась і мене знудило водою й залишками печені, яку я з’їла кілька годин тому. Я спробувала підвестись, але в мене підігнулися ноги. Я впала колінами на закривавлену підлогу та заридала, доки мій шлунок судомило.

Лорд Аріон мовчки чекав і заговорив, тільки коли я затихла.

— Це все? — запитав він. — Чи буде ще?

Я затремтіла й захитала головою. У мені більше нічого не було.

— Тоді підводься. Нам треба йти.

Я відсахнулась. Не знала нікого із цих... цих людей, але вони не заслужили такого.

— Чому це сталося? — прохрипіла. Я мала знати, що могло змусити живу істоту так жорстоко повестись з іншою, бо я не могла збагнути такого руйнівного зла. Неважливо, що я бачила в Арчвуді. Ця жорстокість була чимось зовсім іншим. — Чому ви всі зробили це з ними?

Почулося важке зітхання, породжене нудьгою або дратівливістю, а можливо, сумішшю обох.

— Чому ні?

Я ошелешено витріщилася на Високородного.

— Жартую, — сказав він, ніби від цього мало стати краще. — Один із наших лицарів трохи розгулявся. Почалися крики, і, ну, Принц Роган не дуже полюбляє такі незручності. Якби вони тільки мовчали, то могли б дожити до світанку.

— Їх... їх вирізали тому, що хтось закричав? — не своїм голосом запитала я.

— Я бачу, що ця відповідь тебе засмучує, — зауважив Лорд Аріон. — Чи покращає тобі, якщо я скажу, що більшу частину селища ніхто не чіпав? Бо я на це сподіваюся.

Більшу частину селища? Я згадала голосіння, які чули ми з Грейді ззовні. Невже тих, кому не пощастило, просто залишили отак? Розірваними, гнити, коли сонце зійде, просто як це було в Арчвуді?

— Вас узагалі не хвилюють низькородні? — запитала я, хоч і знала відповідь. Чи думала, що знала. Я знала, що Короля мало цікавили наші потреби, але це... це виходило за рамки всього, на що я вважала здатними Високородних. — Король вважає це нормальним?

— Король ненавидить насилля, — відповів Лорд Аріон. — Він також ненавидить вертепи пороку й гріха. Він вважав би це тим, чим воно є. Очищенням. Жодного вартого життя не втрачено сьогодні. Тепер ми маємо продовжувати подорож.

Гнів, що пробирав до кісток, розгорівся, проганяючи холод жаху й зневіри. Лють спопелила моє горло.

— Гори в пеклі.

Світлі брови піднялися над чорно-зеленими очима. Це все, що я встигла побачити. Він рухався дуже швидко.

Удар, якого він завдав, обпалив мені щоку й губи та відкинув убік. Я випростала руки, перш ніж впасти на підлогу. Гарячий, пульсуючий біль розійшовся моєю щелепою й обличчям. Кров просочила мої долоні. Я дихала крізь дзвін у вухах.

Милостиві боги...

Це не вперше мене вдарили, але вперше так сильно, щоб задзвеніло у вухах.

Кров розлилась у роті. Я сплюнула та замружилася від гострого сплеску болю від розриву губи. Я обережно провела язиком по вустах і здивувалася, чому не вилетіли зуби.

— Подивись на мене, — його шепіт торкнувся моєї шкіри, як подих зими.

Я відхилилась назад, вдихнула й знову підвела голову до Лорда. Світло лампи тут було яскравим — яскравішим, ніж кілька секунд тому. Повітря наелектризувалось, і на моїй потилиці піднялися крихітні волоски.

Той широко всміхнувся.

— Слухай мене.

Перш ніж я встигла зробити ще один подих, його голос проник у мене й захопив контроль. Небачена вага осіла на моїх щиколотках, а тоді піднялася ногами до талії та зап’ястків і дісталася плечей. Швидкий, гострий біль прорізав мою голову, а тоді там з’явився тиск, що заповнив мій розум, і кожен подих мав присмак... м’яти.

Центр його очей — де зелені плями оточували його зіниці — засяяв і розширився. Тепер у них виднілася лише тонка смужка чорного кольору.

— Встань, — наказав Лорд Аріон.

Я не хотіла. Кожна частинка мене повставала проти цього, але моє тіло рухалося без свідомих зусиль. Він захопив контроль над моїм тілом — моєю волею. Я підвелася.

Лорд відсмикнув свій плащ і вхопився за чорне руків’я меча. Світло лампи відбилося від лунового леза, коли він витяг його та наставив гострий кінець на мої груди.

— Іди вперед.

Ноги по черзі піднялися самі собою.

Він самовдоволено посміхнувся.

— Далі.

Серце закалатало. Я витріщилася на неймовірно гостре вістря меча. Він... збирався змусити мене насадитися на лезо? Ні. Я не стала б цього робити. Я не могла б цього зробити. Ні, — прошепотіла я, потім закричала єдине слово, знову і знову, але жоден звук не вирвався на волю. Мої руки звисали з боків, а пальці розчепірилися.

— Цікаво, — пробурмотів Лорд. — Подивись на мене зараз.

Тиск розширився в моїй голові й спрямував спалах агонії у мої скроні. Біль відступив тільки тоді, коли я поглянула на Високородного.

Зелений колір у його очах пульсував.

— Іди вперед.

Мої ноги попленталися закривавленою підлогою. Одна нога. Тоді друга. Я зробила ще один крок і раптом, перекривши мені подих, гострий біль розійшовся від правої сторони грудної клітки.

— Зупинись, — наказав він.

Я зупинилася.

Лорд відсмикнув меч — він тримав його між нами. Вістря виблискувало від крові... моєї крові.

— Я міг наказати тобі перерізати власну горлянку на цьому мечі, і ти це зробила б, — він опустив його та поклав лезо на моє плече біля шиї. — Я міг би змусити тебе впасти на коліна й смоктати мій член.

Я міг би взяти цього меча та йти від дому до дому, випускаючи нутрощі всім, хто там спить. Розумієш мене?

Відраза доєдналася до присмаку м’яти в моєму роті, коли мої губи поворушилися.

— Так.

— Добре, — Лорд опустив меч униз. — Тепер ти достатньо добре роздивилась усіх навколо?

— Так, — видихнула я.

— Ти можеш, або робити, що тобі кажуть, або шкодувати, що цього не зробила. Ти бачила дуже-дуже багато причин, що зможуть змусити тебе шкодувати. Починаючи з твого друга. Розумієш? Скажи: «Так, мілорде».

— Так, — ледь вимовила я, — мілорде.

Він завів меча до незначної рани на моїх грудях, і я хрипко зойкнула.

— Єдине, що ти можеш зараз контролювати — це, що станеться від цього моменту, допоки тебе передадуть нашому володарю. Мені наказано привести тебе до нього живою й у дещо хорошому стані. Та нічого не сказано про твого друга. Він живе тільки зі щедрості Принца Рогана і твоїх дій.

Мої руки сіпнулися, коли кінчик його меча, перш ніж опуститися на підлогу, торкнувся набряку моїх грудей, а тоді вигину живота.

Лорд вклав меч у піхви та знову всміхнувся.