Дженнифер Арментроут – Падіння руїни та люті! (страница 97)
Високородний, що їхав поруч із Самріелем, повернув свою заховану каптуром голову до вікна. Його кінь раптово зупинився.
— Трясця, — зойкнула я й пригнулася. Витріщила очі та поглянула на Грейді, сильніше стискаючи в руці кинджал. — Він не міг нас побачити. Цього не може бути...
Заверещав най’міра, і в мене завмерло серце від жаху.
— Уперед! — гукнув Грейді, поки ми наполовину дерлись, а наполовину бігли по стіні.
Швидко наздогнавши Мільтона та Еллісон, ми поспішили до дверей до підземних кімнат, але інтуїція, яка ще мить тому мовчала, запрацювала. Крила бились об вікно. Я знала...
— Ми не встигнемо! — крикнула я.
— Встигнемо, — заперечив Грейді. — Ми...
— Ні! — я вхопилася за його туніку. — Не встигнемо.
Усвідомлення з’явилося на його обличчі. Він вилаявся, а я ламала мозок, намагаючись придумати, що робити. Я озирнулася...
— Бібліотека! — закричала я.
Еллісон кивнула й кинулась крізь коридор, націлюючись на двері, які, я знала, вели до іншої частини маєтку. Там мали бути кімнати; не такі безпечні, як під землею, але в них можна було заховатися. І це було найкраще, що ми могли вдіяти.
Вона штовхнула та притримала двері. Між моїх лопаток зросло відчуття тиску. Лорд Самріель точно не міг нас побачити, але щось повідомило його про нашу присутність.
Скло вибухнуло, коли ми дістались іншого коридору. Різкий крик Еллісон змусив мене розвернутися. До нас, б’ючись крилами об стіни, летів най’міра. Я застигла на мить, щоб роздивитися тендітні, ніби лялькові риси істоти, вимазані кров’ю: гладку плоть, яка переходила в маленькі шари пір’я та груди. Справжні груди. Ця най’міра була самкою.
І я вже ніколи не зможу цього забути.
— Униз! — наказав Грейді.
Еллісон схопила мою руку й смикнула мене на коліна.
Від удару посипався тиньк. Мільтон, важко дихаючи, відскочив назад.
Без жодних думок я звелася на ноги. Я не думала, що роблю. Не вагалася. Здавалося, ніби я стала кимось іншим, коли най’міра замахнулася на мене своїми гострими, закривавленими пазурами. Я пірнула їй під руку й розвернулася. Випрямившись, загнала кинджал глибоко в груди тварюки. Я висмикнула лезо, і пекельне створіння вирячилося на мене.
Грейді витріщився на мене.
— Що за чорт?
Я поглянула на своє лезо.
— Святі підкови.
Повітря розрізав вереск — ще один най’міра з’явився в коридорі.
— Трясця, — вилаявся Грейді.
Я протислася повз Еллісон до дверей і зачинила їх. Замкнула двері, знаючи, що це лиш сповільнить інших. Грейді побіг уперед. Він не загнав меча в най’міра. Сталевий меч нічого не зробив би. Він зігнувся та змахнув ним. Лезо перерізало шию істоти. Грейді відрубав їй голову, і кров розбризкалася всюди. Він відступив на крок — кров пролилася на його обличчя. Я дуже сподівалася, що най’міри були одними з тих Високородних, що не вміли відновлюватися.
— Ти цілий? — прошепотіла я й підійшла до нього.
— Ага, — чоловік оглянув себе. Він розвернувся до мене та поглянув на кинджал. — А ти?
Я кивнула.
— Як збіса ти це зробила? — схопив він мою руку.
— Не знаю, — знервовано відповіла я.
Щось вдарилось у двері, й Еллісон підскочила.
— Їх більшає, — відступила вона. — Бібліотека. Зараз.
Мені скрутило живіт. Тому я на невизначений час витіснила свою раптову, незрозумілу та доволі неможливу майстерність із кинджалом. Еллісон відчинила двері, й ми забігли в кімнату. Нас наздогнав звук дерева, що розліталося. Дівчина закричала, а Мільтон із Грейді зачинили за собою двері.
— Несіть стільці, канапу, — наказав Мільтон. — Заблокуємо вхід.
Я швидко сховала кинджал у піхви та поспішила до канапи. Щосили штовхнула її, але вона не піддавалась. Я кинулася до Еллісон.
— Допоможи.
Вона подивилася на мене широкими, наляканими очима й підійшла. Я зосередилася на дівчині. Це сталося так швидко. З’єдналась із нею, і друге чуття ожило миттєво, я не могла цього зупинити. Усе моє тіло сіпнулося.
Тоді я побачила, як вона падає — свіжий багрянець стікає по її блакитній сукні. Тоді я це відчула — миттєва агонія на моєму горлі, гаряча та фатальна, коли срібний ланцюжок розірвався і намисто впало, сапфір, забризканий кров’ю...
Я відвела від Еллісон очі й дужче втислась у канапу, розриваючи ніжками килим.
— Ховайся! — викрикнула я. — Біжи й ховайся!
— Тобі потрібна допомога. Ти не можеш штовхати цю....
— Ні, — я відштовхнула її від себе, до стелажів.
Дівчина захиталася та відступила.
— Ліз...
— Ти маєш сховатися. Зараз. Не видавай жодного звуку. Не виходь. Ховайся. Розумієш мене? Ти маєш ховатися, не зважаючи ні на що.
— Т-так, — вона обхопила себе руками.
— Біжи. Зараз.
Еллісон повільно відійшла, а потім розвернулася та зникла між рядами книжок.
Грейді прийшов мені на допомогу й узявся за інший бік канапи. Ми перенесли її до дверей. Мільтон підсунув до них важке крісло...
Глухий удар об двері змусив нас трьох знову підскочити. Ще один удар.
— Як би я зараз хотів мати вино, — пробурмотів Мільтон.
— Ми знайдемо тобі після цього дюжину пляшок, — запевнив його Грейді.
Я гарячково обдумувала хорошу схованку. Я згадала про ніші за важкими шторами, куди так часто любили прокрадатися слуги: для швидких побачень, чи щоб подрімати. У деяких навіть були двері, що вели до інших кімнат, чи до сходів до надбудови. Але я не пам’ятала, які саме.
— Ніші. Зліва. У деяких є двері.
Мільтон кивнув і розглянувся довкола.
— Удачі.
Тоді він кинувся до дверей. Ми з Грейді також. Ми бігли крізь лабіринт книжкових стелажів. Коли нарешті дісталися стіни ніш, двері бібліотеки з гуркотом відчинилися.
Десь у приміщенні перелякано скрикнула Еллісон, і мені заболіло серце. Будь ласка, мовчи. Будь ласка. Будь ласка. Грейді відкинув одну з важких штор — тканина лягла на місце, і нас швидко огорнуло темне, затхле повітря тісного простору.
Грейді притис мене до себе, і я тремтливо підглянула в щілину між шторами. Вона була лише кілька сантиметрів завтовшки, але здавалося, що ми були повністю відкриті, коли най’міри літали бібліотекою. Книжки одна за одною падали на підлогу, і я підскакувала. Щоразу підскакувала.
За кілька секунд пролунав гучний г уркіт, ніби впав цілий ряд книжкових стелажів. Потім запала тиша, а тоді...
Пролунали повільні, розмірені кроки.
І все стихло.
Минали миті, доки я намагалася почути хоч якийсь звук. Хвилини. Нічого не відбувалося.
— Немає причин ховатися, — промовив Високородний, і моїм тілом пройшовся жар і холод. Я не забула цього голосу. Це був Лорд Самріель. — Я вам не зашкоджу.
Грейді не поворухнувся. Як і я.