Дженнифер Арментроут – Падіння руїни та люті! (страница 96)

Я відчинила двері, що вели в черговий коридор, який розтягувався вздовж усього маєтку й огортав усю його задню частину. Він пустував. Грейді жестом вказав Еллісон із Мільтоном йти вперед. Під приглушені крики, що долітали з-за стін, ми поспішили тьмяно-освітленим коридором.

Я згадала про кинджал, тому зупинилася, задерла поділ сукні та витягла його з піхов.

Поруч мене Мільтон, побачивши лунове лезо, здійняв брову.

— Навіть не питатиму.

— Так, мабуть, на краще, — я опустила спідницю.

— Чому вони це роблять? — запитала Еллісон, кусаючи нігті.

— Не знаю, — відповів Грейді, а тоді повторив те, що розповів мені про Двір Високородних. — Але купа най’мірів пролетіла над маєтком прямо до Прімвіри.

— Цього не може бути, — зойкнула Еллісон. — Вони нападають на своїх?

— Це правда. Я бачив це на власні очі, — підтвердив Мільтон, і, коли ми дісталися службового коридору, мене накрило почуття, що скоро й ми побачимо. — Здавалося, що ціле місто палає, та, гадаю, це тільки стіна за Прімвірою.

— Але навіщо нападати на нас? — Еллісон трималася поблизу Грейді. — Ми нічого не зробили.

Ніхто не відповів, навіть моя інтуїція, але я не думала, що це були Західні Землі чи Залізні Лицарі. Це було щось геть інше.

— Ти збрехала, — тихо пробурмотів Грейді.

— Що? — поглянула на нього я.

— Ти сказала, що не поранена, — він здійняв брову. — Твоя стопа кровить.

— У тебе кров? — стривожено запитала Еллісон.

— Нічого страшного. Лиш легкий поріз на стопі.

— Легкі порізи постійно запалюються, Ліз. І тоді тобі відріжуть ногу.

Я витріщилася на нього.

— Це швидко загострилось, — промовив Мільтон собі під ніс.

Грейді його проігнорував.

— За нагоди промиємо її.

Я важко зітхнула.

— Я так і хотіла, але зараз мене більше хвилюють най’міри.

— Згоден, — відказав Мільтон.

Ми наблизилися до кута, де коридор звертав вздовж задньої частини маєтку. Я роззирнулася навколо. У коридорі було темно.

— Вікна цілі.

Грейді повільно пройшов уперед, тримаючи руку на руків’ї меча.

— Святі небеса.

Я покрокувала за ним. Еллісон закричала, прикривши долонею рот. Вона відступила й притиснулася до стіни. Хоч я й казала собі цього не робити, але підійшла до Грейді, що стояв біля вікна. І одразу ж пошкодувала.

На небі знову було видно місяць. Срібне світло заливало подвір’я маєтку. Розкидані на галявині тіла пожирали... кілька одиноких най’мірів.

Мене ледь не знудило, однак я не могла відвернутися від жахливого й гротескного видовища. Бачила най’мірів тільки один раз, та й то здалеку. Я була лише дитиною, але зараз вони були не менш лячні, ніж тоді, зі своїми вкритими пір’ям тілами, що трохи нагадували смертних, й обличчями блідо-сірого відтінку. Їхні очі майже переливалися й були золоті як і їхні смуги на вороняче-чорних крилах, і довге сплутане волосся, їхні зуби...

Вони були виточені, такі самі гострі, як бритва, як будь-який дзьоб чи пазур. І все ж риси їхніх облич були витонченими. Навіть гарними, якби тільки не жахливий відтінок шкіри й кров, що стікала з їхніх губ і підборідь.

Я відвела від них погляд. За най’мірами відкрилося зовсім інше видовище. Арчвудський маєток стояв на пагорбі, і в сонячні дні сонце відблискувало від дахів стіни, що оточувала Прімвіру. Сьогодні весь горизонт палав золотавим вогнем. Прімвіра таки горіла.

— Трясця, — вилаявся Грейді й відсахнувся. — Реї. Униз.

Я присіла біля нього.

— Якщо тут Реї...

— Тоді поблизу принци, — закінчив він і на мить подивився мені в очі.

— Принц Райнер доєднається до нас на Бенкетах, — прошепотіла я. — Так сказав Хаймел.

Щелепа Грейді стислася.

— Твій принц дуже вдало вибрав час, щоб поїхати, еге ж?

— Він не мій принц, — заперечила я.

— Нам варто спробувати йти далі, — сказав Мільтон з місця, де сидів навпочіпки. — Ще довго?

Грейді трохи піднявся, тримаючись під вікном.

— До кінця коридору. Тримаймося ближче до підлоги.

«Кінець коридору» здавався зовсім іншим виміром.

— Другі двері з кінця... — я замовкла, бо поколювання усвідомлення вибухнуло поміж моїх лопаток і пройшло до потилиці. На руках виступили крихітні сироти, і дивне тепло розлилось у... у грудях, попри те, що стало холодніше. Так само, як у саду. Волосся на потилиці піднялось. Я підвела очі до вікна зверху та завмерла.

— Ліз? — тихо покликав Грейді. — Що таке?

— Я... — інтуїція вела мене: я підвелась і вхопилася за підвіконня.

— Хіба нам не варто поспішати? — прошипів Мільтон.

Варто.

Але я мала щось побачити. Я піднялася рівно настільки, щоб визирнути з вікна.

Реї проїжджали повз на конях, вкритих чорною тканиною. Димчаста імла просочувалася з їхніх плащів й осідала на боках коней, розливаючись по землі, як туман. Їх, мабуть, було більше дюжини. Високородні проїхали вперед на величезних рудо-коричневих скакунах, драпірованих прапорами кольору індиго з малиновими знаками, що нагадували кілька переплетених вузлів. Усередині мене закалатали тривожні дзвоники. Це був Королівський Герб, що позначав усі території, об’єднані в єдине ціле.

Якби це були Західні Землі чи Залізні Лицарі, хіба вони вирушили б у битву із символом короля, якого вони прагнули скинути? Я так не думала. Але якщо це був Король, то навіщо йому руйнувати Прімвіру? Якщо тільки він не вважав, що Прімвіра теж буде втрачена.

Спалах у срібному світлі місяця привернув мою увагу. Волосся. Довге біляве волосся, настільки світле, що майже біле. Біліше, ніж волосся лорда, якого я бачила у Великій Палаті.

Я впізнала його.

Навіть попри те, що дитиною занадто боялася подивитися йому в обличчя, я знала, що це був він.

— Грейді, — прошепотіла я. — Дивись.

Він розвернувся та трохи підвівся.

— Бачиш його?

— Ага, — процідив чоловік. — Лорд Самріель.

 

Розділ 35

 

Якого біса він тут робив? Я гадки не мала, але не вірила в збіги. Чи в долю. Я щосили вхопилася за підвіконня.

— Нам справді треба забиратися звідси, — промовив Грейді.