Дженнифер Арментроут – Падіння руїни та люті! (страница 95)
— Я люблю котячу м’яту, але вона... не моя улюблена. Улюблена — кореопсис, — голова раптом наповнилася крихітними жовтими квітами, схожими на ромашки. — Мутовчастий.
— Добре. Як скажеш. Як зробити так, щоб той мутовчастий продовжив цвісти?
Я насупилася.
— Треба обрізати — відрізати маленькі чорні бруньки, відцвілі квіти.
— Радий це знати, — він прибрав волосся з моїх щік. — Ти уявляєш ці квіти?
Я кивнула, і мій розум нарешті почав заспокоюватися. Грейді... він робив так раніше, коли ми були дітьми, і я ще не навчилася розривати зв’язки з іншими людьми. Я відштовхнулася від підлоги та обхопила його руками.
— Я не знаю, що б я... Що б я без тебе робила.
— Усе добре. Я тут. Усе добре, — обійняв він мене. — Ти поранена?
Я захитала головою.
— Н-ні. Лиш їхні думки. Я не могла...
— Я знаю. Знаю, — Грейді підвівся й повів мене за собою. — Нам треба забиратися звідси. Піти глибше в маєток і заховатися, перш ніж вони проберуться всередину.
—
— І не тільки вони, — він відхилився та перевірив мене з голови до ніг на наявність поранень. — Але діється щось погане, Ліз. Прімвіра палає.
Моє серце пройнялося холодом.
— Що?
Він повів нас крізь натовп.
— Із сонячної кімнати я побачив Реїв. Ще до нападу най’мірів. Тоді я намагався тебе розшукати. Обережно, — попередив чоловік і обвів мене навколо чиїхось ніг.
Я не подивилася, що з ними сталося.
— Я відразу зрозумів, що буде щось погане, — Грейді провів рукою по копиці кучерявого волосся.
— Думаєш, це Західні Землі?
— А хто ж іще? — сказав він. — Вони, мабуть, просунулися глибше в Міжзем’я, ніж нам було відомо. Це єдиний варіант.
Чоловік захрипів, коли хтось врізався в нас.
— Треба сховатися, — повторив він. — А тоді за першої ж нагоди ми маємо забиратися...
Позаду нас розлетілося скло, і ми озирнулися
Усі запанікували. Ті, хто міг, розбіглися, куди бачили, — ми з Грейді помчали до головного коридору. Та ми були не єдині, хто дістався до вузького проходу, який вів до Великої Палати та решти кімнат і зал маєтку.
— Не у Велику Палату! — скрикнула я. — Не можна туди.
— Чорт, — Грейді на мить подивився мені в очі. — Тримайся. Не відпускай мене, Ліз. Щоб ти не робила, не відпускай мене.
Я схопила його позаду за туніку — люди оточували зусібіч і швидко заповнювали коридор.
Але вони не знали маєток так добре, як ми.
Ми далі протиснулися коридором. Вузькі столи попадали й ще більше перекрили нам шлях. Я смикнула Грейді за руку.
— Сині двері! — закричала я. — Задні коридори!
Грейді кивнув, намагаючись втримати себе й мене, коли нас ледве не пронесли повз двері. Ми вперлися у натовп — чоловік важко дихав, а я задихалася серед них. Двері застрягли й Грейді штовхнув їх щосили.
Вони заскрипіли та широко розчинилися — ми впали всередину. Я розвернулась і помітила бліді кучері Еллісон у цьому божевіллі.
— Еллісон! — закричала я. Вона повернула до нас голову й почала пробиватися до дверей.
— Швидше! — крикнув Грейді й відтягнув нас убік. Молодий світловолосий чоловік та Еллісон проскочили всередину.
Я підбігла до неї.
— Ти ціла? — Її світло-блакитна сукня була заплямована кров’ю. — Ти поранена?
— Ні, — прохрипіла вона. — А ти?
— Зі мною все добре. Я так рада бачити тебе. Ти... — я застигла. З її шиї звисав срібний ланцюжок із сапфіром. — Це намисто Наомі?
Дівчина розгублено поглянула на мене, наче вона повірити не могла, що я про це її запитую.
— Так, я хотіла вдягти його до цієї сукні. Вона позичила мені цю прикрасу кілька днів тому.
О боги.
Я помилилася. Я бачила не Наомі...
Еллісон подивилася на стелю.
— Я... я відділилася від інших, — сказала вона, і я відвернулась. Моє серце розбивалося від усвідомлення. —
— Сюди! — закричав Грейді і я розвернулася. — Швидше. Прокляття, — вилаявся він, коли люди протискалися повз двері. — Сюди, довбні!
Ніхто не слухав.
Я здригнулася від вереску най’мірів, що наповнював коридор.
— Вони наближаються, — прошепотіла Еллісон і відступила від мене. Вона врізалася в канапу. — Нам не можна залишатися тут із відчиненими дверима.
Дівчина мала рацію.
— Прокляття! — загарчав Грейді та гучно зачинив двері. — Прокляття!
— С-сюди, — сказала я і подивилася на іншого чоловіка. Він був блідий. — Тут є ще один коридор. Він веде до кімнат слуг і...
— До винного льоху, — закінчив Грейді. — Ті двері важкі. Ніхто, навіть най’міри їх не винесуть.
— Ідеально. Якщо я помру сьогодні, то радше п’яним, як чіп, — сказав чоловік і провів рукою по розідраній сорочці. — Я, до речі, Мільтон.
— Грейді, — назвався Грейді й кивнув на мене. — Це Ліз, а це...
— Еллісон, — сказала дівчина, нервово потираючи оголені руки.
Ми з Еллісон підскочили від крику, який прорізав повітря.
Мільтон ковтнув.
— Спускаймося вже до того льоху, аби напитися настільки, щоб не думати про те, що там відбувається за стіною.
— Звучить, як план. Згодна? — Грейді запитав Еллісон, і вона кивнула. Тоді повернувся до мене: — А ти?
Я теж кивнула.
У мене боліла нога, тому я трохи кульгала, коли ми пішли до дверей в іншому кінці кімнати. Я не могла довго та уважно дивитися на Мільтона й... особливо на Еллісон. Не тому, що переживала, що те, що сталось у холі, знову переповнить мене. Я боялася дізнатись, як завершиться ніч для них, і я вже... я вже знала, як вона завершиться для Еллісон.
Поки я йшла вперед, занадто знайоме відчуття крихкого спокою накрило мене. Те, що з’являлось із темних, страшних ночей до того, як ми покинули Місто Злуки, і потому, коли спали на вулицях і в канавах, коли тікали від правозахисників, або від дорослих, чиї думки, були переповнені жахливими речами. Ми часто потрапляли в погані ситуації, і з багатьох, я думала, ми не виберемося.
Не те щоб я не боялась. Я була нажахана. Серце не переставало калатати. Мені було зле від страху, але... це була лиш іще одна погана ситуація, з якої потрібно було виплутатися. Вижити. І я змогла б. Ми змогли б.