Дженнифер Арментроут – Падіння руїни та люті! (страница 94)
Я відчувала, як це накопичується в повітрі, — у раптовій тиші та темряві, що збільшувалася. І я не думала, що те, що заповнювало небеса, було хмарами. Кожна частинка мого буття зосередилася на тому, щоб знайти Грейді, і я не ризикнула витрачати час на пошук моста. Знаючи, що рівень води о цій порі низький, я побігла багнистим берегом.
Випадково ступивши в неглибокий струмок, я втратила десь там черевик. Я не зупинилася та бігла далі, доки не опинилася на іншому березі. Піднялася на невисокий пагорб і ледь стримала крик, коли гострий камінь прорізав тонку підошву іншого черевика й поранив мою стопу.
Я не дозволила цьому сповільнити мене. Пролетіла крізь галявину та розлякала багатьох, хто був на землі й міцно притискався одне до одного.
— Усередину! — закричала я, ухиляючись від інших гостей, що підводилися, аби подивитися на небо. — Усередину, зараз же!
Я спіткнулася й мало не впала. Гадки не мала, чи послухав мене хтось. Чи послухала мене Наомі? Я не бачила її весь день, і, боги, я сподівалася, що так. Але серце стислося, бо я досі бачила закривавлене сапфірове намисто.
Задихаючись, я побігла широкими сходами маєтку Барона й була лиш за кілька сантиметрів до дверей, коли хмари впали з небес і вдарили повітря хором крил.
Тоді почалися крики болю — крики смерті.
Розділ 34
Це відбувалося насправді. Видіння. Я знала.
Я схопилася за ручку дверей і озирнулася — у мене ледь не підкосилися ноги.
Те, що затьмарило світло місяця та зірок, здавалося, вилізло із самого пекла — створіння з розмахом крил понад два метри й з пазурами довшими та гострішими за ведмежі кігті. Вони мали такий вигляд, ніби низькородного схрестили з величезним орлом.
Вони виринули з небес швидше за блискавку. Гості, що досі були на галявині, не мали жодного шансу на втечу. Пазурі най’мірів врізались у їхні плоть і кістки, розірвали спини та плечі й пронизали голови втікачів.
Я із жахом дивилась, як най’міра здійняв чоловіка високо в повітря. Той кричав і бився об пазурі, які роздирали його голі плечі.
Інший най’міра спіймав його, загнав пазурі глибоко в живіт і розірвав.
Мене ледь не знудило від побаченого. Я розвернулась і влетіла до холу. Я не розуміла, чому най’міри робили це, — невже вони напали на Високородного? Але часу з’ясовувати це не було.
Оминувши тумби, на яких стояли високі вази з літніми квітами, я загубила інший свій черевик. Побігла широкою залою, що вела до сонячної кімнати, де востаннє бачила Грейді. Коли я була на півдорозі, двері з обох боків різко розчинилися. Низькородні заполонили залу, як панічна хвиля, перекидаючи тумби та розсипаючи петунії й ромашки мармуровою підлогою. За мить мене поглинув натовп.
Хтось врізався в мене й щосили штовхнув. Я послизнулася та впала на когось, збивши його з ніг. У той час крила химерних створінь бились об стіни маєтку.
— Вибачте, — зойкнула я й потягнулася до жінки. — Мені так...
Вона розвернулася до мене, і мені відібрало мову. Щоки сердешної були вкриті глибокими порізами.
Жінка не мала очей.
— Допоможіть, — захрипіла вона, і я відсахнулася. — Будь ласка, допоможіть.
— Я... я не знаю, як, — я відступила та врізалася в іншу людину. Розвернулася до чоловіка — голого. Він був вкритий такою кількістю крові, що здавалося, ніби його загорнули в блискучу червону оболонку. Я пригасла руки до грудей: — Перепрошую.
Серце стиснулося — я відвернулась і проштовхнулась уперед, кличучи Грейді. Намагалася не роздивлятися людей навколо й не слухати їхні крики, але це було неможливо. Я побачила пошматовану плоть, що звисала клаптями, ніби це було просто дрантя із шовкового одягу. Розірвані щоки. Руки та ноги, що звисали, тримаючись лише на нитках сухожиль. Було стільки крові, що мені скрутило живіт.
— Грейді! — закричала я та витягнулася, щоб розгледіти його в залі. — Грейді!
Двері до Великої Палати й решти маєтку, здавалося, були за кілометри від мене — мене стискали тіла... тіла, слизькі від поту та крові, оточували з усіх боків, і це було занадто. Щось сталося в моїй голові, коли я пошкутильгала вперед. Дюжини ниток сформувалися, витягнулися та поєднали все навколо мене водночас. Їхні думки стискали мій розум так само сильно, як і їхні закривавлені тіла.
Чому це відбувається? Прокричав голос у моїй голові й висмикнув мене, перш ніж пролунав наступний вереск: Де Юлій — чи забіг він усередину?
Я розгублено перевела погляд із блідого на вкрите багрянцем обличчя. Я мала допомогти їй — я залишила її там.
Вставай. Чорти б тебе побрали, вставай. Якщо залишимося тут, то помремо.
— Залиш мене, — викрикнув поранений чоловік. — Просто залиш мене.
— Дідька лисого, — прохрипів інший.
Їхні думки... о боги, я не могла їх заблокувати. Я протискалася крізь знетямлені тіла й не могла розірвати зв’язок. Серце краялося від того, що стогони вмирущих ставали останніми словами в моїй голові.
Це зарано.
Цього не може бути.
Чому я?
Я не відчуваю ніг. Чому я не відчуваю...
Вони злилися в одне ціле, тому неможливо було визначити, скількох саме я чула: одного чи багатьох.
Я помираю.
О благословенні боги, врятуйте мене.
Я мертвий. Я мертвий. Я мертвий.
Задихаючись, я перечепилася через щось — когось. Схопилася за тумбу й поглянула на обличчя чоловіка. Його маска звисала з одного вуха, а вуста були розтулені. Вони ніби застигли посеред подиху. Його горло... було розірване. Крізь безлад зламаних кісток і пошматованої плоті я побачила підлогу — побачила кров, що розтікалася позолотою на мармурі.
Я вхопилася за холодний мармур і застигла, їхні думки. Їхній вигляд і звуки. Мій жах. У мене затремтіли ноги та підігнулися коліна. Але я не могла поворушитись і вдихнути. Не могла витіснити їх. Я опустилася на підлогу й притиснулася спиною до тумби. Це було занадто. Вони опинилися всередині мене — Їхній страх, їхня паніка, їхні останні думки — я не могла витягти себе із цього. Не могла зупинити їх, коли вони стали частиною мене. Я притиснула коліна до грудей, замружила очі й закрила вуха.
Допоможіть!
Я помираю!
Боляче — о боги, як боляче.
Його більше немає. Він помер.
Я стікаю кров’ю...
Ліз. Ліз. Ліз.
Я не хочу закінчити так.
Я не можу.
Так нечесно...
— Ліз!
Хтось схопив мене за руки та затряс.
— Калісто, — промовив голос, — поглянь на мене.
Я вдихнула. Мені було неймовірно страшно це зробити — страшно від того, що я могла побачити — та я побачила карі очі, що вдивлялись у мене, очі тільки трохи темніші за мої. Грейді. Він знайшов мене... як завжди, він знайшов мене.
— Я чую їх, — прохрипіла я й затремтіла. — Їхні думки. Їхні крики. Не можу це зупинити...
— Просто зосередься на мені. Лише на мені, та дихай — глибоко, повільно. Добре? Зосередься на мені й дихай, — наказав чоловік, тепла коричнева шкіра навколо його рота натягнулась, коли чужий голос почав втручатися в мої думки. — Ти зосереджена?
— Я... — я відвернулася. Кров розтікалася калюжею по підлозі. Ріки багрянцю, слизькі та блискучі. Кров розплескана на всипаних золотом колонах. Застиглі ноги й руки. Шкіра вирвана пазурами...
— Я бачила це, — прошепотіла. — Це саме те, що я бачила, Грейді. Це...
— Я знаю. Це зараз не має значення, — він обхопив мене за обличчя та змусив подивитися на нього. — Розкажи мені, як зробити так, щоб котяча м’ята продовжила цвісти?
Його запитання застало мене зненацька.
— Ш-що?
— Розкажи мені, як зробити так, щоб твоя улюблена квітка продовжила цвісти?