Дженнифер Арментроут – Падіння руїни та люті! (страница 93)
— О, розказуй.
— Я бачила кров і смерть. Думаю... ні, я знаю, що станеться щось погане на Бенкетах, — сказала я йому. — Гадаю, Клод має їх скасувати...
— Скасувати Бенкети? — засміявся
Я насупилася.
— Хаймеле, я знаю, ти любиш удавати, що мої видіння несправжні, але ти знаєш краще. Святкування можна скасувати принаймні тут.
— Цього не станеться, — він знову підкинув обсидіановий шар.
Я подивилася йому в очі — усередині мене спалахнуло розчарування. До мене раптом повернулося те саме тремтіння на потилиці та між лопаток.
Я нічого не побачила, але почула шепіт: три слова. Я застигла.
— Принц Прімвіри, — промовила я, і Хаймел вирячився на мене. Він спіймав шар, — що він робив тут сьогодні?
— Повідомив хорошу новину, — Хаймел поставив прес-пап’є на стос пергаменту. — Принц Райнер приєднається до нас під час Бенкетів.
Розділ 33
Наступної ночі я була у Великій Палаті та витріщалася на поміст. Крісло, витончено інкрустоване рубінами, пустувало.
Клода досі ніде не було.
Торн ще не повернувся.
Я стисла пальцями спідницю своєї простої білої сукні й відчула руків’я лунового кинджала, пристебнутого до стегна. Я не знала, чому схопила його, коли покинула свою кімнату. Це радше було несвідомо, але змушувало мене почуватися трохи краще.
Я оглянула натовп яскраво вдягнених аристократів у масках. На щастя, не помітила Наомі ані тут, ані в сонячній кімнаті, де вартував Грейді. Хаймела я також не побачила.
Щось не так.
Я звернула увагу на світловолосого чоловіка — він був одним із небагатьох присутніх без маски. Та навіть із маскою я б все одно відразу ж впізнала, що він таке. Він був вищий за більшість гостей у залі, а шовк його сорочки й фасон темних штанів були значно кращі, ніж одяг найбагатших тутешніх аристократів. Риси його обличчя мали ідеально симетричний вигляд і надавали йому нереальної краси. Це був лорд.
Один із тих двох, які були з Принцом Райнером учора. Той, що нагадав мені Лорда Самріеля. Цей Високородний у натовпі був дуже на нього схожий. У сонячній кімнаті було багато й інших Високородних, але я ніде не побачила Принца Райнера.
Лорд схилив голову та подивився мені прямо у вічі. Я затамувала подих.
Він усміхнувся.
Його оточили підлабузливі аристократи — я ковтнула й відступила на крок. Без маски я виділялася серед натовпу. Серце вистукувало, як птах у клітці. Я швидко розвернулась і покинула Велику Палату: попрямувала до широкого коридору та прослизнула в одні з дверей, що вели назовні.
Я нервувалася також і через брак сну та жах, що збільшувався, вони переслідували мене впродовж дня. Кілька разів я намагалася пробудити свою інтуїцію, щоб вона розповіла мені щось про те, де міг бути Клод. Я навіть набрала собі ванну та пірнула у воду, щоб жоден звук не відволікав мене, однак почула лиш тишу. Нічого.
І це могло означити одне з двох: Високородні були якось причетні до того, що робив Клод, або його зникнення було якось пов’язане зі мною.
Барон, звісно, міг загуляти десь із Бауерами, але...
Щось не так.
Аристократи розсипалися галявиною, де сміх поєднувався із музикою. Я пройшла повз гуляк у масках, і мені скрутило живіт. Я стомилася та змучено крокувала, але тривожна енергія не давала жодного шансу на відпочинок.
Через вузький кам'яний міст я перейшла маленький струмок і зупинилася, щоб поглянути на маєток. Полум’я смолоскипів освітлювало тих, хто танцював і сміявся на галявині. Вони навіть не підозрювали про очікуване насилля, навіть з боку військ Західних Земель. Та, боги, я хотіла бути однією з них, у блаженному невіданні, втрачати себе в міцних напоях і розкішній їжі, а також у чуттєвій присутності Високородних.
Я переборола потяг побігти туди й попередити їх, адже як могла це пояснити? Більшість мені не повірила б. Інші подумали б, що я заклиначка, а в присутності Високородних лордів це було б вкрай дурним вчинком.
Тож я продовжила йти, а душі пливли наді мною, доки я прямувала доріжкою, як і тисячі разів до того. Вони зникнуть наприкінці Бенкетів і повернуться аж перед початком наступних.
Я не зводила з них очей, оскільки тихе гудіння розмов, було не єдиним звуком, що лунав із численних доріжок і схованих закутків саду. Вчувалися м’якші, спекотніші зітхання та густіші, глибші стогони. Це був не той тип пісні, яку зазвичай можна було почути, блукаючи огородженими доріжками.
Бенкети були в повному занепадницькому розпалі.
Закусивши нижню губу, я спостерігала, як, ніби пританцьовуючи, опускалися та підіймалися душі. Але тихий, м’який сміх відвернув мою увагу від них. З однієї з темних смуг з’явилася трійця. Дві жінки й один чоловік. Я не могла впевнено сказати, чи це були аристократи, та перед очима постало забагато оголеності. Голі руки й ноги грали в хованки з пастельними вставками спідниць. У чоловіка була розстібнута сорочка. З масок жінок спадали багряні стрічки, а в їхнього партнера вона була простою, сяйливо-чорною.
Я відступила вбік, дозволивши жінкам, що тримали чоловіка за руки, пройти. Одна з них кивнула мені. Інша всміхнулася.
— Добрий вечір, — привітався чоловік. Він схилив голову й розглядав мене. Я бачила тільки схвальний вигин рота, коли він провів очами по мереживних шлейках, які перетиналися на моїх грудях, і тонкій тканині, що прилипла до стегон.
— Бажаєте приєднатися до нас? — запитав він.
Я прикусила губу та стримала усмішку.
— Дякую за запрошення, але, здається, у вас уже немає вільних рук.
Одна з жінок засміялася.
— У нього немає, але наші руки... — вона переглянулась із темноволосою супутницею. — Вони доволі вільні.
Чоловік нахилився, щоб поцілувати в щоку жінку, яка розмовляла зі мною. Це мене зацікавило. Я лише трохи розкрила чуття. Вони... вони були парою. Усі троє.
Який щасливий чоловік.
— Я маю де з ким зустрітися, — збрехала я. — Але бажаю вам гарних Бенкетів.
— Як шкода, — пробурмотів чоловік і витончено вклонився. — Щасливих Бенкетів.
Я пробурмотіла те саме й відступила — трійця попрямувала далі доріжкою. Тоді я продовжила йти, цього разу слідуючи за двома душами, що кружляли одна навколо одної. Мій розум блукав між передбаченнями, тим, що розказала Мейвен, і зникненням Клода. Але думки звернули в інший бік, до нього. Загалом важко було не думати про нього, коли я була в саду, а вітер приніс запах котячої м’яти.
Чи повернеться Торн завтра? А тоді що? Я належатиму йому? Але хіба я вже не...
— Стоп, — прошепотіла я, не дозволяючи собі навіть завершити цю думку. Я захитала головою й зітхнула.
Єдине, що я мала думати про Торна — це те, як розповім йому, що ми вже зустрічалися раніше.
Наблизившись до дерев гліцинії, я зупинилась і поглянула нагору. Зорі вкривали небо. Це був такий... такий дивний збіг, що все це відбувалось одночасно.
Раптова поява Торна, що збігалася з передбаченням дванадцятирічної давнини. Моя майже фізична реакція на нього. Його зацікавленість мною, яку він не міг пояснити, яка, я відчувала, виходила за межі того, що ми вже зустрічались. Інтуїція, що не давала мені розповісти йому. Намір Принцеси Вісейлії та Залізних Лицарів із Західних Земель захопити Арчвуд. Новина про те, що низькородні можуть походити від Високородних. Зникнення Клода. Видіння. Хаймел. Той лорд, що всміхався й нагадував Лорда Самріеля. Усе це відбувалося водночас, і я...
Я не вірила в збіги.
Чи долю.
Я опустила погляд на тихий бузковий цвіт. Легке поколювання затанцювало на потилиці, а тоді між лопаток. І тут, як сплячий велетень, прокинулась інтуїція.
Усе пов’язано.
Усе це.
Попередження.
Розрахунок.
Обіцянка того, що буде...
Калюжі крові. Криваві ріки, що стікали поміж завмерлих рук і ніг, і просочувалися в золоте мереживо кахлів. Оголені руки з глибокими ранами. Їх було так багато, їхні роти роззявлені в застиглому жаху. Маски, прикрашені парчею та дорогоцінним камінням, розірвані й розкидані по підлозі. Срібло й сапфір, просякнуті кров’ю. І цього разу я почула крики. Крики болю. Крики смерті...
Ліани гліциній затремтіли та заколихалися без найлегшого вітру. Я виринула зі свого видіння.
Мені перехопило подих і я відступила на крок. Униз по спині пройшло тремтіння — по шкірі розсипалося крихітне поколювання. Волосся на потилиці піднялось, і в повітрі виникла крижана, неприродна енергія. Я подивилась угору на те, що здавалося темними хмарами, які збиралися в небі та затуляли зірки.
На мить мої м’язи стислись, а потім увімкнувся інстинкт, підживлений загостреним відчуттям інтуїції. Я розвернулась і побігла — помчала швидше, ніж коли-небудь, лабіринтом доріжок, доки промені місячного світла тьмяніли й зникали.
Щось наближається.