Дженнифер Арментроут – Падіння руїни та люті! (страница 92)

— Цього не буде, — Грейді схилився на виступ вікна, на якому я сиділа. Я відтягнула його від стіни, де він чатував, і марно намагалася переконати покинути Арчвуд. — Повірити не можу, що ти мене про таке просиш. Ще краще, не можу повірити, що ти взагалі витрачаєш час, запитуючи мене, коли й так прекрасно знаєш, якою буде відповідь.

— Я мала спробувати.

— Скоріше мала вибісити мене, — гиркнув він. — Якщо хочеш поїхати, тоді ми можемо податися в дорогу хоч зараз. Та ти цього не зробиш, адже вбила собі в голову, що маєш бути тут, коли повернеться Принц.

Я справді не мала розповідати своєму другу, чому хотіла залишитися. Це взагалі не допомогло.

— Я не намагаюся тебе засмутити, — теплий вітерець спіймав коротше пасмо волосся, що висмикнулось з-за шпильок, і кинув його мені на обличчя. — Я вже засмутила Наомі сьогодні.

Він схрестив руки.

— Вона їде?

Я кивнула.

— Сподіваюсь, але вона зла. І має рацію. Я не все розказала їй про сестру, — я схилила голову на колону у вікні. — І я не можу ніде знайти Клода. Ти його не бачив?

— Ні.

Упродовж дня я намагалася змусити інтуїцію допомогти мені відшукати Барона та повідомити що-небудь. Але не було нічого, крім тих трьох слів, що повторювалися.

Щось не так.

Я вдивлялася в стіни маєтку й поверталася думками до візиту Принца Райнера — хвилювання з’їдало мене.

— Тобі не здається дивним, що Принц Прімвіри з’явився лише після того, як інші Високородні поїхали?

— Мені зараз все здається до чорта дивним, — чоловік примружився, роздивляючись, як один з конюхів вичісує кобилу. — Особливо вся ця справа з тим, що ти можеш бути селестіалом.

Це була ще одна річ, про яку я не мала розповідати, бо Грейді витріщився так, ніби в мене виросло третє око. Йому було важко це переварити, і я не могла його в цьому звинувачувати. А ще я думала про те, що побачила тоді в дзеркалі. Тепер я вже сумнівалася, що тимчасова зміна кольору була лиш витвором моєї уяви.

А якщо не була, то що це тоді?

Але зараз було важливо не це, а видіння.

Я зсунула ноги з краю й встала.

— Я знову пошукаю Клода в його кабінеті, — сказала Грейді, обтрушуючи туніку. — І якщо я його знайду, спробую переконати скасувати Бенкети.

— Удачі з цим, — відповів він.

— Я повідомлю тобі, якщо знайду, — сказала йому. — Я хотіла б, щоб ти...

— Не кажи цього, Ліз, — відступив Грейді. — Я нікуди без тебе не поїду.

Я зітхнула та кивнула. Ми розійшлися, він повернувся на стіну, а я — у маєток. Дісталася до кабінету Клода й побачила злегка прочинені двері. Надія опанувала мою душу. Я поспішила вперед, штовхнула їх і зупинилася.

Клода не було в кабінеті.

Там знаходився тільки його кузен.

Він сидів за столом Барона й підвів голову, коли я ввійшла.

Щось не так.

— Що ти тут робиш? — випалила я.

Хвиля здивування швидко зникла з його обличчя.

— Не те щоб це тебе якось обходило, але я розбираю стос листів, — він підняв пергамент, що тримав у руці. — Які, так вийшло, є повідомленнями кредиторів, а саме — від Королівського Банку.

Я подивилася на купу листів, що тільки збільшувалася, і мені скрутило живіт.

— Чого вони хочуть?

Він подивився на мене так, ніби я поставила найдурніше у світі питання, і так і було.

— Наскільки сильно він прострочив? — запитала я. — І чи є в нього гроші, щоб сплатити борги?

— Не дуже сильно, — відповів Хаймел і кинув пергамент на стіл. — І грошей достатньо. Або ж буде достатньо. А ти що тут робиш?

— Я шукала Клода, — сказала, вирішивши, що пізніше перейматимуся величезними фінансовими проблемами. — Не можу ніде його знайти.

Хаймел здійняв темні брови.

— Він не тут.

Я стисла губи.

— Це я бачу. Ти знаєш, де він?

— Останнє, що я знаю — він був у своїх покоях, але я не його нянька.

— Очевидно, — пробурмотіла я. — Він не там. Я двічі перевірила.

— Тоді він, мабуть, з Бауерами, — Хаймел відкинувся на спинку крісла Барона. Здавалося, йому було вкрай зручно там, на чужому місці. — І, ймовірно, він уже лика не в’яже, оскільки сьогодні починаються Бенкети, — ну, опівночі.

— І хіба через це він не має бути тут, а не деінде?

— Можна було б так подумати, — сухо сказав селестіал. — Але ми говоримо про Клода. На тогорічних Бенкетах він із братами Бауерами половину часу провів у якійсь закинутій шахті, галюцинуючи про крилатих створінь.

Це звучало настільки дико, що мало бути правдою.

— Тож, можливо, він не з’явиться на початку?

Хаймел знизав плечима.

— Можливо. Раніше не з’являвся.

І я не могла цього знати, оскільки ніколи не бачила його впродовж Бенкетів.

— Враховуючи, в якому настрої я бачив його востаннє, він, імовірно, знову вітатиме крилатих створінь.

У мене перехопило подих.

— Що ти маєш на увазі, який настрій?

— Він був похмурим після зустрічі з Принцом Вітрусу, — Хаймел підняв обсидіанове преспап’є. — Після того, як він, вочевидь, погодився віддати тебе йому.

У мене відвисла щелепа.

— Він не віддав мене Принцові, — сказала я, сумніваючись, що саме це призвело до депресивного настрою Клода. Він мав би зітхнути з полегшенням. — І я бачила його по тому. Не схоже було на те, що його щось турбувало.

Принаймні до нашої із ним розмови.

— Я чув геть інше, — заперечив цей осел. — Принц хотів тебе, низькородну, і Клод погодився. Думаю, це ранило його крихкі почуття.

Я насупилась і зосередилася на ньому. Нас поєднала нитка, але сірий щит закрив його наміри — його майбутнє.

Хаймел підкинув обсидіановий шар і спіймав його.

— Що ти хотіла від Клода?

Я зібрала назад свої чуття та схрестила руки. Я не підійшла до Хаймела. Він одразу ж усе зрозумів би, якби я спробувала його торкнутися.

— Мені було видіння.

Той криво всміхнувся.