Дженнифер Арментроут – Падіння руїни та люті! (страница 91)

— Без кави? Чи навіть чаю? — вона схилилася на бильце кушетки та знову позіхнула. — Я не знаю, чого ти від мене очікуєш...

Вона замовкла й звузила очі.

— Зачекай. Принц прийшов по тебе тієї ночі? Ми відтоді й не бачилися, тож, я здогадуюся, що ти погодилася.

— Так. Але...

Наомі випросталася — сон вмить безслідно зник з її очей.

— І що сталось? Я хочу знати всі подробиці.

— Нічого насправді не сталося... добре, дещо сталося, — додала я, коли вона витріщилася на мене. — Я жбурнула в нього склянкою. Ми трохи посперечалися. Тоді він буквально відніс мене до своєї кімнати...

— Перепрошую. Назад. Ти пожбурила в нього склянкою?

— Так.

Вона потерла очі.

— Ти привид?

— Що? — я похитала головою. — Ні. Він не розізлився, якщо ти на це натякаєш. Він навіть засміявся, а тоді відніс мене до себе, де ми продовжили сперечатися... і тоді ми все обговорили.

Наомі вирячилася на мене, ніби я проголосила себе богинею.

— І що далі?

— І тоді ми... — я заплющила очі й притисла пальці до вилиць. Я згадала ту ніч, перш ніж він поїхав. — Те, що ти розповідала про насолоду, яку приносять Високородні... Це правда.

— Я знаю, що це правда, — злегка всміхнулася дівчина. — Ліз, розкажи мені все про...

— У мене було видіння, — перебила я її, й усмішка зникла з її вуст. Я зсунулася на край кушетки. — У мене щойно було видіння про кров: багато крові й тіл.

Наомі застигла. Її очі наповнилися тінями, доки вона вдивлялась у мене.

— Це знову най’міри? Ти... ти знаєш, чию кров бачила? — вона сіла, поставила ноги на підлогу та затремтіла. — Знаєш?

Мене всередині пронизали леза паніки й страху.

— Я не бачила, хто це, і чи були там най’міри. Я не знаю всіх кого... бачила у видінні, але я... я гадаю, це станеться під час Бенкетів. Я бачила маски, і... — мій погляд пройшовся від її пальців до коміра сорочки, де зазвичай був срібний ланцюжок. Хто завгодно міг вдягти сапфірове намисто, але... — Ти маєш покинути Арчвуд. Я не хочу, щоб ти була тут.

— Ліз...

— Ти ж знаєш, що дорога мені, так? — я повернулася до неї. — А я дорога тобі.

— Так. Звісно, знаю.

— І якби ти думала, що має статися щось погане, і я можу постраждати через це, ти не просто мене попередила б, — сказала я. — Різниця в тому, що я знаю, що щось погане станеться й постраждає багато людей. Можливо, з тобою все буде добре. Я не знаю, але не хочу, щоб ти була тут. Принаймні на час Бенкетів.

— Ти хочеш, щоб я поїхала, але як же ти? — тихо запитала вона. — Грейді? Клод?

— Я попрошу Грейді про те саме, і Клода.

Якщо зможу його знайти.

— А як же ти?

— Я... я не можу.

— Чому? — здивувалася дівчина.

Бо Торн сказав, що саме я маю врятувати Арчвуд, і навіть якщо я не могла в це повірити, Високородні не брехали. І я навіть не була певна, що саме через це не могла поїхати. Я мала бути тут, коли Торн повернеться. Я знала це.

Наомі стисла губи, захитала головою та відвернулась.

— Якщо ти не поїдеш, то й Грейді не поїде.

Ще одне лезо страху пронизало мене. Це я теж знала.

— Якщо не хочеш покидати Арчвуд, принаймні поїдь на деякий час до сестри, проведи час із нею, — глибоко вдихнула я. — І тобі справді варто зробити це, доки ще не пізно.

Бліда, вона миттю повернулася до мене.

— Ти сказала, що вона видужає від лихоманки. Вона вже видужує.

— Я знаю, але...

Наомі важко видихнула.

— Але що, Ліз?

Я на мить заплющила очі, трохи ненавидячи себе за те, що так використовувала її сестру.

— Але ти тільки запитала, чи видужає вона від лихоманки. І вона видужає, однак ти маєш провести час із нею.

— Чому? — Її підборіддя здійнялось, а губи тремтіли...

У горлі здавило й заболіло.

— Ти знаєш, чому.

Її очі наповнилися сльозами.

— Я хочу почути це від тебе.

— Вона не доживе до кінця Бенкетів, — прошепотіла я. — Мені шкода.

Дівчина замружила очі на кілька секунд.

— Тож ти кажеш мені про це зараз, щоб я покинула маєток? — на її очах зблиснули сльози. — Ти мала розповісти мені раніше.

— Знаю, — погодилась я. — Мені справді дуже шкода.

Наомі пирхнула та відвернулася. Вона стисла губи, похитавши головою.

— Знаю.

Моє серце трохи надкололося.

— Ти зробиш, як я прошу?

— Так, — тихо заплакала вона. — І ти маєш піти.

Подруга підвелась і відвернулася від мене.

Я встала.

— Наомі...

— Ні, — Наомі різко повернулася до мене. — Ти знала, про що я запитувала, коли прийшла до тебе через Лорелін. Я говорила не тільки про лихоманку, і ти збрехала. Я могла б побути з нею більше... Будь ласка. Іди. Мені треба збиратись.

Я ступила до неї, але вона знову відвернулась і пройшла за штори. Я зупинила себе. Душу гнітило. Я кліпнула, щоб стримати сльози й покинула її кімнату, сподіваючись, що вона до мене прислухається. Що вона покине маєток, і що шкода, якої я завдала нашій дружбі, не буде марною.