Дженнифер Арментроут – Падіння руїни та люті! (страница 90)

— Що б ти не збиралася мені розповісти, почекає, — сказав чоловік і поклав руку на мою спину. — Ти маєш дещо побачити.

Я зацікавилася й стривожилася водночас.

— Хаймел щойно вийшов із Великої Палати, — промовив тихо Грейді та провів мене вузьким коридором до одних із багатьох внутрішніх дверей. Ми опинились у головному коридорі, переповненому вазами з тими самими квітами, які я бачила раніше на численних мармурових тумбах. — Він був там не сам.

Я поглянула на широкий хол фоє, що відкривався по обидві сторони назовні, й зупинилася на кам’яних дверях із колонами.

— З ким він був?

— Побачиш, — Грейді кивнув на одне з вікон, яке виходило на частину кругового під’їзду до маєтку.

Я побачила Хаймела, що стояв спиною до нас, але мою увагу привернули гості, які були з ним. Їх було троє: усі на вороних жеребцях, що височіли над нашими шайрськими конями. Один прибулий мав довге світле волосся, що нагадало мені лорда, якого ми бачили в Місті Злуки. Воно було зав’язане на потилиці, але не таке сріблясто-біле, як у Лорда Самріеля. Інший мав шкіру, що кольором нагадувала теплу глину на сонці, а у третього було чорне волосся кольору воронового крила, і саме він розмовляв із Хаймелом.

Зрозуміло, що вони були Високородними, однак, наскільки я знала, жоден із них не приїхав із Торном. З ним були лише Командор Разіель і Лорд Бастіан.

— Вони з Прімвіри? Привезли ще їжі? — запитала я.

— Я теж так подумав, доки не побачив того, що зараз розмовляє з Хаймелом, — відповів Грейді. — Це Принц Райнер.

У мене аж щелепа відвисла, і я підійшла ближче до вікна. Та так і не змогла роздивитися риси їхніх облич.

— Що він збіса тут робить? — задумливо промовив Грейді.

— Можливо, це через загрозу із Західних Земель, — сказала я, хоч і не чула, щоб Принц колись раніше навідувався до Арчвуду. — Або через чорний ринок.

— Ага, — Грейді схилився до мене. — Але чому збіса він говорить із Хаймелом, а не зі справжнім бароном?

Це було на чорта хороше запитання.

Хаймел опікувався багатьма щоденними справами Арчвуду, але бути такого не могло, щоб Барон не зміг зустріти Високородного.

Особливо принца.

Тривога тепер перетворилася на жах, причини якого я не знала. Він пульсував моїми судинами, коли я поспішила лабіринтом коридорів. Думки кружляли навколо того, що Клод і його родина походили від Демінієнів, що я походила від них — і що це насправді означало. Якщо це взагалі щось означало. Але діставшись оздоблених золотом дверей до особистих покоїв Барона, я вирішила трохи пізніше обдумати все, що дізналася від Мейвен.

Щось було не так.

Я постукала та так і не отримала відповіді. Вхопилася за ручку й зрозуміла, що двері були зачинені. Я вилаялася, висмикнула шпильку з волосся й присіла.

Я криво всміхнулася, вхопилася за ручку й вставила тонкий край шпильки в щілину замка. Що я цінувала із життя до Арчвуду, то це деякі... навички, яких я здобула.

Глибоко вдихнувши, змусила свою руку триматися рівно й обережно поворушила шпилькою вліво та вправо. Зламування замків це насправді було вправою на терплячість, — чеснота, розвитку якої в мені не сприяло життя ані на вулиці, ані в затишному будинку. Мабуть, добре бути Високородним і відчиняти двері просто силою думки.

Або мати змогу просто їх вибити.

Якби так спробувала я, то, ймовірно, зламала б собі ногу.

Нарешті, я знайшла потрібний виступ і почула м’яке клацання. Прикусивши губу, я продовжила рухати шпилькою, допоки не зрозуміла, що механізм потроху піддається. Спокійно тримаючи руку, я провернула проти годинникової стрілки — у долоні крутнулася ручка дверей.

Я задоволено всміхнулася, встромила шпильку у волосся, підвелась і штовхнула двері.

Особисті покої Барона були уособленням багатства та розкоші. Я згадала, як вперше потрапила сюди. Я тоді просто не могла перестати торкатись усього.

Минуло вже майже два роки, відколи я востаннє була в кімнаті Клода. Може, навіть і більше. Тому мені було так дивно перебувати зараз тут. Я провела рукою по м’якій спинці дивана. На відполірованому столі стояли залишки фруктів і м’яса. Вентилятори на стелі ворушили шовкові штори, тонші, ніж будь-який одяг, який колись могли дозволити собі низькородні.

— Клоде? — гукнула я.

Ніхто не відповів.

Я схопила те, що мало вигляд шматочка апельсина, якого ще не торкались, і поклала собі до рота. Солодкий і терпкий смак пройшовся моїм горлом. Я оминула крісло, прикрашене подушками з товстого оксамиту, і зупинилася. Мене поглинули спогади про те, як я сиділа в ньому на руках у Клода, що читав листи від сусідніх баронів. Це стало нашою звичкою на короткий час. Ми прокидались і снідали в ліжку, це було щось, про що я лиш чула раніше (коли ми зробили це вперше, я так боялася залишити крихти в постелі, але Клод наробив ще більшого безладу, ніж я навіть могла уявити, і весь час сміявся). Тоді він вів мене до свого крісла, де ми проводили години й майже нічого не робили. Я згадала, як почувалася... безпечно. Тепло. Бажаною.

Але я ніколи не відчувала приналежності. Ніби мені належало бути тут.

Небагато змінилося відтоді, але все видавалось іншим.

Рука зіслизнула з крісла, і в грудях з’явився клубок. Клод завжди знав, що... знав, як я почувалася, навіть коли я цього не усвідомлювала. Він знав, коли сміявся й всміхався, коли цілував мої губи й шкіру. Він знав.

І намагався це змінити.

Просто цього не було в його серці, і в моєму також. Але якби було? Якби Клод кохав мене, і якби я почувалася так само? Чи закінчила б я, як Мейвен: коханкою, що виховує дітей, яких інша жінка, що вважається більш прийнятною для аристократа, називає своїми? Чи Клод продовжив би руйнувати традиції та одружився б зі мною?

Я гадки не мала, чому я думала про все це, роздивляючись яскраву туніку, залишену на підлозі. В якомусь сенсі, здавалося, ніби я... оплакую те, чого ніколи не могло би бути.

Я пройшла крізь заокруглену арку й заглянула до спальні. Бриз приніс квітковий і дерев’яний запах гарденій, що стояли у високих вазах вздовж стін круглої кімнати.

Гарденії були улюбленими квітами Клода.

Еллісон часто пахла гарденіями.

Я зосередилася на ліжку, що стояло на трохи підвищеній платформі під відчиненим вікном. У мене чомусь затремтіли руки. Я прикусила нижню губу й легкими кроками ступила на платформу. Крізь брижі тканини я могла розрізнити лиш грудки.

Серце закалатало — я потягнулась уперед і розсунула штори.

Ліжко було порожнім.

Я відпустила штори, зійшла з платформи та пройшла до ванної кімнати. Там теж було пусто й не схоже на те, що нею цього ранку користувались. У такому випадку скрізь валялися б рушники й були б калюжі води. Клод був безладніший за мене.

Я розвернулася до ліжка — жах посилився. У мою потилицю втиснувся холодний палець. Поміж лопаток засів тріпотливий тиск.

Щось не так.

Я ступила крок, і це сталося. Без жодного попередження шкіра заколола по всьому тілу. Тиск поміж лопаток збільшився, а за лівим вухом засвербіло. Покої Клода зникли і я побачила кров.

Калюжі крові. Криваві ріки, що стікали поміж завмерлих рук і ніг, і просочувалися в золоте мереживо кахлів. Оголені руки з глибокими ранами. Їх було так багато, їхні роти, роззявлені в застиглому жаху. Маски, прикрашені парчею та дорогоцінним камінням, розірвані й розкидані по підлозі. Срібло й сапфір, просякнуті кров’ю.

Я різко вдихнула, позадкувала й врізалася в стіну. Я... я побачила смерть.

 

Розділ 32

 

Видіння попереджало про смерть, а маски? Блискуче дорогоцінне каміння та вбрання? Бенкети. Щось страшне... щось жахливе мало статися під час Бенкетів. Я сіпнулася вперед, а тоді застигла.

Срібло й сапфір.

Я побачила сапфірове намисто, просякнуте кров’ю.

Наомі.

Я розвернулась і вибігла з кімнати Клода. Поспішала протилежним крилом маєтку, і кров пульсувала в моїх венах. У коридорі панувала тиша, а повітря було затхлим. Тонкий шар поту цятками вкрив мою верхню губу, коли я дісталася кімнати своєї подруги. Постукала у двері, сподіваючись, що вона була там. Я чекала й переминалася з ноги на ногу. Вона мала бути тут. Ще було доволі рано.

— Наомі? — вигукнула я й постукала гучніше. — Це я.

За кілька секунд я почула звук кроків. Видихнула з полегшенням, коли двері прочинились і з’явилася заспана Наомі.

— Доброго ранку, — стримавши позіхання, вона відступила вбік. Її шовкова блакитна сорочка чомусь була не зім’ята. — Чи вже добрий день?

— День. Вибач, що розбудила, — я зайшла всередину й зачинила за собою двері. — Мені треба з тобою поговорити.

— Усе гаразд. Я вже майже прокинулася, — Наомі заправила волосся за вухо і, переступивши через пару капців на підборах та м’які яскраво-рожеві подушки, підійшла до кушетки й сіла. — Але ти не принесла кави, а це грубо.

— Я про це навіть не подумала, — живіт скрутився у величезний вузол, і я поглянула на штори кольору фуксії, що звисали в проході до її спальні. — Ти сама?

— Сподіваюся, — вона підібгала під себе ноги та залишила місце для мене.

— Добре, — я сіла біля неї, потребуючи хвильки, щоб зібратись із думками. Прибігла до неї, не подумавши. Я ковтнула. — Є дещо... є дещо, про що я маю з тобою поговорити.