Дженнифер Арментроут – Падіння руїни та люті! (страница 89)

— Ой, — я трохи зсунулась у кріслі.

— Так, має, — відповів він.

Я застигла. Усе зупинилося.

— Тому я й повірив тобі, коли ми вперше зустрілися. Він мав таку ж здібність: знати. Він мав ще інші... здібності, — глибоко вдихнув Барон. — І якщо тебе цікавить, чому я тобі цього не розповідав, то це тому, що коли ми з тобою зустрілися, Вейн вже вдавався до державної зради. Я вважав, що, якби ти дізналася, що є хтось такий самий, як ти, то захотіла б із ним зустрітись, а це було б для тебе небезпечним.

Я все ще була зв’язана з ним, і його думки підтвердили сказане. Але він знав, що я в його голові. Здатність чути думки не означала, що мене не можна було обманути.

— Тоді ви знаєте, що я... що я таке? — прошепотіла я.

Він вирячився на мене, насупивши брови.

— Принц щось тобі сказав?

— Ні.

— Тоді я не розумію...

— Я селестіал? — перебила я його.

Він швидко закліпав. Минула мить.

— Я не знаю.

— Клоде, — я схилилася вперед, — ви весь час знали, що я насправді не смертна?

— Селестіали теж смертні, Ліз. У нас просто сильніша кров. От і все, — відповів він.

От тільки до селестіалів не ставились, як до смертних.

— Ви знали?

Він поглянув мені в очі й відвернувся.

— Спочатку я... підозрював це.

Ці слова каменем лягли мені на серце та перехопили подих.

— І ви ніколи мені не розповідали? Чому б вам не...

— Бо я не знаю, що ти таке, — перебив Барон. — І я кажу правду. На тобі немає знака.

Я насупилась.

— Якого знака?

— Твої очі. Вони карі. Прекрасний відтінок карого, — швидко додав він. — Та у всіх селестіалів очі, як у мене. Деякі трохи відрізняються. Однак ти не маєш основного знака селестіала.

— Мої очі... — я згадала, які вони були на вигляд нещодавно, внутрішнє коло... блакитного з’явилося навколо зіниць. У горлі стисло. Тієї ночі у Місті Злуки... Торн і Лорд Самріель... вони вдивлялися в очі дітей. Мої долоні змокли.

— Принц відчув, що ти селестіал? — поцікавився Клод.

— Ні, — сказала я та витерла долоні об коліна. — Принц завжди говорить про мене, як про смертну, але...

— Але що?

— Але він каже, що в мені є щось, чого він не може зрозуміти, — ледь вимовила я. — Він відчуває, ніби ми вже зустрічалися раніше.

— Тому, що так і є, хіба ні?

Я втратила зв’язок із Бароном і застигла. Навіть моє серце зупинилося на мить.

— Він той Високородний, якого ти зустріла в Місті Злуки, еге ж? — Клод провів пальцями по брові. — Той, кого ти вважала лордом?

— Так, — прошепотіла я. — Як ви дізналися, що це він?

— Я не знав до тієї ночі, до вечері. Те, як він поводився з тобою. Як він... — Барон примружив очі. — Як він вимагав тебе, ніби мав на це право.

Бо він прийшов за своїм.

— Я не розумію, — прошепотіла я.

— Я теж, і це правда. Чесно, — Барон опустив руку на бильце крісла. — Ти маєш здібності, схожі на ті, які має мій кузен. Та якщо принц не відчуває, що ти селестіал, і на тобі немає знака, то я аж ніяк не можу знати.

Я ковтнула й відвернулася.

— Ви все ще могли мені розповісти.

— І що з того? Ти знаєш, як визначають селестіала, якщо немає батьків, котрі заявили б про це? Їх приводять до Двору Високородних, де принц, або інший Демінієн підтверджує їхній родовід, — пояснив він. — І якщо Демінієн не зміг відчути це зараз, то які шанси, що це могло б статися тоді? Так, я сказав, що не хвилююся, що Принц Торн подумає, ніби ти заклиначка, але інші... Це було б занадто ризиковано.

Я намагалася змиритися з його словами. Він мав рацію, та...

— Ви не маєте здібностей.

Клод грубо засміявся.

— Ні, не маю. Як і Хаймел. Як і більшість селестіалів.

— Тоді, чому їх має ваш кузен?

— Чи ти? Якщо ти дійсно селестіал? — він сказав те, що не змогла я. — Бо мій кузен зіркородний. Смертний, що став божественним.

— І що саме це означає? — поцікавилась я.

— Це не те запитання, на яке я можу відповісти, — промовив Барон і провів рукою по голові.

Я встала — розгубленість змінилася на гнів, а потім на розчарування.

— Не можете, чи не хочете?

— Не можу, — відповів він і замовк на мить. — Можливо, я все ж мав тобі розповісти. Я збрехав би, якби стверджував, що страх за твою безпеку був єдиною причиною мого мовчання, але це ти вже й так знаєш.

— Знаю.

Клод здригнувся, і, хай йому грець, на це було боляче дивитись. Я не хотіла цього, але так сталося.

— Я знаю, що я нехороша людина, і ти це теж тепер знаєш, — сказав він, і зараз сіпнулась я. — Тож моя порада, напевне, не матиме значення, але тобі треба проігнорувати інтуїцію цього разу. Коли повернеться Принц, ти маєш сказати йому, що ви вже зустрічалися. Ти маєш сказати йому.

 

Розділ 31

 

Тієї ночі я мало спала. Може, через те, що я зрозуміла, як помилялася щодо Клода, а, може, через відсутність Торна. Я також гадки не мала, яке із цих двох відчуттів було гіршим, — що саме стало причиною мого неспокою.

Цей неспокій слідував за мною весь ранок і обід, поки я блукала галасливими коридорами маєтку. Слуги метушилися туди й сюди: дехто носив вази, повні стокроток яскраво-жовтого відтінку і струнких петуній із білосніжними пелюстками, а інші — таці з м’ясом із Прімвіри, яке ще треба було приготувати. Усі були занадто зайняті, щоб звертати на мене увагу.

Бенкети мали розпочатися завтра.

Торн мав повернутися за кілька днів.

Я зупинилася біля вікна й знову поринула у важкі думки про Клода. Мене переповнювала суміш розчарування та гніву, розгубленості й трохи болю. Я намагалася його зрозуміти, чесно. Здебільшого. Бо він все одно мав розповісти мені про свої підозри. Я мала право знати, навіть якщо тут нічого не можна було вдіяти.

Але хіба я не так само вчиняла з Торном? Я не розуміла, чому інтуїція зупиняла мене. Та це не змінювало факту, що наша зустріч у Місті Злуки, ймовірно, була причиною того, чому Торн відчував, ніби ми вже зустрічалися. Чого це не пояснювало, так того, як усе це було пов’язано з розповідями Мейвен і Клода. Чому взагалі це мало значення? Інтуїція мовчала, я відчувала тільки неспокій.

Я розвернулась і, побачивши Грейді, вирушила йому назустріч. Заговорила до нього, але він мене перебив.