Дженнифер Арментроут – Падіння руїни та люті! (страница 88)

— Мабуть, ні, — погодився Високородний і замовк на мить. — Тоді повечеряєш зі мною, коли я повернуся?

— Ти справді просиш моєї згоди? — стомлено всміхнулась я, намагаючись ігнорувати розчарування в собі, у ньому, що він не наполіг, аби я поїхала з ним. Це було зовсім безглуздо.

— Хіба не цього ти від мене хочеш?

Я не мала нічого від нього хотіти.

— Так.

Він провів великим пальцем по моїх сосках.

— Тож повечеряєш?

— Так.

Торн ще трохи помовчав, а тоді я відчула його губи на своїй щоці.

— Дякую.

Моє серце підстрибнуло. Це було нечувано, щоб Високородний, що вже було говорити про принца, дякував. Я не знала, що й робити. А Принц врешті-решт заснув.

Та я не спала, а просто лежала, поклавши долоню йому на груди. Я гадки не мала, чому в ці тихі, темні моменти, я згадала про передбачення у Великій Палаті, коли Елліс Ремсі розповів Барону новини про Західні Землі.

Він наближається.

Я знала, що це передбачення стосувалося Торна. Що він прийшов за своїм.

Так сказала Мейвен, і я знала, що Торн дійсно щось шукав.

Або когось.

 

 

 

Мене розбудив легкий дотик до щоки. Я розплющила очі та побачила, як промені слабкого світанкового світла відбиваються на щелепі Торна й золотому руків’ї кинджала, пристебнутого до його грудей. Уже був ранок, а отже...

— Ти вже йдеш? — сонно прошепотіла я.

Торн кивнув.

— Не хотів тебе розбудити, — відповів він і провів пальцями по моєму підборідді.

— Усе добре, — підвелась я.

— Ні, залишайся. Мені подобається, що ти тут, у ліжку, в якому я спав, — сказав Високородний, насупивши брови. Минула мить, і вії піднялись. Його погляд пройшовся моїм обличчям і зупинився на... губах.

Хоч я й була напівсонна, та відчула, як закалатало моє серце. Здалося, він дивився на мене так... ніби хотів поцілувати.

Я хотіла, щоб він поцілував мене.

Я хотіла поцілувати його.

Жоден із нас не поворушився. Впродовж кількох митей. Тоді він опустив голову. Я заплющила очі. Його вуста не торкнулися моїх. Вони притислися до мого чола, і чомусь цей солодкий, цнотливий поцілунок... схвилював мене.

— Я повернусь, як тільки зможу, — промовив Принц Торн. — Обіцяю.

Я не розплющила очей, бо боялася, що якщо зроблю це, то розридаюся. Тому я мовчки кивнула.

— Засинай, на’лей, — він накрив мою руку простирадлом. Його дотик залишився на моєму плечі. — До зустрічі.

— До зустрічі, — хрипко прошепотіла я.

Принц Торн встав, і, хоча пересувався тихо, я знала, коли саме він покинув кімнату. Я розплющила вологі очі.

Він тобі подобається?

Так запитав Грейді.

Боги.

Здається, так.

 

 

 

Того вечора я знайшла Клода в його кабінеті — він був сам і сидів за столом. Селестіал підвів на мене очі та якось дивно всміхнувся.

— Маєте хвилинку? — запитала я.

— Для тебе — завжди, — він згорнув шматок пергаменту й відклав його в бік. Я окинула оком купу листів, що тільки зростала. — Радий, що ти зайшла. Я все думав, чи добре проходить твоя домовленість із Принцом, і чи ти радієш миті перепочинку.

Мої щоки запалали, коли я згадала минулу ніч.

— На диво, добре.

— Вочевидь, — він засміявся, відхилився назад і закинув ногу на ногу. — Тож, зараз ти не так вже й проти цієї домовленості?

Я знизала плечима, адже я прийшла не для того, щоб обговорювати Принца. Я сіла в одне з крісел навпроти столу.

— Він казав, що ви вчора були з мешканцями Арчвуду.

— Був, — Барон відкинув пасмо темного волосся з обличчя, а його бліді щоки залилися рум’янцем. — Гадав, було б розумно побачити, що там діється, і щоб побачили мене.

Він кашлянув.

— Сьогодні я теж там був зранку.

— Гадаю, це хороша ідея, — усміхнулась я. — Сподіваюся, це надихне інших долучитися.

— Сподіваюся, — пробурмотів він й опустив руку на бильце крісла. — Що ж, побачимо.

Я глибоко вдихнула та кивнула.

— Я взагалі-то хотіла про дещо з вами поговорити, — я переплела пальці, не розуміючи, чому так переживала. Насправді це було не зовсім так. Я переживала, що виставлю себе сьогодні наївною дурепою. — Це стосується вашого іншого кузена.

— Так? — він поглянув на зачинені двері.

Я відкрила чуття й дала сформуватися тому зв’язку між нами. І побачила сіру стіну.

— Він... він має такі ж здібності, що і я?

Клод насупився й нахилив убік голову.

— Ти намагаєшся мене прочитати, Ліз?

Я завмерла.

— Ви можете це відчути?

Він грубо засміявся.

— Лише тому, що знаю тебе достатньо довго, аби розуміти, коли ти намагаєшся когось прочитати. Твій погляд стає напруженішим, і ти не кліпаєш.