Дженнифер Арментроут – Падіння руїни та люті! (страница 87)

А він брав мене.

Його ритм прискорювався й посилювався. Притискаючись щокою до мого обличчя, він заглиблювався в мене, і я присягаюся, що відчувала його погляд на своїх грудях. Напруга вигиналася, кружляла й стискалася. Він трахав, але мене ще ніколи не трахали так. Усе моє тіло пульсувало, кожне нервове закінчення оголилося. Я відчула, як вибудовується вивільнення, закручуючись щоразу, коли він досягав тієї точки. Мої очі розширились, і погляд прикипів до побілілих кісточок на його долоні.

— О, боги, — зойкнула я, коли він штовхнувся в мене. У грудях стисло. Моє осердя вибухало, і все розплуталося, коли я простогнала, — Торн.

— Чорт, — прогарчав, вдаряючись у мене. Він злегка підняв мої коліна і врізався в мене, поки я кінчала, і моє тіло рухалося саме по собі. Він погойдувався та намагався затягнути його ще глибше в мене, доки задоволення накочувало й накочувало на мене.

— Погана дівчинка, — засміявся він і перевів подих. Його рука стиснулась і стримала мої рухи.

Він не дозволяв мені взяти його там, де найтовстіше, і я, можливо, насправді зашипіла... чи загарчала. Я не була певна, бо задоволення охопило знову, залишаючи мене тремтіти та досі палати, досі... пульсувати.

Торн раптом дістав свій член із мене й притис його до вигину моїх сідниць. Він кінчив, і напруга знову вибухнула всередині мене.

Вивільнення, що могло тривати годинами...

— О чорт, — застогнала я. Відчуття вихору знову зросло. — Я... я не можу...

— Можеш, — його губи торкнулися моєї розпашілої щоки, і він потягнув нас униз. — І будеш.

Я відчула прохолодну землю під своїми грудьми та його гаряче тіло на спині. Вивільнення знову охопило мене, а він же навіть не був у мені.

— Чому... чому ти витяг? — зойкнула я.

— Я не хотів, — відповів він, міцно мене тримаючи. — Гадаю, я вбив би, щоб тільки бути зараз у тобі, але якщо ти вважаєш, що це насичено...

Так і було. Я ніколи нічого такого не відчувала.

— Це було б в сотню раз більше, якби я залишився в тобі, — Принц Торн перевернувся разом зі мною на бік. — Це довело б тебе до божевілля.

Я, можливо, вже трохи збожеволіла, поки він був поруч і гладив вигин моєї талії, стегон і набряклих сідниць. Високородний залишався зі мною, доки кожен маленький, витончений м’яз у мені здригався. Я тримала його за руку. А він не відпускав моєї. Навіть тоді, коли я нарешті обм’якла, виснажилась і наситилася, ми все одно трималися за руки.

І мій розум мовчав.

 

 

 

— Ні, — непереконливо заперечила я.

Торн усміхнувся та вмостився між моїх стегон.

— Так, — пробурмотів він і розтулив мою набряклу плоть змахом свого нечестивого язика.

Низький стогін, що вирвався з моїх грудей, став лиш одним із багатьох, відколи ми покинули сад.

Принц Вітрусу виявися ненаситним, коли справа доходила до дарування насолоди.

Я мало що пам’ятала про наше повернення до маєтку, але коли ми дісталися його кімнати, час перетворився на чуттєвий туман. Ми вимились у ванні — точніше, він мене помив, змивши землю й травинки з мого тіла, як я раніше змивала з нього кров. Тоді Високородний змусив мене кінчити своїми пальцями. А коли ми, досі вологі, дісталися його ліжка, він повільно дослідив моє тіло, провівши вустами шлях по вигину моєї щелепи, вниз по шиї й до моїх грудей. Потім його язик нечестиво покружляв на моїх сосках і опустився нижче та опинився вже в мені.

Торн бенкетував.

Я стискала пальцями простирадло від того, як він проводив язиком усередину й назовні. Я гадала, що вже не мала сил, щоб поворухнутись, але помилилась. Я здійняла стегна до його поштовхів, і його схвальне гарчання запалило мене. Легке золоте світіння оточило його плечі. Він зсунувся й додав туди ще й палець. Я застогнала.

Густі вії піднялись. Очі діамантового відтінку синього, всипані крапками срібних зірок, подивилися в мої та затримали погляд.

— Не відвертайся, — наказав він. — Я хочу бачити твої очі, коли ти кінчаєш.

Я здригнулась і затремтіла.

— Я хочу бачити твої очі, коли ти кінчаєш, викрикуючи моє ім’я, — його палець звився глибоко в мені. — Зрозуміла?

— Так, — видихнула я. — Ваша Високосте.

Він смакував мою плоть, витягуючи з мене нерівний стогін. На його вологих губах блиснула усмішка, а тоді рот зімкнувся на моєму кліторі. Я вигнула спину й здійняла стегна над ліжком. Я не відвернулася. Ми дивилися одне одному в очі, і я таки кричала, коли кінчала. Здригалася й промовляла його ім’я.

Я не відчувала свого тіла, коли Високородний прокрадався по ньому, залишаючи швидкі поцілунки на пупку, ребрах і набряклих грудях. Він опустився біля мене та торкнувся вустами моєї скроні.

— Усе добре? — запитав Принц Торн.

— М-м-м-м, — пробурмотіла я. Він запитував це в саду, коли я приходила до тями після тремтливих хвиль. Тоді запитання застало мене зненацька. І зараз теж.

— А ти?

Торн засміявся.

— Так.

Я повернула до нього голову. Наші вуста розділяли лише кілька сантиметрів. Я підняла руку й провела пальцями по його грудях.

— Але ти не...

— Мені не потрібне вивільнення, аби насолоджуватися, — рука, що лежала на моєму животі, торкнулася набряклих грудей. — Найвишуканіше задоволення полягає в тому, щоб дарувати його іншим.

— Ти... ти й справді не смертний, виходить, — визнала я.

Він засміявся, і моє серце підскочило.

— Якщо ти й справді тільки зараз це усвідомила, то я не знаю, що сказати.

Я пирснула та заплющила очі. Тоді між нами запала мовчанка: тепла, привітна, і зовсім не схожа не ті, що я переживала з ким-небудь. Завжди відчувалася потреба говорити, заповнити тишу, щоб або запобігти неминучій ніяковості, яка траплялася часто, або втримати свій розум від проникнення в чужий.

Але Принц був зовсім несхожий на те, що я переживала раніше.

— До речі, я їду вранці, — зрештою сказав Торн.

— Я пам’ятаю, — на серці зашкребли кішки. Я не хотіла, щоб він їхав? Чи це було щось інше? — Коли ти маєш повернутися?

— Думаю, знадобиться лише кілька днів.

Я намагалася зрозуміти почуття всередині. Хіба я не мала відчувати полегшення, що він їхав на кілька днів? Але не відчувала. Це був тільки неспокій і, можливо, трохи... сум. Боги, я усвідомила, що, найімовірніше, сумуватиму за ним.

Мені була потрібна допомога.

— Тож, ти маєш повернутись якраз саме до Бенкетів, — промовила я.

— Маю.

У мені знову пробудилось усвідомлення реальності того, що насувалось, і частина туману насолоди зникла.

— Як гадаєш, коли Західні Землі чи Залізні Лицарі досягнуть Арчвуду?

— Цього я не можу сказати напевне, але, підозрюю, що до кінця місяця.

Я провела пальцями по звивистих лініях його грудей, і в животі скрутило.

— Поїхали зі мною.

— Що? — я миттю розплющила очі.

Сині та зелені завитки в його очах змішалися з коричневим.

— Поїхали зі мною зустріти моє військо.

Мені перехопило подих на слові так, але я не вимовила його вголос. Усередині наростало очікування від думки подорожувати з ним, бути з ним, поруч із ним, але це... відчувалось як більше. Небезпечно більше. Я ковтнула й заплющила очі.

— Не думаю, що це було б мудро.