Дженнифер Арментроут – Падіння руїни та люті! (страница 9)
Але це вже було більше ніж безрозсудність. Це було божевілля. Високородні були небезпечні, і цей міг легко напасти на мене, так само як і той бісовий підв’язковий вуж. Існував також ризик, що мене впіймають ті, хто отруїв Високородного. Безсумнівно, охорона помітила мене, коли я виїжджала за ворота маєтку. На мені був каптур, але вони могли впізнати Айріс. Лише це не викликало б підозри, але мене бачили, та, можливо, впізнали. І хто знав, скільки ще охоронців були причетні до цього? Клод, звісно, був моїм захисником, але люди, що змогли викрасти Високородного, не скидалися на тих, хто боявся б люті якогось там барона. А що, як Грейді дізнається? Він точно збожеволів би. Або подумав би, що збожеволіла я. І, чесно кажучи, можливо, так і було.
Не скидаючи каптура, я сповільнила Айріс. Проїхавши стемнілий фасад кузні, я розвернула її до вузької алеї, і кобила відразу ж нервово загарцювала. Щось маленьке з кігтями та бридким хвостом прошмигнуло на нашому шляху, змушуючи мене стримати зойк.
Я, трясця, ненавиділа щурів ще більше, ніж павуків.
— Удамо, що це був кролик, — прошепотіла я Айріс.
Кобила пирхнула у відповідь, поки ми їхали алеєю, розбризкуючи водою й хтозна-чим іще. Я завинила Айріс хорошу чистку після цього й, можливо, яблуко або морквину.
Проїжджаючи повз лавки, заповнені напівго-товими металевими інструментами, я помітила хлів, про який розповідав Міккі. Він розміщувався впритул до лісу. Ззовні не було жодних ознак життя — крізь тріщини у дверях просвічувалося лише слабке світло гасової лампи чи свічки. Я погнала Айріс повз хлів у ліс, щоб заховати її там. Зіскакуючи, зойкнула та приземлилася на ноги із поводами в руках. Я прив’язала їх до дерева поблизу, залишивши кобилі достатньо простору для руху.
— Не їж усе, що бачиш, — попередила Айріс, потираючи її ніс. — Я ненадовго.
Кобила одразу ж заходилася жувати траву.
Зітхнувши, я розвернулася й попрямувала до хліва, бурмочучи, наскільки жалкуватиму про це.
Не потрібно було мати ніякого дару, щоб це зрозуміти.
Я промайнула залитим місячним сяйвом клаптиком утрамбованої землі й дісталася бокової стіни хліва. Притиснувшись до старого дерева, піднялася навшпиньки та заглянула у вікна. Вони розташовувалися занадто високо, щоб я могла розгледіти щось, окрім слабкого жовтого світіння, а єдине, що я почула, було биття мого серця.
Ані Міккі, ані Фін не згадували нікого, хто мав би охороняти Високородного, тож я не думала, що хтось іще міг бути всередині. Я трохи почекала, а тоді зайшла за ріг. Діставшись до дверей, геть не здивувалася тому, що вони були незамкнені.
Міккі був не дуже розумний чолов’яга.
Знову повторюючи собі, яку помилку роблю, я просунула руку у двері. Повагавшись, трохи їх прочинила та здригнулася, коли петлі заскрипіли голосніше, ніж підлога моєї кімнати. Я напружилася, майже очікуючи, що хтось вискочить мені назустріч.
Але ніхто цього не зробив.
Тонкий шар поту виступив на моєму чолі, коли я прослизнула в отвір і зачинила за собою двері. Озираючись, провела по них руками й поглянула на два темних передніх стійла біля центрального проходу. Я знайшла засув і зсунула його, зрозумівши, що притлумлене світло линуло позаду мене.
Я вирушила проходом, ставлячи собі ще одне слушне запитання. Що, заради всіх богів, я робитиму з Високородним? Якщо він був непритомний, я сумнівалася, що зможу зрушити його з місця. Мабуть, варто було подумати про це перед початком подорожі.
He думала, що колись хотітиму вліпити собі ляпаса більше, ніж цієї миті.
Я наблизилася до кінця проходу. Моє серце билось, відскакуючи від ребер, як дитячий гумовий м’ячик. Світло лампи слабко розливалося з лавки зліва від мене. Затамувавши дихання, я підійшла до краю та зазирнула всередину.
Я завмерла, не бажаючи вірити власним очам.
На дерев’яному столі лежав чоловік, прив’язаний за талію. Кілки молочно-білого кольору були загнані глибоко в його передпліччя та стегна. А один стирчав посередині його оголених грудей, зовсім близько до того місця, де мало б бути серце. Я знала, з чого вони були зроблені, навіть при тому, що лише чула про них. Луна — єдине, що могло проштрикнути шкіру Високородного. Ніхто з низькородних не міг володіти нею, але я була впевнена, що ці леза були лише ще одним товаром із чорного ринку.
Відчуваючи нудоту, я подивилася на його голову, повернуту вбік. Обличчя бідолахи закривало золото-каштанове волосся до плечей.
Мене пронизало дивне відчуття — блискавка. Я пройшла вперед, ледь тримаючись на ногах, і подивилася на його груди. Він дихав, але насилу. Я не розуміла як, враховуючи, всю ту кров, що сочилася з його ран. Вона була така червона. Багрянець прожилював його груди, стікаючи в ріки, які утворювали... радше чіткі лінії на його грудній клітині та животі. Його штани, зроблені з якоїсь м’якої шкіри, достатньо низько опустилися на поясі, щоб я могла бачити дуги м’язів з обох сторін і...
Агов, про що, збіса, я думала, так уважно витріщаючись на чоловіка, доки він, безтямний, був пришпилений до столу?
Зі мною щось було не так.
Зі мною багато чого було не так.
— П-привіт, — прохрипіла, здригнувшись від свого голосу.
Той не відповів.
Не знаю навіть, чого очікувала з усіма цими ранами. Я також не розуміла й того, чому Високородний досі дихав. Досі стікав кров’ю. Звісно, вони були майже незнищенні, порівняно з нами, смертними, але це... це вже було занадто.
Я торкнулася носком черевика чогось на підлозі. Поглянувши вниз, помітила відро. Маленькі відерця, взагалі-то. Я підвела очі до столу. Вузькі канали, вирізьблені в дереві, збирали кров, що стікала з нього, та розливали її у відерця внизу.
— Милостиві боги, — захлинулась я. У животі закрутило, поки я вдивлялась у відра. Кров продадуть для використання у магії кісток, як й інші частини Високородного. Чесно кажучи, я гадки не мала, чи працювало насправді все це в руках заклинача. Але попит зберігався, поки люди вірили в зілля та закляття.
Відвівши погляд від відерець, я зрозуміла, що треба його якось розбудити. І витріщилась на кілок у грудях Вискородного.
Інтуїція підказала мені, що робити: витягти кілки, починаючи з того, що був у його грудях. Я знову ковтнула — у горлі пересохло, коли я поглянула нагору. Голова чоловіка все ще була відвернута від мене, але тепер, коли я наблизилась, помітила знебарвлення шкіри вздовж його шиї. Я придивилась — ні, це було не знебарвлення. Це... це був візерунок на його шкірі, схожий на виноградну лозу. Він мав червоно-коричневий колір на фоні пісочного відтінку решти його плоті. І щось було у цьому витонченому, звивистому візерункові, що викликало в мене знайомі нотки відчуттів, але я була впевнена, що ніколи не бачила нічого подібного.
Я знову подивилася на луновий кілок у його грудях. Потягнулася за ним і завмерла, вдивляючись на вологі пасма, що закривали обличчя чоловіка. Моє серце закалатало.
Блискавка знову пронизала моє тіло.
Тремтливими руками я прибрала волосся вбік, оголюючи більше того візерунку на його шкірі. Червоно-коричневий, він продовжувався вздовж вигину міцної щелепи Високородного, тоншаючи на скроні й слідуючи лінії волосся до середини чола. Там розміщувалася прогалина розміром із кінчик пальця, а потім, візерунок починався знову з іншого боку, обрамлюючи лице. Плоть під бровою, трохи темніша від його волосся, набрякла, як і обидва його ока. Неймовірно довгі вії прикривали яскраво-червону шкіру. Під носом запеклася кров, шкіра розірвалася вздовж високих і вигнутих щік, і вуста...
— Ох, милостиві боги, — відскочила я на крок, притиснувши кулак до своїх грудей.
Хоча візерунку, що обрамлював його лице, не було, коли ми зустрілися вперше, а зараз обличчя цього Високородного було жахливо забите, все ж таки це був він.
Мій Високородний лорд.
Розділ 4
Мене пронизало те, що я відчувала, коли бачила його востаннє.
Попередження.
Розрахунок.
Обіцянку того, що мало статися.
Я не зрозуміла значення цього тоді, й все ще не розуміла зараз, але це був він.
Я застигла від шоку, досі не вірячи в побачене. Хоча завжди знала, що ми знову зустрінемось. Я очікувала, направду чекала його повернення, але все ж не була готова до теперішньої ситуації.
Раптом я згадала передбачення. Він наближається. Я помилялася. Це взагалі не стосувалося Командувача Залізних Лицарів.
Це стосувалося його.
Я здивовано захихотіла, дивуючись сама собі. А потім затисла рота рукою й відчула, як напружилося моє тіло.
Високородний не поворухнувся.
Раптом я подумала, чи саме цей момент був тим, що я відчула тоді в притулку Міста Злуки. Що, можливо, то було попередженням про те, що одного дня наші шляхи перетнуться, і він потребуватиме моєї допомоги.
Як він допоміг мені та Грейді тієї ночі.
Я була йому винна.
Так, це був він, Високородний лорд — Демінієн, а все, про що я могла думати — це той клятий підв’язковий вуж.
Повернувшись до столу, я ковтнула.
Будь ласка... будь ласка, не роби мені боляче.
Я схопилась за верхню частину лунового кілка й зойкнула. Камінь був теплим. Гарячим. Я заплющила очі та потягла. Кілок не піддавався.
— Ну ж бо, давай, — пробурмотіла, розплющивши одне око. Я поклала руку на його груди. Біля рани. Його шкіра... Вона була неприродно твердою, але я нічого не відчувала й не чула. Не знала, це було через те, ким він був, чи через мої думки, які вирували так, що мої чуття вимкнулися. Але я мала набагато більший привід для хвилювань, ніж відповідь на запитання, чи можу я читати Високородних, як смертних, чи радше, як