Дженнифер Арментроут – Падіння руїни та люті! (страница 11)

— Ти потираєш шию. Ту саму шию, яку я ледь не розтрощив.

Мої пальці завмерли. Я не потребувала цього нагадування, але чи міг він зараз мене бачити? Я опустила руку.

Минуло ще кілька митей. Жоден із нас не ворушився й не говорив, але я мала йти звідси. Як і він. Я знову поглянула на двері.

— Пробач.

Здивувавшись, я перевела погляд до Високородного.

— Коли опритомнів, я... просто зреагував, — продовжив той хрипко, поклавши руки на стегна. — Я був не при собі. Хоча... ти... якось до цього причетна.

Я витріщилася на нього — інтуїція мовчала, як і завжди з Високородними, але його вибачення звучало щиро.

З передньої частини хліва пролунав скрип іржавих петель. Я прислухалася. У животі закрутило. Це ймовірно, був уже не щур. Жах прокотився моїм тілом. Ніхто не мав побачити мене тут, із ним.

— Чекайте тут, — прошепотіла я та підвелася. Лорд повільно повернувся до проходу в стійло.

Проминувши його, я гадки не мала, що робитиму чи казатиму тому, хто сюди зайшов. Якою б силою не володіли Високородні, цей був тяжко поранений. Він, напевне, мало чим міг би мені зарадити.

Я виступила на середину проходу. Мої руки тремтіли. Одна з дверних стулок хліва була прочинена. Натягнула каптура та обережно просунулася вперед, але так нічого й не побачила. Можливо, це вітер, що здійнявся надворі, відчинив двері. Цілком імовірно. Підійшовши до передніх стійл, я трохи розслабилася. Це таки мав бути...

Тінь вискочила з лівого стійла. Я відсахнулась, але недостатньо швидко. Різко та болісно смикнувши, чиясь долоня схопила мене за руку.

— Що ти тута робиш?

Я скрикнула від болю й впізнала цей голос. Той належав Веберу, одному з працівників міської пекарні. Він завжди фліртував із коханками Барона, доставляючи свіжу випічку, яку любив Клод. Таку, як він запевняв, ніхто, крім нього, не вмів пекти. Це був великий чоловік — кремезний, із розбитими кулаками, завжди набряклими від боксерських поєдинків, що проводилися в одному з гральних притонів біля пристані.

Він схопив моє волосся в кулак і смикнув мене за потилицю.

— Відповідай.

— Мені боляче, — зойкнула я.

— Дівко, я зроблю щось набагато гірше, якщо ти мені не відповіси.

Вебер затягнув мене глибше в стійло, трохи далі від проходу, й обхопив другою рукою мою шию:

— Тобі не слід тут бути.

Мене огорнув запах поту та тростинного цукру, коли я бовкнула перше, що спало на думку.

— Я... я вийшла прогулятися...

— Ну ж бо, — Вебер нахилив голову й бризнув слиною мені в обличчя. — Тобі доведеться... Чекай. Це шо, кров на тобі?

— Я впала, — бовкнула я. — Тому й...

— Брехня. Шо ти тута робиш? — прошипів він і несподівано завмер.

— Я...

— Тихо, — чоловік схилив голову вбік.

Я відчула те, що він почув. У хліві запанувала раптова неприродна тиша — повітря погустішало та наелектризувалося. А тоді я це почула. М’який, майже нечутний поступ. Я завмерла. Вебер розвернув нас. У проході було пусто. Звісно, там було пусто. Лорд заледве міг стояти й втратив майже всю кров, і йому, можливо, досі бракувало принаймні одного ока.

— Це на тобі кров Високородного? — запитав Вебер, відступаючи на крок. — Ти вивільнила ту істоту?

Перш ніж я встигла відповісти, він стягнув з мене каптур і вилаявся.

— От гімно, ти одна з Баронових сучок.

— Я... А до біса, — втомившись брехати, врізала йому ліктем. Цього разу я не вдарилась об тверду шкіру та достатньо сильно заїхала пекарю в живіт. Той вилаявся й ослабив хватку. А я ж розвернулася та вдарила його коліном прямо в пах.

— Сука, — скрикнув Вебер, зігнувшись навпіл.

Я рвонула вперед, але чоловік випередив мене. Він спіймав мене за плащ і кинув на підлогу, як мішок зі сміттям. І я всоте за цей вечір гепнулася на коліна.

— Не рухайся, — чоловік плюнув і потягнувся рукою за спину. — Зараз я розберуся з тобою.

У промені місячного світла блиснуло молочно-біле лезо — луновий кинджал у його руці. Я підвелася й кинулася на Вебера, намагаючись вхопити руку, що тримала лезо.

Пекар підняв її та ударив мене прямо в обличчя. Мій ніс вибухнув болем, і я, хитаючись, сповзла по стіні. Дерево заскрипіло від удару. Я підняла руку до носа — вологе тепло огорнуло мої пальці.

Кров.

Моя кров.

Я підвела очі на нього, по моєму тілу побігли мурашки. Мої думки стихли, і це... це сталось. Я зв’язалась із ним, і моя інтуїція прокинулася, показуючи мені майбутнє — нестерпний хрускіт кісток моєї правої руки, а потім лівої. Фантомний біль дійшов до мого горла. Я відчула це все.

Його смерть.

І я... я посміхнулась.

— Тупа суко, ти сидітимеш тут, і сидітимеш тихо. Ти й так заплатиш високу ціну. Не ускладнюй це...

Його слова обірвалися здавленим хрипом.

Мені перехопило подих.

Позаду Вебера стояв Високородний лорд — світло місяця падало на його схилену голову та закривавлені груди. Тримаючи пекаря за шию і зап’ястя, він був схожий на мстивого духа, прикликаного з найстрашніших снів.

— Намагатися впіймати... мене — погане... рішення... — промовив Високородний так м’яко й так холодно, що в мене аж мороз пройшов по спині. — Але вдарити її?

Я тільки й посміхнулась закривавленим ротом, дивлячись на те, як Лорд підіймає Вебера в повітря, а той лупцює його по руці.

— Велика помилка, — прогарчав Високородний

Вебер пирхнув і вирячився на нього.

Лорд схилив голову, відкинувши кілька пасом волосся назад. Місячне світло окреслювало його профіль, освітлюючи його вуста. Посмішка була така ж кривава, як і моя лиш мить тому. Він різко скрутив руку пекаря.

Хруст кістки був схожий на грім. Кинджал глухо впав на підлогу. Хрипке скигління Вебера змінилося придушеним, пронизливим зойком.

— Я... пам'ятаю тебе, — випрямив голову Лорд. — Це ти... наскочив на мене за таверною, — він потягнувся до іншої руки чоловіка. — Це ти... вбив кілок... у мої груди.

Я втиснулась у стіну від тріску другої кістки й прибрала долоню від закривавленого носа.

— І ти сміявся, роблячи це, — Лорд раптом відсмикнув свою руку...

Я відвернулась, але все ще чула болісний хрускіт... все ще бачила блискучий блакитно-білий хрящ трахеї Вебера. Я намагалася не дивитись, хоча вже й було пізно.

— І що б я більше не чув цього звуку від тебе, — Лорд відкинув шмат розірваної шкіри та плоті в бік і випустив пекаря.

Я розвернулася й подивилася на те місце, де лежав Вебер. У мене стислося горло — купка, що раніше була людиною, билась у спазмах та сіпалася. Я бачила достатньо смертей. Ще дитиною — на вулицях і в сиротинцях. Навіть до того, як мій Високородний лорд прибув до Міста Злуки. Я бачила стільки смертей у видіннях і на власні очі: тих, хто помер від хвороб, що гноїлися та розмножувалися всередині них, і тих, хто загинув від зла, що зросло в інших. Я бачила стільки смертей, що можна було б подумати, що я вже звикла до цього. І, можливо, трохи так і було, тому що я не закричала й не затремтіла. Але це все ще було шоком. Втратою, навіть якщо Вебер сам на це напросився, але я...

Я ніколи ще цьому не посміхалася.

— Твоє втручання... не було потрібне, — сказав Лорд, і я поглянула на нього. Присівши, він витер скривавлені руки об сорочку Вебера. Високородний повернув до мене голову, і мені здалося, що я помітила зародок справжнього ока в його правій очниці.

— Тобі слід було... триматись осторонь.

Я не одразу змогла відповісти.

— Ви були поранені. Ви досі поранені.

І це була чистісінька правда: його груди здригалися короткими, швидкими хвилями. Навіть при світлі місяця, я розгледіла, що його шкіра втрачала колір. За цю жорстокість йому довелося добряче заплатити.

— А ти... смертна, ти ледь здатна захистити себе... чи когось іншого, — Високородний підвівся. — Але ти смілива — сміливіша за... багатьох сильніших за тебе.