Дженнифер Арментроут – Падіння руїни та люті! (страница 13)

— Якби я не був... такий слабкий, — сказав він, дивлячись на мене з-під завіси волосся, — я вбив би тебе тієї ж миті, коли моя рука... схопила твоє горло. Тобі пощастило.

Я опустила руку, а в серці неприємно штрикнуло. Щось я не дуже почувалася щасливою цієї миті. Натомість відчувала, що вплуталась у справи, які мене геть не обходили.

Лорд штовхнув двері й ледь втримався на ногах від легкого смороду кислого елю та гнилої їжі. Я швидко оглянула приміщення, помітивши маленький стіл і брудні каструлі та сковорідки в раковині. Я підняла очі до арки та вузького коридору, що, здавалося, вів до передньої частини будинку, де Джек, вірогідно, зустрічався із замовниками. Багатьом будинкам у цьому районі було кілька сотень років — усі вони пережили Велику Війну. Тож були більшими, мали багато кімнат і будувалися зовсім інакше, ніж тепер. Я повернулася, помітивши інші двері за столом.

Здогадавшись, що вони ведуть до спальних кімнат та, ймовірно, ванної, я допомогла Лордові обійти дерев’яний стіл.

— Тебе... тебе не було в таверні, — прохрипів він.

— Звідки ви знаєте?

— Я помітив би... тебе.

Я вигнула брову.

— Я вийшла прогулятися й підслухала, що сталося.

-Де?

Я мовчки відчинила двері та повела його вузьким коридором.

— Ти... була десь біля... саду, — промовив Високородний.

Я миттю повернула до нього голову.

— Звідки ви знаєте?

— Я відчуваю запах... землі на тобі, — відповів він, і я нахмурилась, не знаючи, добре я пахну, чи погано. — Нотки... котячої м’яти й...

Я здивувалася, бо цілий день возилася з котячою м’ятою, і витріщилася на нього.

— Як ви можете це відчувати?

— Просто можу, — пробурмотів Лорд та, похитнувшись, вислизнув із моїх рук. Я потягнулася до нього, але той відмахнувся. — Усе добре.

Я не дуже в це повірила та подивилась уперед на ще одні розчинені двері.

Високородний уривчасто дихав і тримався за стіну.

— Котяча м’ята?

— Я підрізала її сьогодні.

Він видав звук, схожий на хмикання.

— Мені... подобається її... запах.

— Мені теж.

Голосно видихнувши, я штовхнула двері. Місячне сяйво лилося з вікон, проливаючи сріблясте світло на ліжко та, на диво, охайну кімнату, яка пахла свіжим пранням.

Лорд почовгав усередину. Зачинивши за ним двері, я закинула крихітний гачок у петлю, ніби це могло зупинити хоча б кролика, не те що іншу людину.

Він тяжко опустився на край ліжка, обхопив руками свої коліна й трохи зігнувся. Я завмерла, притиснувши руку до грудей, і ледь зупинила себе, щоб не допитуватися, чи все в нього гаразд. Не було гаразд. Узагалі. Бачити когось у такому стані — здіймало ураган у моєму животі.

Відвернувшись від Високородного, я помітила лампу біля ліжка та ввімкнула її. Олійне світло залило простір, і я пройшлася кімнатою. Штовхнувши наступні двері, я зітхнула з полегшенням — переді мною була душова кабіна. Таку часто можна було побачити в найстаріших будинках. Вона була не дуже велика, але цілком підходила.

— Ви можете омитися тут.

— Мені, мабуть, знадобиться хвилина, — пробурмотів він. — Кімната, здається, пливе перед очима.

Повернувшись до приміщення, я роззирнулась і помітила шафу. Поспішила до неї та витягла лунове лезо з кишені свого плаща, трохи дивуючись тому, що не проштрикнула себе ним. Поклавши його на шафу, побачила закриту банку на маленькому столі навпроти ліжка, що, здавалося, містила воду. Я піднесла її до носа, принюхалась, і нічого не відчувши, налила її в склянку й зробила ковток.

— Це допоможе? Це просто вода, але тепла.

— Має допомогти.

Я подала йому склянку та відступила. Спочатку Лорд зробив маленький ковток, а потім вижлуктав всю рідину.

— Ще?

— Думаю... треба дати цьому... спершу осісти.

Я забрала склянку й поставила її на стіл.

— Кімната все ще пливе перед очима?

— На жаль, — він поклав руки на край ліжка. — Я не відчуваю ніг. І світло... Мої очі... ще не зовсім до нього готові.

Я вилаялася, що не здогадалася про це.

— Вибачте, — пробурмотіла та швидко вимкнула лампу.

Лорд затих, і я наблизилась до нього — однієї з найсильніших істот у цілому королівстві. А він... він тремтів. Увесь.

— Це через болиголов чи... втрату крові?

— Через це... і через луну. Вона й сама ослаблює нас — заражає, — пояснив він. — Коли будь-яке... лунове лезо залишити всередині нас, або рану від нього не лікувати, вона перетворюється на токсин, що руйнує наші тканини...

Високородний здвигнув своїми кремезними плечима.

— Комусь іншому з мого роду знадобилося би набагато більше, ніж просто вода й час на зцілення.

Тобто, якби він не був лордом, ці рани, ймовірно, забрали б його життя. Мені знову закортіло перепросити, але я стрималася.

Мені потрібно було, щоб він вимився і безпечно вибрався звідси, доки інші не повернулися перевірити його... або Вебера.

— Що їм знадобилося б? — запитала я на випадок, якщо води буде не достатньо, та присіла біля нього. — Щоб зцілитися?

— Мені... мені знадобилося б поживитися.

— М-м-м, — я кинула оком на двері. — Я, мабуть, зможу знайти для вас якусь їжу.

— Я маю на увазі не... їжу.

Здійнявши брови, я спробувала в темряві відшукати його чоботи й ледь намацала їхній верх. Протягом короткого проміжку часу ми з Клодом були доволі близькі, тож я мала чималий досвід у роздяганні напівпритомного чоловіка, але все ще почувалася трохи не в своїй тарілці. Я схопилася за один чобіт і смикнула.

— А що ви маєте на увазі?

Раптом зблиснуло м’яке світло, і я так і застигла з чоботом у руках. Я подивилась угору та побачила, як він узяв свічку з нічного столика й запалив її... лише своїм дотиком. Я розтулила вуста й м’яко вдихнула, нагадавши собі про те, чим він насправді був.

— Як ви це зробили?

— Магією.

Я здійняла брови, бо ще ніколи не бачила Високородних під час використання стихій.

— Справді?

— Hi.

Я витріщилася на нього, похитала головою та знервовано схопилася за другий чобіт.

— Очі не болять від свічки?

— Ні, — відповів він.

Чесно кажучи, я не дуже йому повірила. Я випустила чобіт із рук, поглянула на ванну кімнату й узяла свічку.