Дженнифер Арментроут – Падіння руїни та люті! (страница 15)
— Точно не це, — різко відповіла я.
— Як шкода.
Похитавши головою, я вислизнула із нічної сорочки. Моя шкіра вкрилася сиротами, і я намагалася не думати про те, що зараз роблю.
— Я, до речі, оголена.
— Це прозвучало дивно... як попередження, — пробурмотів Лорд. — Ніби знання про те, що ти гола, змусить мене... не дивитися.
— Це не попередження. Просто повідомила, щоб ви були ввічливими й не дивились.
— Я знаю... ми не знайомі... одне з одним, але тобі... варто знати, я не відомий своєю... ввічливістю.
— Ви можете спробувати побути ним, — я присіла біля нього й завагалась, вражена тим, що виробляла.
Я роздягала Високородного — Високородного лорда.
Наомі луснула б від заздрощів.
Стримавши сміх, я потяглася до застібки його штанів і розстібнула ґудзики. Тильна сторона долоні торкнулась чогось, про що я теж відмовлялася думати, і що змусило його вдихнути найглибше за сьогодні.
— Стійте спокійно.
— Я стою, але... ти на колінах, твої пальці біля мого члена, і ти наразі розкішно оголена, тож...
Розстібаючи останнього ґудзика, я закотила очі.
— Ви навіть стояти самостійно не можете та наразі відрощуєте очі. Останнє, про що Ви маєте думати, так це про те, що я на колінах, про Ваш член, чи мою оголеність.
— Я вже відростив їх,
Я здригнулась і звела на нього очі. Безлад волосся закривав обличчя Лорда, але голову він повернув до мене. Я поглянула на його руки — на довгі пальці, що трималися за край раковини.
— Тому... я й знаю, що ти розкішно оголена, — продовжив він.
Низ мого живота напружився, і в мене перехопило подих.
Милостиві боги, це найостанніше, що я мала зараз відчувати.
Я швидко розібралася з останнім ґудзиком, можливо, трохи грубо, тому що його тихий стогін обпалив кінчики моїх вух. Я потяглася до штанів...
— Я впораюся, — пробуркотів Високородний.
Я не була в цьому впевнена, тому, піднявшись, встала позаду нього. Не зводила очей з його спини й дивилась, як Лорд стягував із себе штани. Закінчивши, відійшов убік й відштовхнувся від раковини. Зробив крок і знову захитався. Я спіймала його, притримавши рукою за стан, і напружилась.
Не було жодних голосів.
Жодних образів.
Чи буде це як із
— Я помилився, — Лорд схилився на мене, втискаючись стегном у мій живіт. — Не впораюсь.
Я допомогла йому дійти до душової кабіни, не в змозі ігнорувати відчуття його присутності. Його шкіра була неймовірно теплою.
— Тут невеликий виступ, який треба переступити, — попередила.
Він кивнув, підняв ногу над виступом, а я притримала його рукою, продовживши роздивлятися білі кахлі душової кабіни.
Мене трохи збентежив потік води, коли ми ступили під струмінь, але основний удар прийняв Лорд.
Він розвернувся, вхопився рукою за кахлі й встав лицем до струменя. Я підвела очі й побачила, як Високородний відхилив голову назад і підставив під нього обличчя та груди.
Його стогін... прозвучав просто грішно, поки вода лилася на його обличчя та крізь волосся. Жар повернувся, підкравшись до мого горла, а я не могла відвести погляду від води, що стікала донизу випуклими м’язами його спини, вирізаючи струмки в засохлій крові там і на ну досить твердому вигині його сідниць.
Я щосили заплющила очі й наказала собі зібратися. На Високородних приємно було дивитися. Це я й так знала. Усі знали. Не мало значення, що це гарна дупа. Дупа завжди була дупою. У жодній не було нічого неймовірного, і в його також.
Я розплющила очі й ледь не тріснула себе. Вода навколо стоку почервоніла.
— Як ви почуваєтеся?
— Краще.
Рука, якою він тримався за кахлі, все ще тремтіла. Його шкіру вкривали сині та фіолетові плями. Мене охопив гнів.
— Вони-таки добряче попрацювали над вами.
— Собача петрушка... подіяла саме тоді, коли я вийшов із таверни. Думаю, вони очікували більшого ефекту... швидшого.
Я помітила мило та потяглася за ним, випадково притиснувшись грудьми до його спини. Лорд застиг. Це тривало лише якусь мить, але й цього було досить, щоб я затремтіла. Я схопила мило та відхилилася назад.
— Той... наскочив на мене.
— Вебер?
Він кивнув.
— Потім приєдналися два інших. Було ще два... яких я не впізнав.
Зрозумівши, що він, мабуть, говорить про Фіна та Міккі, я повільно прибрала від нього руку. Він не похитнувся, і я розтерла мило в руках.
— Коли на вас напали, ви відбивалися?
— Убив одного з них... перш ніж відключитися.
Мені перехопило подих, і я так і застигла, з піною, що стікала з рук. Що ж. Можливо, він говорив не про Фіна й Міккі. Скільки арчвудців брали в цьому участь? Потрібно було повідомити Барона. Прикусивши губу, я поклала руку на спину Високородного. Він напружився від мого дотику, але не відхилився. Провела рукою по його спині, змиваючи кров.
— Ті, кого ти підслухала сьогодні, вони... вони казали ще щось? — запитав Високородний.
Я спробувала пригадати все, що почула.
— Узагалі-то так. Вони згадували когось, на ім’я Мюріел.
Лорд напружився.
— Ви знаєте, хто це?
— Знаю, — відповів він без жодних пояснень.
Від струменів води мені трохи защипало набряклий ніс.
— З вами таке раніше траплялося?
Той грубо й сухо засміявся.
— Ні. Але я мав бути обережнішим. Не те щоб я не знав про болиголов і його вплив на таких, як я. Просто...
Я схилилася і провела мильною рукою вздовж його стегна, оминувши синці та зосередившись на відчутті й текстурі шкіри. Вона нагадувала... мармур або граніт.
— Що?
— Я поводився безрозсудно, — визнав він.
— Ну, це трапляється і з найкращими з нас, чи не так? — я прибрала руку, знову намилила її та перейшла до іншого боку.
Він знову відхилив голову назад — кінчики його волосся лоскотали мені пальці, поки я обережно намилювала плечі. Шкіра Високородного, здавалося, злегка відблискувала, але я не дуже вірила тому, що бачила.
— Так.