Дженнифер Арментроут – Падіння руїни та люті! (страница 16)

У тиші між нами я усвідомила, що відволіклася на дотик... дотик до нього. Я нічого не чула й не відчувала. Жодного жорстокого майбутнього, жодного шепоту знання — детальних описів того, чого я не могла знати. Їхніх імен. Віку. Чи вони одружені. Як живуть. Їхні найглибші таємниці й бажання, які були найціннішими для Клода.

Лише мої думки. Навіть із Клодом я мала бути обережною тому, що відразу чула його помисли. Таку пустоту я могла відчувати лиш випивши достатньо, щоб притлумити чуття, але це притлумлювало й все інше, разом із моєю пам’яттю. Торкаючись когось, я не мала створювати той ментальний зв’язок, але із цим лордом — нічого такого не було.

Я затремтіла. Мабуть, я просто була занадто розсіяна й занадто приголомшена, щоб інтуїція достукалася до мене. Я не знала напевне, але тієї миті мені було все одно. Заплющивши очі, дозволила собі... Дозволила собі насолодитися цим. Доторком. Відчуттям чужої шкіри під своїми долонями. Як напружувалися та рухалися м’язи. Я могла б робити це вічно.

Але ми не мали вічності.

— Чому... чому ви взагалі були в Бочках-близнюках? — запитала я та відкашлялась. — Там не часто можна зустріти Високородного з Прімвіри.

— Я не... з Прімвіри, — відповів Лорд, підтвердивши слова Міккі. — Я мав де з ким зустрітися. Не я обирав місце.

Я подивилася на його потилицю.

— І ви зустрілися?

— Ні, — схилив він голову набік. — Не думаю, що вони мене шукатимуть.

Мені не потрібна була інтуїція, щоб зрозуміти, що хто б не призначив цю зустріч, усе й влаштував. Імовірно, то був навіть сам Мюріел.

— Хтось вас шукатиме? Можливо, друг?

Він кивнув:

— Можливо.

Я відчула полегшення.

А потім Високородний розвернувся в маленькій кабіні, і я побачила його рану.

Я вирячила очі, помітивши, як вона знову зменшилася, цього разу приблизно до розміру золотої монети. Більшу частину крові, за винятком маленьких клаптиків, змила вода, і тут... я примружилася. По його грудях і животі були розкидані крихітні білуваті цятки...

Лорд трохи повернувся, і я відвела погляд. Тепер на мене потрапляло більше теплої води.

— Що... виділяється з вашої шкіри? Це болиголов?

— Більшість уже змило, — пояснив він. — Те, що ти бачиш, це наслідки дії лунового леза. Як тільки лезо входить у нашу плоть, воно впливає на нас, як отрута. Роз’їдає собі шлях, потрапляючи в кров, а тоді... випалює нас зсередини. Це як лихоманка в смертних. Моє тіло позбавляється її.

— Ого, — прошепотіла я, дещо захоплена та здивована цим. Усім цим. Усе здавалося занадто нереальним. Розмова, яку я підслухала, і божевільна втеча в місто. Усвідомлення того, що інтуїція привела мене саме до нього. Перебування в душі з ним... З його тілом.

Мені доводилося бачити багато голих чоловіків у різних ситуаціях. Деякі були схожі на Грейді статурою, відточеною тренуваннями й орудуванням мечем, а інші ж — витонченіші за мене, і навіть такі, як стрункий від природи Клод. Але цей лорд... він був інший.

Я повільно поглянула на нього. На його очі... Вони остаточно відновились і були точнісінько такими, якими я їх пам’ятала. Спалах синіх, зелених і коричневих завитків. Такі дивні й такі красиві. Я оглянула риси його обличчя: синці майже повністю зійшли з його лиця. Але вони були не єдиним, що зникло.

— Візерунки на вашому лиці, — сказала я, насупивши брови. — Вони зникли.

Він схилив голову.

— Візерунки? Не знаю, про що ти.

— У вас... у вас на обличчі були візерунки, від підборіддя і до лоба. На вигляд як татуювання, — сказала я. — Тільки здавалося, що вони проступали з-під шкіри.

— Гадаю, ти щось переплутала, — сказав Лорд й опустив голову. — Це, певно, була кров чи бруд.

— Можливо.

Крихітні сироти всипали мою шкіру у відповідь на раптовий холод у душовій кабіні. Знервована, я відступила:

— Гадаю...

— Торкнешся мене? — запитав він.

Я знову збентежено поглянула на нього.

— Що?

— Щоб продовжити мене мити, — уточнив Високородний, опустивши густі вії. — Виявляється, мені це дуже подобається.

Він замовк на мить і додав:

— І, думаю, тобі також.

Я таки дійсно насолоджувалась цим — дотиком до нього.

Я знервовано ковтнула та сильніше стиснула мило. Пасма мокрого волосся вислизнули та пристали до моїх щік. Наразі Лорд уже не потребував моєї допомоги. Його голос посильнішав. Та й дихати йому було вже неважко — його груди не тремтіли, і він, розмовляючи, рідше робив паузи. Він міг продовжити й сам, особливо, якщо це йому аж настільки подобалося.

Але я... я була безрозсудна, більш ніж трохи безтямна, і мала надзвичайно довгу історію поганих виборів, попри логіку.

І я...я могла торкатися мого Лорда.

Затремтіла й поклала мильну руку на його груди. Він глибоко вдихнув, чи мені лише здалось. Я не була впевнена в цьому. Провівши рукою по його шкірі, я роздивлялась, як білі намистинки зникали в піні. Оминала рани на його грудях і руках, навіть при тому, що вони мали вже значно кращий вигляд, і майже повністю загоїлись. Знову намиливши руку, я провела долонею по його животу.

Прикусивши губу, підвела руку до пупка. Моє серце шалено билося, а шкіра горіла попри те, що вода та повітря вже охололи. Я заплющила очі та торкнулася його стегна, провела вздовж внутрішньої сторони напруженим м’язом. Я не дозволила собі більшого. Хотіла б, але це видавалося вкрай недоречним, враховуючи теперішню ситуацію.

Я розслабилася й розплющила очі, щоб поглянути, до чого призвела моя нелегка праця. Крові вже не було, а крихітні намистинки зникли. Окрім рани, Високородний мав значно кращий вигляд. Його шкіра потемнішала і перетворилась із білої на більш засмаглу, а його тіло...

На ньому досі не було видно жодної волосинки. Здавалося, ніби Лорд був вирізаний із мармуру: кожна лінія та м’яз були ідеально окреслені. Мій погляд спустився нижче, непереборно притягнутий... товстою, твердою довжиною його...

Милостиві боги, я... я ніколи не думала, що чоловічим членом можна буде так милуватися, але він був, як і сам Високородний, — приголомшливим. Неймовірним. Жорстоко прекрасним.

— На’лей?

Мене поглинув порив вологого жару.

— Так?

— Ти витріщаєшся на мене.

Я різко вдихнула. Це було правда. Не було жодного сенсу заперечувати.

— Усе добре.

Лорд важко дихав, а я ж, здавалося, втратила цю здатність. Він наблизився до мене? Так.

— Я витріщаюся на вас.

Він мав рацію.

Я відчула, як він поглянув на мене. Відчула, як уважно вивчав мої брови, ніс і вуста, а сама задивлялася на його груди. Мені здавалося, що він пестив мене очима. Мої соски поколювало, поки він продовжував вивчати мене, як і я його, переходячи до вигину моєї талії, стегон і колін та між них де я до болю хотіла... бажала його дотику.

— Не варто, — прошепотіла я. — Ви поранені.

— І що?

— І що? — повторила я. У животі затріпотіло. — Не знаю, про що ви думаєте...

— Я думаю, ти прекрасно розумієш, про що я думаю.

З мене вирвався п’янкий подих.

— Ви повинні думати про геть інше.

— Не тоді, коли переді мною прекрасна жінка, що виявила себе хороброю й доброю, запропонувала свою допомогу в скрутний для мене час, наразила себе на небезпеку й нічого не попросила натомість.

Я слабко засміялася.

— Не підлещуйтесь.

— Я лише кажу правду, — так палко промовив він, що я затремтіла.