Дженнифер Арментроут – Падіння руїни та люті! (страница 18)

— Що?

Я напружилася, тому що він рушив до ліжка.

— Увесь цей час ти не боялася мене. І досі не боїшся, — він кивнув у бік моїх пальців, які я стискала та розтискала на колінах. — Але ти нервуєшся. Хіба що ти завжди така невгамовна?

Я прикусила губу, ледь стримавшись від заперечень.

— Я завжди така невгамовна, — визнала. — І ви справді мене нервуєте. Якби ви сказали, що для цього немає причин, я б все одно так поводилася.

— Але я б ніколи тобі цього не сказав, — промовив він. — Ти завжди маєш нервувати в присутності когось, на кшталт мене.

— Так, — прошепотіла я. — Це... заспокоює.

Високородний лорд усміхнувся. Ця усмішка мала надзвичайно гострий, майже хижацький відтінок.

— Але ти не маєш мене боятися. Тут є різниця.

— Звідки вам знати, нервуюсь я чи боюсь?

— Річ у прискоренні твого дихання й серцебиття.

Я здійняла брови.

— Я... я не знала, що Ви можете це чути...

— Не те щоб чути. Але якщо ми зосереджуємося на комусь, налаштовуємося на його сутність, то можемо. Так ми й живимося... І я достатньо на тобі зосереджений, щоб точно знати, що перехоплює тобі дух, коли це не страх змінює ритм твого дихання, і коли це задоволення... Збудження.

Я швидко вдихнула.

— Я не...

— Збираєшся мені брехати? Мені краще знати.

— Не впевнена в цьому, — заперечила я та відсунулася назад. Сорочка ковзнула моїми стегнами.

— О, будь ласка, продовжуй. Це мене веселить.

Я нахмурилася й подумала, що це дивно.

Високородний поставив коліно на ліжко. Наші очі зустрілись, і мені так і кортіло запитати його, чи впізнав він мене. Напевне, ні. Бо якби це було так, він точно щось сказав би. Та з якоїсь смішної, безглуздої причини я хотіла знати, чи він узагалі пам’ятав.

— А ви...

Щось зупинило мене. Я не знала що. Та що й з того, якби він пам’ятав? Або якщо я сказала б йому, що ми зустрічалися раніше?

І тоді до мене дійшло.

Це була моя інтуїція. Підвищений рівень інстинкту. На це мала бути причина, особливо враховуючи те, що інтуїція ніколи не працювала на мене. Вона зупиняла мене. Я не розуміла чому, але на серці поважчало.

— З тобою все гаразд? — запитав Лорд.

— Ага. Так, — я кашлянула. — Просто втомилася. Це дивна ніч.

Він уважно подивився на мене.

— Так і є.

Нервовість, яку він відчув раніше, повернулася.

— Нам варто забиратися звідси, поки...

— Я знаю, — промовив Лорд і тоді, рухаючись із неймовірною швидкістю, опинився прямо наді мною, перш ніж я змогла знову вдихнути.

Сама лише його присутність змусила мене впасти на спину. Наші тіла не торкались одне одного, але він оповив мене. Його кремезна постать заполонила собою кімнату — увесь світ — допоки не залишився лише мій Лорд. Лише ми. Він підніс пальці до моєї щоки. Все моє тіло здригнулося від дотику. Синій колір повністю змішався із зеленим у його очах. Він провів пальцями по щоці, вловивши пасмо мого волосся. Заправив його за вухо й ніжно погладив.

— Тепер ти мене не боїшся, — зауважив він.

— Ні, — я вдихнула трохи повітря, коли кінчики його пальців зіслизнули до нижньої губи. — Ви намагаєтеся мене налякати?

— Не впевнений.

Тремке побоювання з відтінком чогось іще, чого я не зрозуміла, пройшлося моєю шкірою.

Високородний вгледівся в моє обличчя й опустив очі нижче, на мою шию.

— Я знаю, ти сказала, що все гаразд. Але за кілька годин шкіра під твоїми очима та носом потемнішає, як і синці, що я залишив на твоїй шиї. Дозволь мені виправити це.

Я витріщилася на цього.

— Ви...Ви можете це зробити?

— Я можу зробити багато чого, — він знову глузливо посміхнувся. — Дозволь зробити це для тебе.

Уникнути пояснень щодо появи синців, було б великим полегшенням. А ще мною скоріше керувала цікавість. Я не знала, що він вдіє.

— Ти маєш заплющити очі, — сказав він.

— Справді?

— Справді, — зіркові спалахи в його зіницях пояскравішали.

Витримавши цей погляд ще кілька секунд, я кивнула, і зробила те, що він попросив. Заплющила очі. Серце простукотіло двічі, і нічого не відбулось. Я вже почала розплющувати їх, але зупинилася. Пальці навколо моєї щелепи... потеплішали. Я відчула дихання Високородного на своєму підборідді. На своїх розтулених вустах. Я швидко й легко вдихнула. Його подих поглибшав, і минула ще одна напружена мить. А тоді я відчула м’який натиск його... його губ на моєму переніссі. Все моє тіло здригнулося.

— Не ворушися, — наказав Лорд, і його подих огорнув мою щоку.

Я намагалась, але крізь мене прокотилася хвиля тремтіння. Його рот піднявся. Я не відчула нічого... а потім щось — дивне відчуття теплого поколювання. Його подих грав на моїй шиї. Згодом до нього приєдналися його губи. Високородний палко поцілував мене. Його волосся пройшлося моїм підборіддям, від чого я схлипнула та вдихнула. А він торкнувся губами іншої частини моєї шиї. Там розквітло тремтливе тепло, і за мить біль, який я витіснила з голови, зник.

Але Лорд не відступив.

Схиливши голову, він так м’яко притиснувся вустами до моєї шиї, і зовсім інший різновид тепла прокинувся знову, відсилаючи щемливий пульс углиб. Це... це здавалося набагато небезпечнішим, ніж бути з ним наодинці в душовій кабіні. Та раптом його вуста покинули мою шкіру. Він відсторонився. І я бажала б відчути величезне полегшення. Я мала.

Але не відчула.

Я повільно розплющила очі. Він нависав наді мною із напівзаплющеними очима, і мені здалося... мені здалося, що я побачила легке золотисте сяйво навколо нього, як тоді, в душі. Це було світло від лампи? Не думаю.

— Ваші поцілунки... — прохрипіла я та прокашлялася. — Ваші поцілунки зцілюють?

— Деякі травми, — усміхнувся Лорд. — Іноді.

Мені здалося, що він був не зовсім чесним.

— Не знаю, чи ви це усвідомлюєте, але Ви, здається, ніби сяєте.

— Таке трапляється.

— Коли... коли ви живитеся? — здогадалась я.

— Так.

Я поглянула вниз і просто витріщила очі.

— Рана на ваших грудях загоїлась, — я подивилася на його руки. Там, де були рани, на місці біцепсів з’явилася сяйлива рожева шкіра.

Пальці Високородного танцювали на комірі моєї позиченої сорочки, у той час як мої, міцно притиснуті до ліжка, поводилися чемно. Хоча мені так і кортіло торкнутися його.

І чому я не могла?

Ну, причин було багато, навіть тих, про які ще не встигла подумати, та я підняла руку. За звичкою завагалася, перш ніж покласти долоню на його груди.