Дженнифер Арментроут – Падіння руїни та люті! (страница 19)

Лорд... муркотів.

Відчуваючи тепло його шкіри, я провела пальцями по різьблених пластинах твердих м’язів. Я ніколи не звикну до відчуття шкіри Високородних.

Ніколи не звикну мати змогу торкатися когось так легко.

Я провела рукою вниз по його грудях, а він так і не поворухнувся. Я знала, що це не може продовжуватися. Ми мали забиратися звідси. Я мала повернутися до маєтку, але... мої пальці спустилися вниз, до щільно збитих м’язів його живота. Я дісталася вільного поясу його штанів. Кінчики моїх пальців ковзнули до твердого, закругленого...

Темний, тінистий звук почувся від Лорда, коли він схопив мій зап’ясток, зупинивши це дослідження.

— Як би приємно не було дозволити тобі продовжувати, але боюсь, ми не маємо на це часу.

Я підняла очі та стиснула пальці. Він мав рацію.

— Я знаю.

Він схилив голову й підніс мою руку до своїх вуст. Я м’яко вдихнула, коли він залишив поцілунок на моїй долоні. Наші очі знову зустрілись. Синій затьмарив решту кольорів, набувши глибокого відтінку сапфіра.

Високородний підвівся, відійшов на кілька метрів від мене та різко повернувся до вікна.

— Будь тут, — сказав він м’яко.

Я кивнула й сіла — у голові паморочилося.

— Усе добре?

— Так, — він повернувся до мене, і я знову розгледіла в його очах зелений і коричневий кольори. — Прибув... друг.

Насупившись, я намагалася почути будь-що, що могло б попередити його про таку присутність, але нічого не почула.

— Я скоро повернусь.

Я кліпнула, і Лорд знову зник. Вражена швидкістю його руху, піднялася на тремтливих ногах. Без жодних думок я зайшла до ванної та зібрала своє зіпсоване вбрання. Взувшись, я повернулася до кімнати й ледь дочекалася, перш ніж надягти плащ.

Лорд не затримався надовго; минуло, мабуть, лише кілька секунд, перш ніж я знову відчула рух повітря в кімнаті. Я розвернулась і побачила його у дверях. Він тримав щось чорне в руках.

— Ваш друг іще тут? — запитала я.

Лорд кивнув.

— Кінь, прив’язаний у лісі, твій?

Я визирнула в єдине вікно.

— Якщо той, що їсть усе підряд, то так.

— Вона їсть... Хороша кобила.

Я кивнула.

— Я дещо тобі приніс. Це плащ... чистий.

— О, дя... — згадавши одну із дивних традицій Високородних, я відмовилася від подяки. Вважалося, що для них це забруднює їхній вчинок, чи щось таке. — Дуже люб’язно з Вашого боку.

Високородний нічого не відповів. Він підійшов до мене, забрав мій брудний одяг і кинув на ліжко.

— Це потрібно буде знищити, — сказав Лорд. — Кров Високородних не змиється з тканини.

Цього я теж іще не знала.

— Як далеко тобі потрібно їхати, щоб повернутися додому? — запитав він.

— Не так... — я замовкла, тому що він накинув плащ на мої плечі. Тильною стороною рук він торкнувся моїх грудей, прилаштовуючи тканину. Вона була важча ніж та, яку я носила о цій порі року, але майже сягала підлоги та прикривала мої голі ноги.

— Як далеко?

— Недалеко.

Він поглянув на мене.

— Добре.

— А вам?

В усмішці Лорда було щось жорстке, що геть не поєднувалося з лагідністю його дотику. Він підніс руку до моєї щоки й торкнувся кінчиками пальців моєї шкіри.

— Тобі безпечно їхати. Це ти й маєш зробити, і швидко.

Я затремтіла.

— Що ви...

— Ти не захочеш знати відповідь, — він обхопив моє підборіддя долонею, і я затамувала подих, коли він провів пальцями по нижній губі.

Якусь мить Високородний вдивлявся мені в очі, а потім опустив руку та відступив убік. Я не ворушилася ще кілька секунд. Просто не могла себе змусити.

— З вами все буде гаразд?

Його обличчя трохи пом’якшало.

— Так.

— Добре, — я ковтнула. — Тоді до побачення.

Лорд нічого не відповів.

Я на мить заплющила очі й змусила себе піти. Попрямувала до дверей.

— На’лей?

Я зупинилася, коли щось... щось на кшталт надії розквітло всередині. Надії на що? На правду? Я гадки не мала й подивилася на нього.

Лорд стояв спиною до мене, напруживши плечі.

— Бережи себе.

 

Розділ 7

 

Нахилившись над охайним рядком яскраво-рожевих гвоздик, я обхопила пальцями стеблину кульбабки. Відчуваючи провину, я вирвала її із землі. Зважаючи на всі їхні лікувальні властивості, ці рослини не пропадуть даремно, але мені все одно було прикро вчиняти так лише з естетичних міркувань.

Не полегшувало ситуацію й те, що мій розум відтворював жалісні зойки щоразу, коли я висмикувала бур’ян.

Кинувши рослину в кошик до решти, я звернула увагу на синьо-фіолетові стебла котячої м’яти. І миттю побачила його: почула голос і відчула присутність.

Мого Високородного лорда.

Минула ніч... здавалася жагучим сном, але моторошні спогади про те, як він був пришпилений до столу, були занадто реальними, як і душ. Доторки до нього. Відчуття його під своїми долонями. Дотик його вуст до зраненої шкіри.

І все ж, ніщо із цього не здавалося реальним — я знала, що ще побачу його, але ніколи в житті не очікувала того, що сталося. Моєї реакції на нього. Мого бажання. Потреби. Нічого із цього.

Я злегка затремтіла, знову розплющила очі та подивилася вгору за кам’яні стіни маєтку, на місто Арчвуд. Подвійні стовпці диму все ще наповнювали повітря біля пристані.

Я ковтнула, і мороз, попри тепло вранішнього сонця, пробігся шкірою.

Прокинувшись після лише кількох годин сну (якщо це можна було назвати сном), помітила, що витріщаюся на луновий кинджал, який лежав на маленькому столику біля мого ліжка. Я прихопила його з шафи, коли залишила оселю коваля. Це не було свідомим рішенням. Я просто взяла його, керуючись інтуїцією.