Дженнифер Арментроут – Падіння руїни та люті! (страница 20)

І витріщаючись на це дивне лезо, я думала про те, що тепер мала робити. Потрібно було повідомити Клодові про вочевидь дуже активну роботу чорного ринку в Арчвуді та про те, що принаймні два його охоронці були причетні не лише до торгівлі, але й до збору органів.

Я знала, що Клод ще нескоро прокинеться, тому пішла до саду, сподіваючись заспокоїти свій розум. Сад і робота із землею допомогли б, якби не дим, який я помітила, щойно вийшла з маєтку. Мені не потрібні були мої дари, щоб зрозуміти причину пожежі.

Це був він.

Тому він і сказав, що я не захочу знати відповідь на запитання про те, що він робитиме.

Він прагнув помсти. Але чи можна взагалі було вважати помстою те, що б він не зробив, якщо його дії ймовірно запобігли тому, що іншого Високородного спіткала б така сама доля? Для мене це більше було схоже на справедливість, якою б жорстокою вона не була.

Цього ранку я не бачила ані Фіна, ані Міккі. Але я їх і не шукала, коли зайшла до саду. Я думала — ні, знала — це не мало жодного значення. Вони більше не належали до цього світу.

І я не відчувала до них ні краплі співчуття, навіть до Фіна з його милими усмішками. Те, у чому вони брали участь, було неправильним, навіть жахливим. Це було зовсім не схоже на ті історії, що я чула про розкопування могил Високородних для використання їхніх останків. Вони катували та вбивали. А якби їм вдалося вицідити з Лорда всю кров? Вилучити його органи та продати їх на чорному ринку? Зрештою, такі вчинки завжди спливали на поверхню. Мені не потрібна була інтуїція, щоб здогадатися, що вчинив би Король Евр, якби дізнався, що ледь не зробили з одним із його лордів. Він послав би страхітливого Принца Вітрусу розібратися з Арчвудом, і які б заворушення не відбувалися на кордоні, вони були б найменшою з наших проблем.

Але навіть не ця жахлива реальність змусила завмерти моє серце. А усвідомлення того, що... що він міг померти. Сама лише думка викликала нудоту, і я не повинна була реагувати на це так. Попри нашу коротку минулу історію, яку, я навіть не була певна, що він пам’ятав.

Він іще в Арчвуді?

Я завмерла й спробувала заспокоїтись, але нічого не вийшло.

Але я сподівалася...

— Ні, — прошепотіла я, зупинивши цю особливо дурну думку. Я не мала сподіватися побачити його знову. Крім того, що він був лорд, завжди лишався ризик того, що Високородний дізнається про мої здібності та звинуватить мене в заклинацтві.

Краще, щоб наша зустріч ніколи не повторювалася.

— Ні, — знову прошепотів цей голос у моїй голові. — Не краще.

Позаду мене з’явилася тінь, затуливши світло ранкового сонця. Я озирнулася й побачила Грейді.

— Я шукав тебе, — промовив він. — Чула про ранкові пожежі?

— Ні, але я бачила дим, — прикусила я нижню губу. — А ти... знаєш, що сталося?

— Бочки-близнюки й Джекова кузня згоріли. Це мені Осмунд сказав, — розповів він, маючи на увазі іншого охоронця. — Він чатував на стіні рано-вранці, коли почалися пожежі.

Я напружилася.

— Коли я про них почув, то сподівався, що це були Залізні Лицарі...

— Милостиві Боги, Грейді, — перервала я його. Від цих слів у мене скрутило живіт. — Ти не повинен навіть думати про це, тим паче промовляти вголос.

— Що? — закотив очі Грейді. — Тут нікого немає.

— Ти не знаєш, хто може опинитися поруч і почути тебе, — пояснила я. Моє серце шалено калатало. — Якщо хтось доповість на тебе? Грейді, тебе засудили б за зраду. І під засудили, я маю на увазі, стратили б без суду й слідства.

— Ага, і не кажи, що в цьому немає нічого неправильного, — відповів він різко. — Факт, що навіть проста підозра в прихильності до Залізних Лицарів призводить до смерті, чи навіть гірше? Як те, що сталося з Асторією?

— Усе складно, як і сподіватися, що Залізні Лицарі якось причетні до пожеж, адже ти прекрасно знаєш, що сталося з Асторією.

— Знову ж таки, ти не можеш сказати, що в цьому немає нічого поганого.

— Я й не кажу, що... — я замовкла й поглянула на нього. Відтоді, як новина про Бейлена та Залізних Лицарів досягла Арчвуду, Грейді виказував більш ніж побіжне зацікавлення до новин про заколотників. І як він цього не розумів? Ми обоє були породженням королівства, яке мало переймалося долями найнужденніших. Але тепер ми мали життя. Мали майбутнє, і я вже достатньо ризикувала за нас обох. Мене це непокоїло.

— У будь-якому випадку, — важко зітхнув Грейді, — це не Залізні Лицарі. Осмунд сказав, що полум’я було золотим, а ти знаєш, що лиш одна істота здатна створювати такий тип вогню. Але це ще не все.

Мені скрутило шлунок.

— Ні?

— Ні. Там знайшли тіла. Два в кузні й три в Бочках-близнюках.

Я не мала б відчувати полегшення, але відчула. Смертей могло би бути набагато більше в самих лише Бочках-близнюках, де орендували кімнати. І їхня кількість була б катастрофічною, якби Лорд вчинив так, як і казав: залишив половину міста в руїнах.

— Це жахливо, — пробурмотіла я, тому що, чесно, гадки не мала, що й сказати.

— Ага, — Грейді здійняв брови та поглянув на небо. — Не схоже, що ти дуже здивована.

— Ні?

Він помовчав лише мить.

— Що ти знаєш?

Я швидко розвернулася до нього.

— Що ти маєш на увазі?

Чоловік вдивлявся в мої очі, впевнений, що якщо я втрачу контроль над інтуїцією, то відвернуся. Чи, якщо я все ж таки щось побачу, то промовчу. Грейді, як і Наомі, не бажав знати, що чекало на нього в майбутньому, і я це поважала.

— Скільки ми вже знаємо одне одного?

Я підняла брову.

— Іноді здається, що цілу вічність.

— Ага, і сьогодні саме такий день, — відповів він, а я зморщила носа. — Ти намагалась обманути мене раніше та робиш це знову. Коли тобі взагалі вдавалося збрехати мені?

— Якби мені вдалося, ти про це не знав би, — широко всміхнулась. — Хіба не так?

Грейді не всміхнувся у відповідь. Жодних ямочок на щоках.

— Осмунд бачив тебе вночі, Ліз, як ти покидала територію маєтку.

— І?

— Він бачив, і як ти повернулася через кілька годин, скачучи верхи, як кажан із пекла.

— Не розумію, до чого ти ведеш.

— На тобі був інший плащ, коли ти повернулася.

У мене відвисла щелепа.

— Як він міг це розгледіти?

Грейді знизав плечима.

— Мабуть, у нього гострий зір.

— Милостиві боги, — пробурмотіла я.

— Ну? Будеш тепер чесною зі мною?

Я розтулила рота, але не змогла дібрати слів. Я ніколи не вміла брехати. Особливо, коли йшлося про Грейді. Адже він знав мене достатньо добре й розумів, що моя спокійна реакція на новину про пожежі щось означає. Іноді він знав мене краще, ніж я сама.

Й обманювати Грейді, або принаймні намагатися, завжди здавалося мені неправильним. Якби не він, я не змогла б пережити навіть перший сиротинець, куди мене відіслали, коли Настоятелька Пріорату Милосердя померла, і ніхто її не замінив. Я була слабкою. Завадою. Я не знала, як піклуватися про себе — як пересуватися беззвучно. Вулиці, котрими нам доводилося блукати, були невідомим і страшним лабіринтом. Я не знала й того, як уникати безжальних рук і кулаків опікунів.

Грейді був добрим навіть тоді. Або ж він просто зглянувся наді мною. У будь-якому випадку, зрештою, я більше не була його тінню, але він все ще стежив, щоб я залишалася прямо за ним. Він стежив, щоб я вижила.

Грейді досі стежив, щоб я вижила.

Зітхнувши, я схрестила руки.

— Я не могла заснути, коли залишила Велику Палату. Тож пішла до стайні, провести час з Айріс. Там я підслухала двох чоловіків — Фіна та Міккі. Вони спіймали Високородного.

— Бляха, — пробурмотів той.

Я повільно кивнула.