Дженнифер Арментроут – Падіння руїни та люті! (страница 22)
— Я почула ще одне ім’я. Мюріел.
Клод насупився.
— Мюріел?
— Так. Я не знаю, хто це.
Він вдивлявся в мене якусь мить, потім відкинувся назад і промовив:
— Останнє, що нам потрібно, це щоб Принц Райнер вважав Арчвуд притулком для тих, хто прагне використовувати магію кісток.
Принц Райнер наглядав за придворними Прімвіри. Я ніколи не бачила цього Високородного, сіле Клод описував його як дружнього типа. Я сподівалася, що він таким і був.
— Я спробую побачити, чи причетний ще хтось із охорони, — запропонувала я.
Барон глибоко вдихнув.
— Дякую, що прийшла до мене, і за твою допомогу. Я буду вельми вдячний.
Я кивнула та підвелася.
— Сподіваюся, ними все й обмежилося.
— Так, — пробурмотів Клод, примружився й поглянув у вікно. — Сподіваюсь.
— Повідомлю, якщо щось дізнаюсь, — я попрямувала до дверей, але зупинилася. — Бажаєте щось від головного болю? Я маю трохи котячої м’яти...
— Ні, не потрібно, — скривився він і подивився на мене. — Я заслужив цей головний біль.
Можливо, так і було, але, як на мене, це не значило, що Клод мав страждати.
— Ви певні?
— Так, Кицю. Певен.
Ступивши кілька кроків, я розвернулася до нього.
— Кицю?
— Так?
Він підняв тканину.
— Ти щаслива тут?
— Так, звісно. Чому ви питаєте?
Мені одразу ж скрутило живіт, а уява намалювала найгірше. Те, що він запитав щось схоже двічі протягом доби, стривожило мене.
— Ви незадоволені мною?
— Ні-ні. Я не тому спитав, — відповів він швидко й розвернувся до мене. — Мені з тобою дуже пощастило. Просто хочу впевнитися, що ти це знаєш.
— Я знаю, — прошепотіла я.
Барон усміхнувся, але в цій усмішці щось було не так. Вона мала втомлений, навіть стриманий вигляд, але я пов’язала це з його головним болем.
— Одужуйте, — сказала я та вийшла з кабінету.
І раптом усвідомила щось... про цього Мюріела.
Я не знала... нічого про нього. Суцільна тиша в моїй голові, що могло означати лиш одне.
Мюріел був Високородним.
Але це було дуже дивно. Навіщо Високородному знадобилася магія кісток?
Розділ 8
Зваблива музика лунала з балкона над сонячною кімнатою, приховуючи деякі звуки, що линули з численних диванів і закутків. За музикою та дзвоном келихів розкочувалися хрипкі, палкі звуки, змішані з гомоном розмов. Знущальний сміх. Низькі стогони. Задушливі скрики тіл, що рухались одне проти одного.
Вечірні веселощі були в повному розпалі... надмір усіх форм хтивості: від надлишкового упивання напоями до потурання плоті.
Я нервово зсунулася на дивані. У голові так і кружляли думки навколо загального відчуття тривоги, що збільшувалося, відколи я поговорила з Грейді та вийшла з кабінету Клода. Причин могло бути кілька. Напади на кордоні. Чорний ринок в Арчвуді. Клод. Можлива участь Високородного в зборі органів. Він.
Він наближається.
Мені було холодно, попри ароматне тепло сонячної кімнати та солодке вино, якого я трохи відпила, щоб зігрітись. Я знала, що шепіт стосувався його — мого лорда. Але я не розуміла, чому я могла відчувати це, але нічого більше, коли мова йшла про Високородного.
Я поглянула в бік Клода, що проводив аудієнцію зі своїми найближчими друзями — синами й доньками найвищої арчвудської еліти, що так відчайдушно бажали наблизитися до будь-кого Високородного, навіть
Барон кілька разів зникав надворі, і я боялася, що він теж захопився «Опівнічною олією» — порошком, що робили з маків, вирощених у Низовинах, і який часто курили.
Я гадки не мала, але витратила добру частину дня, прогулюючись біля стіни й зазираючи в думки охоронців. На щастя, ніхто з них не видався підозрілим. Але знову ж таки, щоб я щось помітила, вони мали б думати про чорний ринок.
Проте я дізналася, що Хендрік, один із охоронців, збирався освідчитись дівчині, з якою зустрічався.
Не знаю, що я мала робити із цією інформацією.
Я зробила ще ковток вина й ледь не вдавилася, побачивши на сусідньому дивані місис Ізбіл. Дружина заможного корабельного торговця була майже невпізнавана, бо половина її обличчя була схована за інкрустованою дорогоцінним камінням маскою-доміно. Жінка розпласталася на червоній подушці. Ліф сукні оголив одну з її грудей. Спідниця її вбрання була задерта до колін і дуже погано приховувала те, що голова між її стегон належала не чоловікові місис Ізбіл. Я знала це, тому що той сидів поруч із нею на дивані, і хто б то не був у неї між ніг, свою руку він тримав на члені містера Ізбіла.
Я оглянула присутніх. На більшості, як і на подружжі Ізбілів, були маски, що приховували половину обличчя, від лоба до носа. Дехто мав вигадливі конструкції з квітів і стрічок, увінчані коронами або гірляндами. Інші були менш кмітливими й задовольнялися простими масками із сатину або парчі. Аристократи використовували ці маски, щоб приховати себе, ніби затаювання особистості дозволяло їм поводитися так, як вони бажали.
Я знову подивилася на Клода. Як і я, він разом із Грейді та іншими охоронцями не вдягнули масок.
Ми з Грейді старанно уникали зорового контакту впродовж усього вечора, вдаючи, що не були свідками того, що зараз відбувалось у кімнаті. Скільки б разів ночі не перетворювалися на таке, це все ще викликало збіса великий дискомфорт.
Я втупила очі в підлогу, адже це було єдине безпечне місце, куди я зараз могла дивитися. Поведінка аристократів розважала мене. Клод ніколи не намагався приховувати своїх бажань. Вранці він не відчував сорому, на відміну від деяких аристократів. Більшість із них ніколи не дозволила б собі такої провокативної, розпусної поведінки публічно. Але тут, в Арчвуді, їх запевнили в тому, що ніхто їх не впізнає, і в тих, хто поділяв їхні бажання, не було жодної вдаваної скромності.
Думаю, їхня поведінка була не стільки кумедною, скільки сумною. Проте вони були аристократами, а не Високородними, які не тільки встановили, але й підтримували правила щодо того, що вони вважали пристойною поведінкою. Ці ж аристократи самі обмежували себе, але навіщо?
Із сусіднього дивана пролунав кульмінаційний стогін. Голова між стегнами місис Ізбіл тепер була на колінах містера Ізбіла. Боги, я дуже сподіваюся, що цього чоловіка щедро винагородять за його... тяжку роботу сьогодні.
Зітхнувши, я повернула голову до найближчої скляної стіни, що виходила на двір маєтку та сад.
Мені хотілося бути там.
Між лопаток з’явилося поколювання.
Мені потрібно бути там.
Але перш ніж я встигла підвестися, перед моїми очима раптом виник чоловік у світло-сірих штанах і розстібнутій лляній сорочці. Відкинувшись назад на товсті подушки дивану, я подивилась вгору й побачила білу маску, що прикривала все, крім нижньої частини його обличчя.
— Маєш такий вигляд, ніби тобі потрібна компанія.
— Не потрібна.
— Упевнена в цьому? — він відступив на крок і просунувся до моїх ніг.
Я зітхнула. Він був не перший, кому вдалося оминути Наомі, яка робила все можливе, щоб переманити від мене потенційних переслідувачів. Сонячна кімната нагадувала мені курник, наповнений лисами.
— Упевнена.
— Я можу змусити тебе передумати, — сказав він з упевненістю всіх чоловіків, що звикли перетворювати всі «ні» на «так». Мої чуття відкрились, линучи до нього. — Ти не пошкодуєш.