Дженнифер Арментроут – Падіння руїни та люті! (страница 24)

— Чому ти залишаєшся тут?

Дівчина на мить завмерла позаду мене.

— Чому ні?

Зітхнувши, я відвернулася.

— Що?

Коли я не відповіла, вона стисла моє горло, змушуючи мене хапати повітря від подвійного удару болю та чогось іще, зовсім іншого.

— Що?

Я звузила очі й поглянула на неї через плече.

— Ай.

— Тобі це сподобалося, — промовила Наомі й зухвало всміхнулася. — Чому ти так зітхнула?

— Через руку на моєму стегні, — відказала я.

— Якби ж це було правдою. Ти ніколи й звуку не видаєш, коли доходить до цього. Навіть, коли я роблю пальцями те, що я знаю, тобі подобається, бо це подобається всім.

Я точно знала, про що вона говорила.

— Я просто... просто не розумію, чому ти тут лишаєшся, — нарешті сказала я, просунувши свою ногу між її ногами. Рука Наомі прослизнула глибше між вставками на сукні.

— Думаєш, я не щаслива?

— А ти щаслива?

Наомі відповіла не відразу, задовольняючись доторками до мого живота та нижче. Вона змовчала, коли на заваді її пальцям не постало жодної спідньої білизни, бо знала, що мене вдягала Мейвен.

— Я залишаюся тут тому, що я так хочу. Я щаслива тут.

Тепер мовчала я.

— Ти мені не віриш, так?

Я схилила голову на її плече.

— Я сподіваюся, що ти кажеш правду.

— І правильно, — вона подивилася на мене згори своїми серйозними карими очима. — Дивись, я чула, коли ти казала це раніше. Арчвуд — це таке саме місто, як і деінде, але тут гарно. Повітря чисте й не забруднене димом, як у містечках біля шахт. У мене є дах над головою та скільки завгодно їжі, і мені не потрібно ламати для цього спину.

— Ти впевнена, що не ламаєш собі спину? — пожартувала я.

Наомі скривилась, і я засміялась.

— Я ламаю не свою спину, — відповіла вона, і я знову захихотіла. — У будь-якому випадку, як я вже казала, мені не потрібно до смерті працювати в шахтах чи прибирати за іншими. І виходити заміж, щоб почуватися забезпеченою, мені теж не потрібно. Я обираю, як проводити свої дні й з ким. Окрім того, мені подобається трахати, та щоб трахали мене, — додала вона, прослизнувши рукою поміж моїх стегон.

— Ніколи не здогадалася б, — заявила я.

Наомі засміялася, і я разом із нею. У цьому й полягала особливість її сміху — він заражав.

— Я не схожа на свою сестру, знаєш? Я ніколи не хотіла вийти заміж і бути ніким більшим, ніж племінною кобилою, — напружено промовила вона. — Тому життя з Клодом для мене ідеальне. Жодних очікувань. Жодних обмежень. Мені подобається, ким я є.

Дівчина подивилася мені в очі.

— Якби ж тобі подобалося те, ким ти є.

У мене перехопило подих.

— Мені подобається, — прошепотіла я.

— І мені хочеться в це вірити, — Наомі поцілувала моє плече. Минула мить; тоді вона змінила тему. — Я дещо чула.

— Що саме?

— Пожежі, — сказала вона. — Що до них були причетні Високородні.

— Невже?

Я не розповіла їй того, що знала. Не тому, що не довіряла своїй подрузі. Очевидно, що довіряла. Я просто... не хотіла, щоб вона хвилювалась. У неї й так було вдосталь турбот із Лорелін.

— Якби ж я побачила Високородного... Не тоді, коли палають пожежі, — виправилася вона, і я пирхнула. — Занадто рідко ми можемо споглядати їхню велич.

Я знала, що Наомі глузувала, але його риси було занадто легко уявити: лінію його щелепи, вигин дражливої посмішки, і ті приголомшливі очі.

— Ліз? — прошепотіла Наомі, торкнувшись губами моєї шиї.

Я зосередила погляд на кам’яній підлозі. У моїх грудях зародилося тріпотіння, доєднуючись до такого ж, яке вирувало набагато нижче і теж було викликане нею.

— Так?

— Я запитала, чи принести тобі чогось випити? — Її пальці танцювали на моєму животі, потихеньку просуваючись униз.

— Я... — я простогнала, звузила очі та поглянула на Наомі.

— Що? — невинно промовила вона. — Мої пальці занадто близько до дуже чутливої твоєї частини?

— Можливо.

Її посмішка була просто диявольською.

— Я дуже сподіваюся, що ти долучишся до Бенкетів цього року.

Я підняла брову.

— Гадаю, єдина причина, чому ти так очікуєш на Бенкети, це нагода знайти Високородного, якого ти змогла б обкрутити навколо пальця.

— А що краще личитиме моєму пальцеві? — дівчина спустилася кінчиками її пальців ще нижче, зупинившись десь біля моїх стегон. — Окрім тебе?

Я засміялася.

Її очі засяяли.

— Я розповідала тобі, що Високородні велично обдаровані?

Це була чиста правда.

— Ми можемо перестати говорити слово «величні»?

— Ніколи, — Наомі злегка всміхнулась і майже... майже торкнулася надто чуттєвого бутона моєї плоті. — За нами спостерігають.

— Я зовсім цьому не здивована, — пробурмотіла, але визирнула й побачила, як на нас дивиться чоловік, що був з Ізбілами, та жінка навпроти. Вони були не єдиними, хто витріщався. На щастя, серед них не було Грейді. Особливо враховуючи те, що рука Наомі знову пестила мене. — І ти все ще дуже дивно розумієш пристойну поведінку.

Наомі пропустила це зауваження повз вуха.

— Це складно, коли я знаю, що є глядачі. Мене завжди це трохи нервувало, — Її пальці знову заворушилися повільними й дражливими колами. — І трохи збуджувало.

— З тобою явно щось не так, — заявила я.

— Будь ласка, ніби я не знаю, що тобі також подобається, коли за тобою спостерігають.

Я знервовано поворушила стегнами.

— А це вже неважливо.