Дженнифер Арментроут – Падіння руїни та люті! (страница 23)

Я розуміла, що мені краще проігнорувати цього незнайомця, натомість посміхнулась і зробила саме те, чого не мала б робити.

Бо, вочевидь, для мене настав період поганих життєвих рішень.

Я простягла руку. Він узяв її, не вагаючись. У ту ж мить, коли торкнулася його, відчула голос цього чоловіка у своїй голові так чітко, ніби він сам промовляв ці слова. Але це був мій шепіт, який повідав мені все невідоме. Назвав його ім’я. Як він заробляв на життя. Нашепотів про його дружину, якої тут не було. Я побачила його бажання — його наміри. Він жадав насолоди. Хто б міг подумати. Але тут було щось іще, щось, що додавало гіркий присмак відрази.

Я потягнула чоловіка за руку, направивши так, щоб наші очі опинилися на одному рівні, а потім нахилилася ближче.

— Я не маю жодного бажання давитися твоїм членом сьогодні, — прошепотіла йому в обличчя. — Чи коли-небудь іншим разом, Грегорі.

Від здивування в нього відвисла щелепа. Чоловік спробував висмикнути руку, але я не відпускала, бажаючи, щоб він побачив мою широку посмішку, і спостерігаючи за тим, як він зблід під маскою. Я відпустила його. З широко розплющеними очима той відступив і відвернувся, не промовивши жодного слова. Я тихо засміялася, витерла об подушку руку, якої він торкався, та знову знайшла очима Наомі в натовпі. Її довгі ноги та руки переливалися золотом через фарбу на тілі. Вона була поруч зі мною впродовж вечора, поки я не відігнала її. Хоча її увага була приємною, це... це було неправильно.

Я не входила до її обов’язків.

Але вона попрямувала до мене.

— Посунься, — наказала вона, схилившись над моїми ногами.

Непорушно тримаючи келих із вином, я всміхнулася та подивилася на Наомі. Було зрозуміло, що вона щось задумала, адже вона майже нишпорила по всьому моєму тілу. Її звабливі м’які рухи були дещо перебільшеними. Я знала, що вона теж це усвідомлювала, бо підморгнула мені одним оком. На ній не було маски. Ніхто з Клодових коханок не відчував потреби ховати обличчя.

— Я подумала, тобі захочеться компанії, — Наомі розтягнулася позаду мене й сперлася ліктем на підлокітник дивана. Схиливши голову до мене, вона нагадала. — Тримай свої особливі ручки при собі.

— Триматиму, — пообіцяла я, знаючи, що її прохання стосовно Лорелін було незвичним для неї. Наомі воліла б, щоб я залишалася сліпою до її майбутнього та її думок. Хоча іноді це було неможливо, навіть без дотику бачила. Я просто не говорила їй, коли це траплялося. — Ти ж знаєш, що мені не потрібна компанія, чи не так?

— О, але вона тобі точно потрібна, — поглянувши на Клода, вона обхопила рукою моє стегно й ніжно стисла його. — Чим довше ти сама, тим цікавішою стаєш для людей навколо.

Я напружилася.

— Ти маєш насолоджуватися собою.

— Я насолоджуюся.

— Звісно, — я здригнулася, коли кінчики її волосся торкнулися моєї руки. — Ти, напевне, в захваті, що лежиш поруч зі мною.

— Так, я в захваті.

— Наомі...

— Припини, ти ж знаєш, я люблю бавитися з тобою.

Я закотила очі, коли вона провела рукою вниз вздовж мого стану. Її нігті прослизнули в розріз сукні, проходячись голою шкірою мого стегна.

— Ти збіса добре знаєш, що мої мотиви не такі вже й безкорисливі.

Я все ж таки знала, що вона діяла не лише від щирого серця. Наомі подобалось бавитися, коли лиш їй дозволялося торкатись і пестити. Й оскільки вона знала, що не зважаючи ні на що, я не забуду про прохання не чіпати її, мала повний контроль. І частина її від цього збуджувалася.

Якась частина мене теж.

Але я все ще не могла позбутися почуття провини й... поглянула на Грейді. Я була ніби тягар на шиях тих, кого я любила.

— Але я роздратована.

Я знову звернула увагу на дівчину та запропонувала їй келих вина.

— Чому?

— Тому, що Грейді тут, — відповіла Наомі. Вона взяла келих, випила вино й поставила його на маленький столик біля дивана. — І це означає, що якщо я не хочу дивитися, як він знепритомніє, побачивши, як ти кінчаєш, мені не вдасться побавитися по-справжньому.

Я здавлено засміялась.

— О, він точно знепритомнів би.

— Він такий зануда, — вона опустила підборіддя й залишила поцілунок на моєму плечі.

— Насправді ні, — я оглянула кімнату — усіх, хто розмовляв, пив та їв, і тих, чиї руки та роти були зайняті іншими речами. — Я була б так само нажахана побачити його під час пристрасних утіх.

— Знаю. Я просто прискіплива, тому що маю поводитися пристойно, — Наомі насупилася й пробігла пальцями знову до мого живота. — Але якщо тобі таки цікаво, який він має вигляд під час пристрасних утіх, тобі лише варто запитати мене...

— Прошу, припини, — я зморщила носа. — Бо я насправді ніколи не хочу знати, який це має вигляд.

— Ви обоє такі самі нудні, як Лорелін, — сміх Наомі потроху стих.

— Як почувається твоя сестра?

— Трохи краще.

Я могла розповісти їй правду про те, що чекало на Лорелін після гарячки, але я не хотіла позбавляти подругу відчуття полегшення від покращення стану здоров’я її сестри. А ще я була егоїсткою. Не хотіла бути тією людиною, через яку вона втратить це полегшення.

— Мені шкода. Не знаю, чи казала цього раніше, та мені дуже шкода, що вона проходить через це все... що ти проходиш через це.

— Дякую.

Я кивнула, мовчки чекаючи, поки Наомі, ймовірно, врівноважить свої думки та емоції щодо сестри. Я знову оглянула кімнату й зупинила свій погляд на Клодові. Еллісон все ще сиділа в нього на колінах, а люди навколо сміялися й гомоніли. Та він, увесь застиглий, чомусь мовчав, вдивляючись у щось, що міг бачити тільки він.

— Здається, з ним щось відбувається, — тихо сказала Наомі, простеживши за моїм поглядом. — З Клодом.

— Справді?

Вона кивнула, і я запитала:

— Чому ти так вважаєш?

Вона зашкрябала нігтями крізь тонку тканину ліфа, від чого я вигнула свою спину.

— Я не впевнена, — дівчина опустила руку, поклавши підборіддя на моє плече. — Але він поводиться дивно: то нервовий і похмурий, а раптом занадто веселий. І ще він почав більше пити останнім часом.

— Це я помітила, — я згадала про його запитання опівдні. — Ти чула про те, що трапилося минулої ночі?

— Так. Жахлива новина, — здригнулася Наомі. — Але він поводиться дивно вже кілька тижнів.

— Це також недавнє, але були новини, — мені перехопило подих, тому що вона бавилася з моїми грудьми. Я впилася пальцями в подушку дивана. — У тебе дуже дивне уявлення про пристойну поведінку.

— Правда? — підморгнула вона. — Ти так у цьому впевнена?

Я похитала головою.

— Я маю на увазі, що є новини про Західні Землі, — і я переказала їй слова Ремсі.

— Що? — здивувалася вона та опустила руку з моїх, тепер украй чутливих грудей. — Що збіса могло призвести до цього? Навіщо Принцесі йти проти Короля?

— Не знаю, — пробурмотіла. Я не сильно цікавилася справами Високородних. Як і більшість низькородних, оскільки це рідко нас зачіпало, але тепер це... це змінилося, хіба ні?

— Король Евр має щось із цим зробити, — промовила Наомі. — Не думаєш?

— Підозрюють, що відповідальність за погроми на прикордонні лежить на Залізних Лицарях, так? І якщо це правда, то це означає, що вони роблять це за наказом Принцеси Вісейлії, але Король нічого не зробив, щоб припинити набіги, тож...

— Правда, — завагалася вона. — Він покидьок.

Я гірко розсміялась.

— Я майже впевнена, що всі, хто при владі — покидьки.

Наомі всміхнулася й провела рукою по моєму стегні.

Я поглянула на Барона. Той не зводив очей із Еллісон. Чи хвилювався він узагалі про набіги, що просувалися все далі в Міжзем’я? Чи про те, наскільки Арчвуд наблизився до повного спустошення?

— Про що ти думаєш? — запитала Наомі. Я підскочила від несподіванки, тому що її рука дісталася до простору між вставками на моїй сукні. — Ти маєш занадто серйозний вигляд, як на того, хто знаходиться серед оргії.

Я засміялася — тривога мучила мене, але не так, як Клода. Я поглянула на Наомі.