Дженнифер Арментроут – Падіння руїни та люті! (страница 25)

— Скажи мені дещо, — вуста Наомі торкнулися моєї щоки. — Наскільки ти зараз волога?

Я почервоніла та поглянула на неї.

— Якби я не поводилася пристойно для збереження емоційного й ментального здоров’я нашого бідолашного Грейді, б’юсь об заклад, що довела б, що ти волога, — прошепотіла дівчина й торкнулася носом до мого. — Навіть не намагайся брехати, тому що те, як звиваються твої стегна, розповідає зовсім іншу історію.

— Вони розповідають ту історію, яку пишуть твої пальці.

Наомі застогнала, подивилася мені в очі та промовила:

— Ох, впевнена, що своїми пестощами я зробила тобі добре й тепло. Але я також готова закластися, що саме думки про велично обдарованого Високородного змусили тебе промокнути.

Від цих слів я напружилась — вона помилялась. І мала рацію водночас. Поки Наомі типу поводилася пристойно, мені таки... мені таки боліло, але це була не лише я. Я відчувала, як пришвидшилось її дихання. Я відчувала її неспокійні рухи вздовж мого стегна. І частково це було через її дотик, але вона також мала рацію. Я все ж таки думала про велично обдарованого Високородного, от тільки я думала про нього.

Про мого Високородного лорда.

 

Розділ 9

 

Я знала, що Наомі не насолодиться вечором, поки не вмовить мене на більше. Тож сказала їй, що йду спати. Направду, я мала бути втомленою, враховуючи, як мало мені вдалося поспати минулої ночі. Але щось не давало мені спокою. Я все одно була знервованою та напруженою, навіть коли переодягнулась у шовковисту м’яку нічну сорочку.

Я збиралася звинуватити в цьому Наомі та її розуміння пристойної поведінки.

Лягла в ліжко, але мій розум мені зовсім не допомагав. Він вирішив перескакувати між спогадами про м’які, дражливі дотики Наомі та... відчуття твердої, ніжної шкіри лорда.

Зашарівшись, я повернулася на бік і стиснула стегна. Гострий укол пронісся моїм тілом. Я прикусила губу, провівши рукою по грудях, і тремтливо зітхнула... Його голос був таким чітким, ніби він був поруч і шепотів мені на вухо. Крізь бавовняну сорочку я торкнулася пальцями затверділого соска. От тільки це були не мої пальці. Вони належали Наомі. Вони належали йому.

Жар розтікся моїми венами, знову розпалюючи біль глибоко в мені. З тихим скриком я втягнула повітря, пройшовшись нігтями по грудях. Я неспокійно рухалася, похитуючи сідницями. Кінчики моїх грудей ще ніколи не були такими чуттєвими: вони поколювали, майже боліли, коли волога спека вибухнула внизу, між моїх стегон. Серцебиття прискорилось — я розвернулася на спину, підтягнула сорочку, заплющила очі й зіслизнула рукою до живота та нижче. Прохолодне повітря поцілувало розпашілий простір між моїх ніг, вирвавши з мене тихий подих. Я здригнулася, торкнувшись оголеної шкіри своїх стегон. Я прикликала їхні дотики, жадаючи, щоб вони обпалили мене — випалили наскрізь.

Швидко й уривчасто дихаючи, розсунула стегна та торкнулася пальцями чутливої й напруженої плоті. Я знову здригнулась і опустила пальці нижче. Поклавши голову на ліжко, застогнала та підняла таз. Я задовольняла себе так, як робила б це Наомі, так, як я уявляла, робив би це мій лорд, якби я була в тому душі. Це не мої пальці пірнули крізь слизьку вологість чи обхопили мої груди. Це були пальці Наомі, а потім його, що рухалися наді мною, доки я їх не відштовхнула. Я вигнулася, бажаючи більшого. Потребуючи більшого.

Торкнися мене.

Згадка про його голос здійняла мене догори, до екстазу, і мене знесло насиченими, але занадто короткими хвилями задоволення. Я ледь дихала а... а всередині все ще боліло.

Я все ще незадоволена.

Тому, що це був не дотик Наомі. Не його дотик. Це були лише мої пальці.

Я глибоко вдихнула й миттю розплющила очі, відчувши легкий деревний, м’який запах.

Його запах.

Я повернула голову до дивана навпроти ліжка, куди поклала той його плащ. Треба було щось із ним зробити. Подарувати. Викинути. Можливо, спалити.

Я зітхнула, поглянула на стелю, піднялась і попрямувала до ванної кімнати. Плеснула в обличчя холодною водою, але це мене не заспокоїло, бо...

Повернувся той потяг, що спіткав мене в сонячній кімнаті.

Бажання.

Потреба бути назовні.

Я підійшла босоніж до вікна та виглянула надвір. Й одразу ж помітила пливучі, сяйливі кулі світла, що з’являлися в нічному небі десь наприкінці весни — на початку літа, за кілька тижнів до Бенкетів, і зникали згодом.

Від побаченого я всміхнулася, відхилилася від вікна та прослизнула у взуття з тонкими підошвами. Прихопивши з ванної кімнати темно-синій халат із короткими рукавами, я накинула його на себе та підперезалася на талії. Кинувши оком на луновий кинджал на столику, я нагадала собі запитати Грейді, чи не мав він для нього запасний футляр.

Вийшовши через двері тераси, я перетнула заднє подвір’я, уникаючи гостей з вечірки, і попрямувала до вузької кладки через маленький струмок у сад. Ступаючи звивистою стежкою Баронових садів, я зосередила увагу на яскравих сферах, які спускалися зверху, ніби зорі, що пропливали серед широких сосен. Магічні вогні м’яко світили й заповнювали все небо. Вони завжди зачаровували мене, навіть у дитинстві. Я не пам’ятала, чи розповідала мені Настоятелька, чому вони з’являлися саме в цей час. Колись я запитала про це Клода, але він лише знизав плечима та відповів, що це просто частина світу Високородних.

Це мені нічого не пояснило.

Я сповільнила крок, коли, на моє здивування, одна зі сфер, розміром приблизно з мою руку, опустилася з дерев та зависла за кілька метрів від мене. Я ніколи не бачила жодної так близько, навіть до того, як оселилася в Арчвуді. Я нерішуче зробила крок уперед, трохи злякавшись, що куля відлетить або розчиниться.

Вона не зробила нічого із цього.

Сфера була достатньо близько, щоб я могла роздивитися, що це була не одна центральна точка світла. Я витріщила очі та вгледілась у неї. Насправді переді мною була купка крихітних вогників, збитих воєдино. Куля запульсувала та повільно відлетіла, повернувшись до верхів’їв дерев. Я спостерігала за тим, як, наче танцюючи, підіймаються й опускаються вогники, перш ніж знову сховатися серед дерев.

Граючись із кінчиком своєї коси, я продовжила прогулянку й покрокувала за вогнями. Нічні птахи виспівували поміж дерев, і спокій саду вгамував мій розум. Я замислилася, чи не був би Клод проти, якби я облаштувала тут... гамак. Навряд чи це створило б якісь проблеми...

Стій.

Я різко зупинилася. Звівши брови, повільно обернулась і побачила справа від себе арку. Я здригнулася, і мене, стискаючи між лопаток, охопило гостре відчуття усвідомлення.

Інтуїція спалахнула. Я усвідомила, що вона робила те саме ще годину тому. Це й був мій потяг покинути сонячну кімнату та піти в сад.

— Ти знущаєшся з мене? — пробурмотіла я, вдивляючись у затемнений прохід.

Я завмерла. Серце вистукувало нерівний ритм у грудях. Лише богам було відомо, куди моя інтуїція прагнула завести мене сьогодні вночі. Я навіть знати цього не хотіла. Опиралася їй, попри спазм у пальцях і тремтіння в м’язах.

— Трясця, — важко зітхнула я й пройшла під аркою.

Місячне сяйво лише трохи пробивалося крізь величезні гліцинії та їхні важкі лози. І лише купка полум’яних сфер виднілися високо в кронах дерев, проливаючи м’яке світло на блідо-блакитні витягнуті стебла. Відвівши вбік гілки, що звисали низько, я йшла вперед доріжкою, зарослою гліциніями.

Тоді я відчула це — раптову зміну повітря. Воно похолоднішало й загустіло. Важкість. Потужність. Я відчувала це раніше...

— Як вже й казав, я гадки не маю, про що ти говориш.

Попереду говорив чоловік. У його мові була певна... мелодійність, деякі звуки дзвеніли, що було незвично для Міжзем’я. І його голос впливав на мене певним чином. Він відчувався, як осот на моїй шкірі, і відчинив ті самі двері в моєму розумі.

Я побачила червоний.

Він стікав з каменя.

Бризки на блідому цвіті.

Кров.

Я застигла, затримавши дихання.

Я не бачила тих, хто розмовляв у тінях гліциній, але знала, що ось-ось мало статися щось криваве.

А отже, я мала забратися звідси якомога швидше. Останнє, що мені було потрібно, це вляпатися в драму, що тут розгорталася. Що б тут не відбувалось, особливо після минулої ночі, це була не моя справа.

Але я побачила кров.

Хтось мав постраждати.

Я обвила пальцями потік квітів і прикусила нижню губу. Краще б я залишилася у сонячній кімнаті та випила половину своєї ваги алкоголю. Видіння, голоси, чуття — усе це вщухло би хоча б на деякий час. Я не перебувала б тут, за крок до якогось дуже необдуманого вчинку. І хай бог милує, тільки вчора я накоїла стільки дурниць, що перевиконала свій план на рік.

Я наказала собі розвернутися, але не зробила цього.

Стисла зуби й повільно просунулася вперед. Я повторювала собі, що не було нічого поганого в бажанні не втручатися. Це не робило мене поганою людиною. Я довела це минулої ночі. Крім того, що я могла вдіяти, щоб завадити прийдешньому? Грейді навчив мене пристойного правого хуку, але я не вважала, що це сильно допомогло б.

— І мені не подобаються твої звинувачення, — продовжував чоловік. — І йому вони теж не сподобаються, ось, що тебе має хвилювати. Ти не недоторканний, щоб ти собі не думав.

Відсунувши ліану гліцинії, я рвонула вперед...

У відповідь пролунав сухий сміх. Цей звук...

І тут зі мною сталося все, як завжди, — я перечепилася за оголене коріння.