Дженнифер Арментроут – Падіння руїни та люті! (страница 27)

Мюріел завмер, а я знову спробувала вивільнитись.

— Ага, так і знав, — ще раз вилаявся він. — Не варто було довіряти таку роботу низькородному.

— Не варто було, — Лорд зробив паузу й звернувся до мене: — А тобі варто перестати смикатися, поки ми з Мюріелем спілкуємося. Лише нашкодиш собі.

Перестати смикатися? Поки Мюріел розчавлює мою трахею?

— А тобі варто більше турбуватися про власну шию, — гаркнув Мюріел.

— Твоя турбота зігріває моє серце.

— Ага, бачу, — Мюріел різко потягнув мене вбік, коли я намагалась вирватися. Нічого не спрацьовувало. Його хватка була просто залізною. — Знаєш, ти сам на себе це накликав.

— І як же я це зробив?

— Можеш скільки завгодно прикидатися дурнем. Це більше не допоможе, — прогарчав Мюріел. — Є лиш одна причина, чому ти ладен був ризикувати життям, аби вивідати в нас ту інформацію.

— До речі, про це, — сказав Лорд. — Чи було хоча б щось із того правдою?

— Йди до сраки, — процідив Мюріел.

Лорд зітхнув.

— Що, на твою думку, зробить Король, коли довідається, що ти рознюхував? — кинув у відповідь Мюріел. Я гадки не мала, про що вони говорили. — Він відрубає тобі голову.

— Сумнівно, — Лорд знову тихо засміявся, і від цього звуку в мене волосся встало дибки. — Я один з улюбленців Короля, якщо ти раптом забув.

— Не після сьогоднішнього, — пообіцяв Мюріел. — Не тоді, коли він дізнається правду.

Правду про що?

Лорд зупинився. Тепер він стояв майже біля нас.

— От мені цікаво, Мюріеле, чому це ти гадаєш, що Король узагалі дізнається про те, що тут відбулося сьогодні? Чи навіть вчора?

Мюріел позаду мене напружився, ніби вчуваючи не таку вже й приховану погрозу в словах Лорда. Я почула, як закалатало його серце.

— Я йду.

— Добре.

— Я серйозно, — промовив Мюріел, і мені здалося, що я відчула тремтіння в його словах. — Якщо ти підеш за мною, я вирву їй серце.

— Хіба схоже на те, що я заважаю тобі піти? — запитав Лорд.

Не схоже.

Справді, ні.

Не знаю, чому я очікувала іншого від Лорда. Навіть Високородного лорда. Вчора йому потрібна була моя допомога. Я дурна, бо відчуття... зради глибоко засіло в мені, що, навіть я визнаю, не мало жодного сенсу. Те, що я допомогла йому вчора, не означало, що він має переді мною якісь зобов’язання.

Боги, як би мені хотілося, щоб я не думала про нього, коли пестила себе.

Мюріел потягнув мене за собою крізь ліани гліцинії, і в мене душа пішла в п’яти. Ароматні гілки повернулися на місце, утворюючи завісу, яка швидко приховала Лорда. Мюріел вів мене глибше в ліс — якомога далі від маєтку. І це було погано, бо я сильно сумнівалася, що цей Високородний відпустить мене, коли позбудеться Лорда.

Мене охопила паніка — я несамовито смикнулася, штовхнула ноги Мюріела та вдарила його по руці. Кожен удар відгукувався потроєним болем, що розливався по моїх руках і ногах. Високородний розвернувся і я ледь не задихнулася від цього руху. Намагалася звільнитися, пручаючись щосили.

Гортанний звук попередження пролунав від Мюріела, коли він звів мене на ноги.

— Продовжуватимеш це, і я... Чорт.

Щось кремезне й темне врізалося в нас, відкинувши Мюріела на кілька метрів назад. Він врізався в дерево — сила удару припала спочатку на нього, а потім на мене. У мене підкосилися ноги, але він все ще тримав мене, попри те, що вже хрипів.

Рух, настільки швидкий, що аж розмитий, розвіяв пасма волосся навколо мого обличчя. Я побачила відблиск руки, що мчала на Мюріела, а тоді — зблиск молочно-білого лунового леза. Тиск зник із моєї шиї, але я не мала часу відчути полегшення, або ж навіть перехопити подих. Інша рука схопила мене за руку. Я звисла боком — кинута. На мить я стала невагомою поміж запашного цвіту. Не було низу чи верху, неба чи землі, і тоді я усвідомила, що це кінець. Втечі. Самотності. Все завершилося. Барон засмутиться, коли знайте моє понівечене тіло.

Я сильно вдарилась об землю, гримнувши кожною своєю кісткою. Моя голова відкинулася назад і пекельний, жорстокий біль пронизав мене.

А потім не стало нічого.

 

Розділ 10

 

З туману небуття я відчула... я відчула рух пальців вздовж своєї шиї та потилиці. Дотик був легким, немов пір’їнка, але теплим... майже гарячим і пересувався заспокійливими, ледь вловимими колами. Я відчула на своєму чолі доторк чогось м’якого.

— Вона виживе? — запитав чоловік.

Я не впізнала голосу, але мені здалося, ніби він мав таку саму вимову, що й інші Високородні. Я не могла бути певна, тому що знову поринула в небуття, і не знала, як довго там була. Здавалося, минула маленька вічність, перш ніж я знову відчула легкий, як пір’їнка, дотик до своєї руки — великий палець, що рухався тими ж повільними, ніжними колами просто над ліктем. Цього разу дотик не був гарячим, просто втішним і... заспокійливим. Він викликав у мене гостре відчуття усвідомлення, яке я не зрозуміла. Мені було надто тепло та затишно, щоб навіть намагатись. Знову почула той самий голос, який лунав, ніби з іншого кінця вузького тунелю.

Чоловік знову заговорив.

— Хочеш, щоби я посидів із нею, доки вона не прокинеться?

— Я ціную твою пропозицію, Басе, але мені й тут добре.

Тоді туман трохи розвіявся, а моє пронизливе відчуття усвідомлення посилилося. Цей голос звучав ближче, чіткіше. Це був він. Мій Високородний лорд, який... Що сталося? Проблиски спогадів спливли в пам’яті. Сади, наповнені блискучими сферами. Інтуїція. Бризки крові на блідому цвіті...

— Певен? — голос Баса тепер пролунав голосніше. — Тобі краще було б проводити час деінде.

— Знаю, — відповів Лорд. — Але мені таки подобається тиша й спокій.

— І краєвид? — зауважив Бас.

— І це теж.

Бас низько та грубо засміявся, а тоді знову запала тиша несвідомості. Я радо сприйняла її, відчуваючи... відчуваючи турботу.

Безпеку.

Тож я дозволила собі відплисти в забуття.

 

 

 

Повільно я вловила приємний аромат. Деревний, м’який. Я усвідомила також те, що моя голова була на чомусь твердому, але не настільки жорсткому, як земля. Почула далекий спів нічних птахів і комах. Серце закалатало. Я досі перебувала в саду й лежала на прохолодній траві, але моя голова...

Великий палець на моєму лікті завмер.

— Гадаю, ти нарешті прокидаєшся, на’лей.

У мене перехопило подих, і я вмить розплющила очі. Наді мною, майже повністю приховане тінню, схилилось обличчя Лорда. Лише тонкий промінь місячного світла прорізав крони дерев над нами й освітив його щелепу та рот.

Він злегка всміхнувся.

— Привіт.

Згадки про те, що сталося, відразу ж повернулись, і це спонукало мене до дій. Я випросталася, підвелася на руки й коліна та відступила на кілька метрів.

— Ти вже мала б зрозуміти, — Лорд склав руки на колінах... на колінах, де лежала моя голова, — що я не завдам тобі шкоди.

— Ви сказали, що вам все одно, якщо мені скрутять шию, — задихаючись, вимовила я.

— Сказав.