Дженнифер Арментроут – Падіння руїни та люті! (страница 29)
— Вперта? Відкрита душа? Думаю, я віддаю перевагу значенню «хоробра».
— Є ще четверте значення, — додав Лорд.
— Це ваше слово має багато значень, — буркнула я.
— Багато, — пробурмотів він. — Але четверте також використовують, аби описати когось невдячного. Це теж дуже влучно, чи не так? Я врятував тобі життя, і все ж ти вважаєш мене неввічливим.
Я вирячилася на нього.
— І ще, я сидів тут і чекав, доки ти прокинешся, просто щоб переконатися, що з тобою все добре. Наглядав за тобою. Навіть надав тобі своє тіло замість подушки, — і знову натяк на цю дражливу посмішку, яку я не бачила, але чула в його голосі. — Думаю, це було доволі ввічливо, особливо враховуючи те, що мені так і не вдалося скористатися твоїм тілом учора.
— Я чітко пам’ятаю, що ви попросили моєї допомоги вчора, — випалила я у відповідь. — Натомість я ні про що вас не просила.
— Ти допомогла б, навіть якби я не просив, — сказав він, і я стисла губи. — Так само, як це зробив я, без твого прохання, хоч у мене і є набагато важливіші справи.
Гнів гарячим припливом ударив у кров і розтулив мені того рота.
— Якщо ви маєте набагато важливіші справи, ніхто вас не зупиняє. Ваша присутність непотрібна й небажана, мілорде.
Високородний зсунувся трохи далі в місячне світло — його пальці завмерли над коліном. Його рот, вигин щелепи та ніс стали більш помітними. Посмішка була хижою.
Я завмерла, і в мене скрутило живіт. Напевне, я перетнула межу.
— Ти маєш рацію,
І тоді я це відчула. Його погляд. Навіть попри те, що не бачила його очей, я відчула, як він уважно вивчав моє обличчя, а потім спустився нижче. Далі накотила щемлива хвиля тепла.
— Зрештою, — сказав він густішим, спокійнішим голосом. — Краєвид доволі гарний.
Я поглянула вниз і побачила, що мій темно-синій халат розв’язався, і з-під нього визирала нічна сорочка кольору слонової кістки. У світлі місяця вона була майже прозора й відкривала очам значну частину моїх грудей під тонкою тканиною.
— Я витріщаюсь. Я знаю, — сказав Лорд. — І також усвідомлюю, наскільки я зараз неввічливий.
Я повільно звела на нього очі. Як було відомо, Високородні однаково насолоджувалися лише двома речами. Насиллям і... сексом. Це не повинно було мене дивувати, особливо після вчорашнього. Але він був Високородним лордом, і зараз, коли він був не поранений, у саду, а я... я лиш якась низькородна...
Якщо подумати, що він і два інших лорди робили тут? Високородні зазвичай поводилися з низько-родними вільніше й... інтимніше під час Бенкетів. Навіть Високородні лорди. Але Бенкети мали розпочатися ще зовсім не скоро.
— Мюріел, — сказала я. — Це про нього говорили Фін і Міккі.
— Про нього...
Я прикусила нижню губу.
— А Фін? Міккі?
Запанувала тиша.
— Пожежі? Вони там загинули?
— Думаю, ти знаєш відповідь.
Я знала.
— Як ви опинилися в саду?
— Я надіслав Натаніелю повідомлення про зустріч. Я знав, що Мюріел завжди тиняється десь біля брата, — відповів Лорд. — І так сталося, що саме тут Натаніель запропонував зустрітися.
Це означало, що Високородні були братами з Прімвіри.
— Кажеш, тобі подобаються маленькі кулі світла? — сказав він, перервавши мої думки. І мені знадобилася якась мить, щоб пригадати мою фразу, яку я випалила йому та Мюріелу. — Припускаю, ти мала на увазі душі.
— Душі? — прошепотіла я, достатньо здивована, аби запитати.
— Не душі смертних, — слабо всміхнувся він. — Душі всього, що тебе оточує. Дерева, під яким ми сидимо. Трави. Цвіту гліцинії, що зараз у твоєму волоссі.
— Ой, — я рефлекторно здійняла руку й провела нею вздовж коси, доки не відчула щось м’яке й покрите росою. Я витягла квітку та здригнулась. — Я цього не помітила.
Він знову засміявся. Це був доволі приємний звук, що, здавалося, повністю суперечив... ну всьому.
— Впевнений, що квітці подобалося бути частинкою такої милої смертної. Хоча, я можу придумати набагато цікавіші місця, щоб стати твоєю частинкою.
Я кліпнула один раз.
Потім ще двічі.
А потім мій розум вирішив здійснити швидку прогулянку, куди не варто, уявивши собі всі ті цікаві місця. Раптом десь глибоко в животі занило. Я зсунулася на траві, збуджена потужною хвилею бажання від чергового різкого нагадування про те, що він таке.
— Тож, ти шукала душі? — поцікавився Лорд і здійняв руку. Він тихо замугикав — ніжний, мелодійний звук.
За мить на дереві над нами з’явилося масляне сяйво, що повільно спустилося крізь гілки та ліани. Тоді інше. І ще одне. Мої вуста розтулилися. Крізь дерева пливло трохи більше за пів дюжини сфер.
— Ви вмієте їх прикликати? — здивувалась я.
— Звісно, — відповів він. — Ми частина всього, що нас оточує. Вони — частина нас.
Я споглядала, як одна з душ зависла наді мною.
— Вони прекрасні.
— Вони цінують твої слова.
Я здійняла брову.
— Вони мене розуміють?
— Так, — Високородний підняв голову і вказав на одну з душ. — Бачиш, як їхнє світло засяяло яскравіше?
Я кивнула.
— Ось як ти можеш це зрозуміти.
— Ох, — мені так і кортіло витягти руку й торкнутись їх без рукавичок, але я розуміла, що це вже було занадто. Я поглянула на Лорда, бажаючи розгледіти його обличчя. Його очі. Але, мабуть, це було благословенням, що я не змогла цього зробити.
— Як... як вас звати?
— Торн.
Щось дивне заворушилось і засвистіло в моїх грудях. Після всіх цих років я, нарешті, дізналася його ім’я. Я не знала, що й думати, але це видавалося, на диво, життєво важливим.
Я кашлянула.
— Я... я, мабуть, вже піду.
Лорд схилив голову.
— Мабуть.
Я підвелася, відчуваючи водночас полегшення та збудження через те, що він погодився.
— Але я почувався б покинутим, якби ти так вчинила, — додав він, і я серйозно засумнівалась у своєму рішенні. — Я маю стільки запитань.
Я завмерла.
— Про що?
Високородний піднявся так швидко, що я не помітила, як він рухався. Ще мить тому він сидів, а зараз уже стояв.
— Про тебе, звісно.