Дженнифер Арментроут – Падіння руїни та люті! (страница 30)

Моє серце різко здригнулося.

— Про мене не так уже й багато розповідати.

— He можу в це повірити, — він майже повністю був у тіні гліцинії, але чомусь здавалося, що ближче. — Я готовий закластися, що є що розповісти. Починаючи з того, як ми зустрілись.

Я затремтіла. Земля наче знову пішла з-під ніг.

— Як... як ми зустрілись?

— Сьогодні, — уточнив Лорд. — Ти завжди проводиш так свої вечори? Сама, переслідуючи душі, коли не рятуєш нікого з біди?

— Так, — визнала я. — Зазвичай я не гуляю цією частиною саду вночі.

— Але сьогодні пішла.

Я кивнула, знову вирішивши згрішити напівправдою.

— Я почула голоси й почала переживати, що могло статися щось погане.

— Тож ти вирішила втрутитися? Знову? — здивовано промовив він. — Без жодної зброї, і досі, вочевидь, жодного розуміння, як захистити себе?

Я стисла губи.

— Виходить, що так.

На мить запала тиша.

— І ти знову довела, наскільки хоробра.

— Я просто... я просто зробила те, що вважала правильним.

— І для цього, зазвичай, потрібно найбільше хоробрості, хіба ні?

Я кивнула та нагадала собі, що маю завершити цю розмову. На це була ціла купа причин. Вже, напевне, було пізно, але я вагалася...

Він знову всміхнувся. Лиш один погляд на легкий, пружний вигин його вуст, і в животі знову різко закрутило. Я ковтнула.

— Я припускаю, ти називаєш Арчвудський Маєток своїм домом? — запитав Лорд Торн і наблизився, хоч я цього не бачила.

Я кивнула.

— Я... я проводжу багато часу в цьому саду, — поділилась, навіть не знаючи чому. Напевно, це була моя висока тривожність, що завжди змушувала мене тараторити. — Тому Ви й відчули запах котячої м’яти.

— Я б ніколи й ноги сюди не ступив, якби не Натаніель, — сказав він і покрутив головою, роздивляючись сад. А потім поглянув на мене. — Дивно, як все склалося. З тобою.

Так, це було дивно.

— Співчуваю вашій втраті...

Друзів? Зрозуміло, що ані Мюріел, ані Натаніель не були його друзями.

— Мені шкода, що з ними таке сталося.

Він повернув до мене голову й застиг. Така ж реакція, як і минулої ночі, коли я перепрошувала за те, що з ним сталось.

Я ковтнула.

— Дещо непокоїло мене весь день, щодо Мюріела. Він підставив вас, правильно?

Лорд Торн кивнув.

— Чому Високородний причетний до чорного ринку?

Кілька митей він мовчав.

— Це хороше запитання. І я сам хотів би знати на нього відповідь, але маю для тебе ще одне.

— Яке саме?

Одна з ліан відхилилася вбік, і тепер я вже побачила, що Лорд зробив крок уперед. Він не торкнувся ліани, бо, як він і сказав, на відміну від низькородних він був частиною цього світу.

— Як так вийшло, що ти весь день розмірковувала, як Високородний міг бути причетним до чорного ринку, якщо до ночі ти не знала, що він Високородний?

Трясця.

У мене аж серце стиснулося.

— Я... я припустила, — у моїй голові заметушилися думки. — Ви сказали, що мали зустрітись із ним у Бочках-близнюках. Я здогадалася, що він Високородний.

— А, — ще одна гілка гліцинії уникла його дотику. — Це я маю перепрошувати за все, що тобі довелося побачити й пережити за дві останні ночі. Впевнений, ти не бачиш таке щодня.

— Я... я не очікувала натрапити на Високородних, коли вони ладні вбити один одного.

Лорд сухо засміявся.

— Ти здивуєшся, дізнавшись, що це не така вже й рідкість.

Я здійняла брову. Я дійсно здивувалась. Але знову ж таки, я мало що знала про Високородних Придворних.

— Ти, мабуть, тепер вважаєш мене чудовиськом?

— Ні, нічого не змінилось. Я маю на увазі, він збирався вдарити вас ножем, що видається вкрай необдуманим рішенням, з огляду на те, як усе вийшло. І, ну, Мюріел збирався мене вбити, тож до біса його, — продовжила я, зашарівшись від його тихого сміху. — Навіщо він вас підставив?

— Окрім того, що був дурнем? Страх.

— Страх чого?

— Мене.

Одна з душ наблизилася до його плеча, ледь не зачепивши мене на своєму шляху.

— Тож він вважав за краще розібратися зі мною.

Я насправді зовсім не знала Лорда Торна, але він не здався мені тим, кого можна змусити щось зробити.

— Здогадуюся, ви обидва сьогодні вдалися до більш ніж одного необдуманого вчинку.

— Правильно здогадуєшся.

Його пальці знову пропливли над іще однією гілкою гліцинії.

Однак, мені здавалося, що тут було щось більше, ніж просто страх Мюріела перед Лордом Торном. Звісно, для більшості цього було б достатньо, але, коли вони тоді говорили, то ніби натякали на щось іще — щось, що, ймовірно, було не моєю справою, але мені було цікаво.

— Що ж, я... сподіваюся, ви знайдете те, що б ви там не шукали, — сказала я Високородному, і він знову схилив голову. — Звучало так, ніби ви шукали щось, а він стверджував, що має таку інформацію.

— Так, але тепер я не певен, чи казав він правду.

Мені так і кортіло запитати, що саме могло розізлити Короля. Але я відволіклася на Лорда Торна, який торкнувся гліцинії і провів пальцями вниз по ліані, не зірвавши жодної квітки.

З’явилася ще одна душа. Вона доєдналася до інших. Вони зависли над нами, даючи достатньо світла, щоб я розгледіла обличчя Лорда Торна, коли він нарешті повернувся до мене.

Я звела погляд на золото-каштанове волосся, яке сягало його потужних плечей. У моїй шиї виникло відчуття поколювання, яке пройшлося всім тілом.

Коли я була маленькою дівчинкою, він видавався мені прекрасним і жахливим.

І це не змінилося.

Пасмо волосся впало йому на щоку, і Високородний підняв брову, що була на кілька відтінків темніша за його хвилясте волосся.