Дженнифер Арментроут – Падіння руїни та люті! (страница 32)

Най’міри — це був ще один тип Високородних. Той тип, з яким рідко мали справу, чи навіть бачили, низькородні. Я бачила їх лише раз до цього, коли ми з Грейді були ще дітьми. Водій диліжанса помітив, як вони кружляли частиною Відьмолісся. Ці створіння були наче з нічних жахіть: зростом з величезного орла, півтора метра заввишки, розмахом крил у два метри й пазурами довшими та гострішими, ніж кігті ведмедя.

— Але навіщо в біса най’мірам нападати на моїх людей? — обурився Клод. — Хіба вони не атакують лише тоді, коли хтось наближається до їхніх гнізд?

— Не думаю, що вони були їхньою ціллю, — заговорив Грейді, що стовбичив біля дверей. — Сьогодні вранці Осмунд розповів, що най’міри націлювалися на когось у садах, і, на жаль, вартові на стіні опинилися на їхньому шляху. Грел з Осмундом були там, коли на них напали.

Клод проминув мій стіл.

— Тоді, може, ти здогадуєшся, що так привабило їх у тих садах?

Тепер мені скрутило живіт із зовсім іншої причини. Через те, що там було. Мій Високородний лорд — ні, він був не мій. Мені справді треба вже було перестати. Я схопила склянку води й зробила кілька ковтків.

— Цього я не можу сказати, — відповів Грейді та зиркнув на мене. Я трохи зіщулилась у своєму кріслі — Ніхто не помітив нічого незвичайного, перш ніж вони заполонили сади.

Заполонили.

Тремтливою рукою я поставила склянку на стіл. Високородний лорд був могутнім створінням, але й най’мірів було не менше дюжини. Як Лорд Торн відбився від них? Він повинен був, інакше його виявили б.

Якщо тільки ті додаткові кінцівки не належали йому.

У моїх грудях зросло занепокоєння, і я відставила ту склянку.

— Прокляття, най’міри, — пробурмотів Клод і похитав головою. — А далі що? Нікси?

Я здригнулася. Боги, сподіваюся, що ні.

— Щоб най’міри робили подібне? — насупився Хаймел. — Це радше нечувано, хіба ні?

— Останнім часом відбувається багато чого нечуваного, — відповів Магістрат Кідер.

Клод зупинився й поглянув на старого чоловіка.

— Не бажаєте розповісти детальніше?

— До мене доходили чутки про суперечки Високородних, — промовив Магістрат. — Говорили, що щось таке відбувалось і в інших містах. От навіть минулого тижня я чув про серйозну сутичку між ними в Урбані десь місяць тому.

Я звела брови. Урбан розміщувався на території Низовин. Це було не так вже й далеко від Двору Високородних в Августині, яка також була столицею Келуму. Я згадала розповідь Лорда Торна про те, що Високородні на межі вбивства одне одного. Вочевидь, це не було чимось незвичним при їхніх Дворах, але таке рідко ставалося в присутності низькородних.

— Кількох убили, — додав Магістрат Кідер. — Як і низку низькородних, яким не пощастило опинитися не в тому місці не в той час.

— Відомо, що стало причиною суперечки? — запитав Клод.

— Цього я не чув, — Магістрат почесав щелепу. — Але якщо я щось дізнаюся, то повідомлю вам.

— Дякую, — Клод поглянув на мене й схрестив руки. Я не зрозуміла його відчуттів. — Сади мають бути очищені до вечора.

Барон перевів погляд на Магістрата.

— Там нічого не має бути, навіть нігтя.

— Як накажете, — Магістрат Кідер підвівся і, навіть не поглянувши на мене, промаршував із кімнати. Він не зробив цього жодного разу під час перебування тут. Мені не потрібна була інтуїція, аби знати, що для нього я була лише добре доглянута шльондра, якій йому довелося б платити навіть за насолоду подивитися на неї.

Грець з ним.

Щойно за Магістратом зачинилися двері, Барон звів очі на мене. Його обличчя було настільки напруженим, що від рота залишилася лише коса лінія. Клод явно був не в настрої, що було цілком зрозуміло. У його садах були розкидані рештки тіл.

— Скажи мені, моя Кицю, з усією твоєю інтуїцією та другим баченням, — промовив він та опустив руки, — ти не помітила орду най’мірів, що летіла сіяти хаос у моїх садах?

— Для того, щоб це помітити, вона мала б бути направду корисною, — зазначив Хаймел і схрестив руки на грудях. За плечем чоловіка я побачила, як

Грейді вдивлявся в його голову, ніби бажав її відірвати. — Й окрім фокусів і хороших інстинктів, вона більше ні на що не здатна, кузене.

Клод повернув голову до Хаймела.

— Заткай пельку.

Той почервонів. Він любив патякати, але навіть не здогадувався, що мої таланти не мали нічого спільного з фокусами чи ілюзією. Він просто був ослом, як завжди.

Тож я проігнорувала його, як завжди.

Клод подивився на мене.

— Ліз?

— Це так не працює, — нагадала я йому. — Ви знаєте...

Я підскочила від несподіванки, тому що Барон кинувся вперед і змахнув рукою посуд зі столу. Склянка з водою й тарілка крихітних трикутних канапок розлетілися дерев’яною підлогою.

У мене відвисла щелепа від цього безладу під ногами. Клод мав характер. Як і більшість селестіалів. Я була свідком жбурляння однієї чи двох склянок. Дорогі пляшки вина не раз ударялися об підлогу, але він ніколи не поводився так зі мною.

— Так, — прошипів Клод на відстані подиху від мого обличчя. Я побачила, як Грейді рушив уперед, але зупинився, бо я різко похитала головою. — Я знаю, що це так не працює. Ти не бачиш нічого, що стосується Високородних, але... — його погляд зосередився на мені. — Але я також знаю і те, що це не завжди так. Іноді ти маєш нечіткі враження, а ще ти не бачиш того, частиною чого є сама.

І тут мені дещо спало на думку. Я впилася пальцями в спідницю своєї сукні. Вчора я побачила, що мало статися між Мюріелем і Лордом Торном: бризки крові на цвіті гліциній. Я не подумала про це тоді. Цікаво, чи тому, що це стосувалося Лорда Торна?

— Тож скажи мені, моя Кицю, — посміхнувся Барон, і я виринула зі своїх думок. Або принаймні намагалася. Його посмішка нагадувала гримасу. — Ти якось до цього причетна?

— Ні! — перелякано викрикнула я та витріщилася на нього. І навіть не тому, що частково я таки була причетна до того, що сталося вночі. А тому, що він взагалі міг подумати, що я була якось пов’язана із най’мірами. — Я не маю до цього жодного стосунку. Я навіть гадки не мала, що в Арчвуді є най’міри.

Барон вдивлявся в мене ще кілька секунд, а потім перекинув стола з рештою приборів.

— В Арчвуді немає най’мірів, — важко дихаючи, відповів Клод. Він подався назад і ледь не наступив на їжу. — Але є кілька в Прімвірі. Звідти вони, мабуть, і прибули.

Барон подивився вниз, на створений ним безлад, і почервонів.

— Грець із ним, — сказав він і заправив вільний кінець сорочки за пояс бриджів. — Цим най’мірам точно не сподобалося щось у тих садах.

Напевно, їм не сподобався хтось.

— Переконайся, що цей Магістрат виконає свою роботу, — наказав він Хаймелу, повернувся та зніяковіло поглянув на мене: — Вибач, що зірвався. Я не повинен був так поводитися. Це не тому, що я розізлився на тебе.

Я нічого не відповіла й насторожено подивилася на нього.

— Я можу принести тобі ще одну тарілку їжі, — різко видихнув Клод.

Він промовив це так щиро й наче шкодував, але це не виправдовувало його зрив.

— Усе добре, — усміхнулась я, тому що так і мало бути.

Барон засумнівався.

— Ні, це...

Він зупинився та глибоко вдихнув.

— Вибач, — повторив він, рушив до дверей і став біля Грейді: — Простеж за тим, щоб тут прибрали.

Той кивнув.

Як тільки за Бароном і його кузеном зачинилися двері, я підвелась і роздивилась гармидер на підлозі.

— Я все зроблю, — сказав Грейді та підійшов до столу.

— Це моя їжа, — я опустилася на коліна й почала збирати розкидані шматки шинки та сиру.

— Це не означає, що я не можу допомогти, — Грейді присів напроти мене та підняв тарілку. — Яке марнування хороших харчів.

Я кивнула й поклала на неї кілька шматків, згадуючи ті часи, коли жоден із нас і оком не повів би, щоб підібрати їжу з підлоги.

Знайшовши помідор, я здригнулася від слизької вологи.