Дженнифер Арментроут – Падіння руїни та люті! (страница 33)

— А він не в настрої, еге ж?

— Не те слово, Ліз, — Грейді зітхнув, підняв чашку й поставив її на стіл. — Це ненормально.

— Знаю.

Я на мить поглянула йому в очі.

— Він мені не коханець, — нагадала я своєму другові.

— А хто він тобі? Твій бос, який іноді стає занадто дружнім до тебе?

— Ні, він мій бос, який удає, що він більше, ніж є насправді.

Імовірно, і бажає більшого — тобто бажає відчувати до мене більше.

— Це все одно не виправдовує цього.

Я кивнула, зібрала останні шматочки їжі та підвелась.

— Але ж не щодня таке відбувається, щоб най’міри заполонили сад.

Грейді пирхнув.

— Дякувати богам, — він підняв кусок хліба. — Я обісцявся б, якби був там, на стіні, і побачив, як вони наближаються.

— Ні, ти цього не зробив би.

Він витріщився на мене та звів брови.

— Гаразд, — засміялась я. — Зробив би, а тоді відбився б від них.

— Ні, я зробив би це, а потім побіг би, або обісцявся б дорогою, бо це єдине розумне рішення, коли натрапляєш на щось типу най’мірів.

Грейді підвівся, і я помітила запалену блискучу червоно-коричневу пляму на його шкірі. Вона була трохи нижче зап’ястка. Я потяглася до його руки, але зупинила себе, і подивилася йому в очі.

— Що сталося з твоєю рукою?

— Що? — він поглянув униз. — А, нічого страшного. Кував новий меч і рука зіслизнула. Був занадто близько до жарива.

— Боги, Грейді. На вигляд дуже боляче. Чимось лікував? — відразу ж подумала про різні мазі, які варто було б використати. — Я можу...

— Я вже намазав тим, що ти мені дала минулого разу. Бачиш? — він нахилив руку до світла. — Блищить. Це від тої штуки з алое, що ти зробила.

— Тобі потрібно щось більше, ніж це, — я забрала в нього тарілку й поставила її на стіл. — І треба накладати пов'язку, коли ти надворі, особливо, коли працюєш у кузні.

— Так, мамо, — сухо відповів Грейді.

Розглядаючи його рану, я дещо згадала.

— Ти розмовляв із Клодом про те, щоб заступити його коваля? Деніель вже скоро згортатиме справи, правильно? І враховуючи, що сталось із Джеком...

— Не розмовляв.

Грейді відвернувся.

Я звузила очі.

— Але поговориш, так?

Він знизав плечем.

— Я можу його запитати...

— Не роби цього, — повернувся до мене Грейді.

— Чому ні? — схрестила я руки. — Тобі це добре вдається...

— Мені добре вдається те, що я роблю зараз.

— Так, але тобі дійсно подобається працювати із залізом і сталлю. Таке дуже рідко випадає, щоб хтось був настільки хорошим у якійсь справі й вона йому подобалась.

Я дивилась, як він вовтузився зі шкіряним ремінцем на грудях, тримаючи в руці ніж, який викував сам.

— Тобі потрібно запитати Клода. Він не відмовить.

— Я знаю. Я зроблю це... Тобі дуже не сподобається, що я зараз скажу, але тобі варто поки уникати садів якийсь час.

— Ага, мабуть.

Я пройшлася кімнатою — моя довга сукня чіплялася за підбори. Поглянувши у вікно, я згадала те дивне вчорашнє відчуття. Що я мала б бути поруч із ним.

Воно все ще не зникло, і, як тінь, засіло в закутках мого розуму. Що я мала б бути там.

З ним.

Де мені й належало бути.

 

Розділ 12

 

У наступні дні в маєтку й Арчвуді все заспокоїлося. Більше не було жодних нападів най’мірів чи згадок про Залізних Лицарів і принцесу Західних Земель. Я також не виявила жодного охоронця, який був би причетний до торгівлі на чорному ринку.

Усе налагодилось.

Я проводила час із Наомі в саду, а вечорами тусила з Грейді. Я приєднувалася до Клода на його вечерях і їздила верхи на Айріс луками між маєтком і містом, отримуючи від цього всього задоволення, як добропорядна маленька низькородна.

Але щоночі я прокрадалася в сад і намагалася переконати себе, що не через нього. Що я не блукала там, сподіваючись відшукати Високородного лорда поміж цвіту гліциній. Що це зовсім не мало стосунку до дивного відчуття, яке переслідувало мене, доки дні переходили в тижні.

Лорд Торн так і не повернувся, але відчуття, що з’явилося під час нашої першої зустрічі, нікуди не зникло. Я знала, що ще його побачу.

Сьогодні я сиділа у своїй кімнаті й не мала бажання ні з ким спілкуватися. У мене був дивний настрій. Ніхто не зміг би його зрозуміти. Я провела наодинці весь вечір, спостерігаючи, як душі пливли над галявиною в сад. Гул музики ззовні линув теплим вітерцем. Я навіть пішла спати невиправдано рано, але раптово прокинулася близько півночі. Серце шалено калатало. Це було схоже на те, коли прокидаєшся від жахіття, але я навіть не була певна, що спала достатньо довго, аби бачити сни.

Це сталося приблизно пів години тому: так і не змігши знову заснути, я повернулася до свого крісла, де з нерозгорнутою книгою на колінах спостерігала за душами. Всередині мене знову спалахнуло те дивне відчуття, що повторювалося вже багато разів, відтоді, як я востаннє бачила Лорда Торна. Я просто не могла його зрозуміти, і це заволоділо моїм розумом. Чому я гадала, що мала б бути поруч із ним, коли напали най’міри? Не те щоб від мене була б якась допомога, крім як відлякувати їх своїми криками.

Чому я почувалася ніби... ніби більше не належала до місця, де прожила довше ніж зазвичай? Здається, я зрозуміла, що саме це й було причиною мого сьогоднішнього настрою...

Серія гучних ударів змусила мене трохи підскочити. Я повернулася до дверей і почула голос Грейді.

— Ліз? Ти там?

Я піднялась і затягнула пояс халата. Відчуваючи тривогу, проминула вузький простір і прочинила двері. У голову прийшло лише дві причини, чому Грейді навідався до моєї кімнати в таку пізню годину. Іноді він приходив, просто щоб розділити одне ліжко, коли не міг заснути, — звичка, яка виникла за роки такого сну. Це допомагало, оскільки жоден із нас не спав добре. Інша причина була, ну, потенційно стресовою.

Грейді стояв один у погано освітленому коридорі.

— Тебе викликає Барон.

Я напружила плечі.

— Дідько, — пробурмотіла, не витрачаючи час на перевдягання в більш відповідний одяг. Я вийшла до коридору, зачинила за собою двері й поглянула на Грейді. — Не знаєш, чому?

— Ні, — відповів той. — Я знаю лише, що він був у сонячній кімнаті, коли по нього прийшов Хаймел. Його не було близько пів години, а потім він повернувся й велів привести тебе.

Я закусила нижню губу. Варіантів було безліч, коли справа стосувалася Клода, але я сильно сумнівалася, що він прагнув, аби я взяла участь у святкуваннях, які б вони не були о цій порі.

Грейді провів мене службовими коридорами маєтку, якими пересувалися лише працівники й ті, хто не хотів на когось натрапити. Ми опинилися в маленькому передпокої за Великою Палатою.