Дженнифер Арментроут – Падіння руїни та люті! (страница 35)

Я поглянула вниз на чорний мішечок із «Довгою ніччю». Мішені Клода ніколи не знали, що їх обпоїли. «Довга ніч» не мала ані запаху, ані смаку.

— Ти бачив, хто прибув?

— Ні. Я лише знаю кімнату, але припускаю, що це канцлер, — важко видихнув Грейді. — Мені це не подобається, Ліз.

— Знаю, — я стиснула пальцями мішечок і сховала його в кишеню сукні, де тканина, на щастя, була товстішою. — Але тобі не варто хвилюватися. Все під контролем.

Він стиснув губи та пішов уперед, міцно тримаючи руків’я меча. Ми наближалися до східного крила, з якого можна було побачити подвір’я ту частину саду, де цвіли троянди. Кімнати тут були розкішними, і призначалися лише для тих, кого Барон хотів вразити.

Я подивилася на Грейді. М’яз вздовж його щелепи сіпався.

— Ти ж розумієш, що я не зобов’язана цього робити. Я вибираю це робити.

Чоловік здійняв брови.

— Серйозно?

— Так. Я могла відмовитися. Клод не примушував би мене, і якщо я не захочу заходити далеко, то скористаюся «Довгою ніччю», як тільки дізнаюся, чому канцлер тут. Сподіваюся, не тому, що Клод затримав виплату десятини, бо нам точно не потрібно це на додачу до всього іншого, що випало на нашу долю, — промовила я. — Ця ніч нічим не відрізняється від будь-якої іншої.

М’яз продовжував пульсувати на його щелепі.

— Ти так кажеш, наче в цьому немає нічого такого.

Схрестивши руки на грудях, я відвернулася. Річ була в тому, що ці зустрічі складні, тому що іноді, в них дійсно не було нічого такого. Іноді я насолоджувалася дотиками. Не те щоб ті, кого я зустрічала за цих обставин, були завжди поганими й мерзенними людьми. Часто вони були чарівними та цікавими, і я... могла торкатись їх, не відчуваючи провину за те, що побачу, чи відчую щось, що вони, ймовірно, бажали б приховати. Я могла звинуватити в усьому Клода. І так, я знала, наскільки це ненормально. Глибоко всередині, я знала, що все ще поділяю частину цієї провини. Але хай там що, я покидала ці зустрічі неушкодженою, та лише кілька разів ставалося таке, що я відчула щось, чого, здавалося, ніколи не зможу забути.

Знову йдучи, я чула лише звуки черевиків Грейді та мого вбрання, що шелестіло кам’яною підлогою, допоки ми не дістались потрібних подвійних дверей.

— На місці, — тихо промовив Грейді. — Якщо щось станеться...

— Я закричу, — сказала йому — щось, чого я ще ніколи не робила.

Він підійшов до мене й взяв за руку.

— Будь обережна, — прошепотів він. — Будь ласка.

Моє серце стислося.

— Буду, — усміхнулась йому. — Все буде добре.

Грейді напружився.

— Ти постійно це кажеш.

— І, може, ти почнеш мені вірити.

— Або, може, ти почнеш цьому вірити.

Це стривожило мене. Дивна суміш чуттів накрила мене — спантеличення й збудження, що обпікали мене зсередини, змушуючи мене замислитися, чи маю я взагалі сприймати це за норму. Чи я вже знала відповідь на це, і мої слова були лиш показною хоробрістю та запереченням. Я відвернулася від нього, відчуваючи себе більш ніж трохи знервованою. Але зараз був не час для глибокого самоаналізу.

Бо я й так уже трохи нервувалась. Я нервувалася щоразу, коли робила це. Гадаю, кожен нервувався б. Тому що я ніколи не знала, що очікувало на мене за дверима. Не гаючи більше часу, потяглася за вкритою орнаментом ручкою дверей. Вона була незачинена, як і очікувалось. Я зробила крок усередину кімнати, освітлену самотньою лампою біля канапи. Двері не видали жодного звуку, коли я зачинила їх за собою. Я вагалася лише кілька секунд, роззираючись кімнатою. Крім дорогих меблів, прикрашених пишними тканинами, і вирізаних з гладкого лискучого дерева, у ній було пусто, але... але відчувалася чиясь присутність.

Матеріальна енергія, що огорнула мою шкіру, спричинила хвилю мурашок. У роті пересохло, коли я повернулася до округлої арки, що вела до спальні. Все ще нервово перебираючи пальцями пояс, вдивлялася вперед, попри свою тривожність.

Я припустила, що хто б там не був, він очікував компанію. Безсумнівно, Клод у цьому переконався б. Зрештою, двері були незачинені. Але я нічого не почула в темряві спальні. Сповільнилася й дозволила зорові пристосуватися до пітьми. Я повільно просунулась уперед і помітила, що двері, які вели до ванної кімнати, були трохи прочинені. Стіни та підлога також просякли силою. Дрібне тремтіння пробігло по шкірі. Серце закалатало ще швидше. Я знала це відчуття. І тут раптом линув аромат. М’який, деревний аромат, що нагадав мені про...

Раптом двері ванної кімнати зникли перед моїми очима. Кімната занурилася в суцільну темряву, я нічого не бачила, і це... ага, це було ненормально. Я відступила.

Порив теплого повітря пройшов краями моєї сукні. Я застигла, затримавши дихання. У потилиці поколювало. Повітря в кімнаті застигло, загустіло та наелектризувалося, нагадуючи атмосферу перед ударом блискавки.

Я була не сама в цілковитій, неприродній темряві. Мені перехопило подих, коли гостре усвідомлення стисло весь мій правий бік. Я наче раптом опинилася занадто близько до відкритого вогню. Спрацював інстинкт — не той, що живився моїми здібностями, а той, що керувався чистою потребою вижити. Він наказав мені тікати.

Я затремтіла. Мої вуста розкрилися, щоб щось промовити, чи, може, закричати. Але перш ніж найменший звук зірвався з моїх губ, чиясь рука обхопила мій стан і смикнула мене назад, до твердої стіни м’язів. Мене підняли так, що мої ноги вже не торкалися підлоги — вони звисали за кілька сантиметрів над нею.

Жоден із відомих мені смертних не зміг би підняти мене з такою легкістю, і це могло означати лиш...

— Я маю два запитання, і краще, щоб кожна відповідь була правдивою, — прохрипів глибокий голос. Вимова була майже розслаблена, але в ній приховувалося тихе попередження. М’яка, мозолиста рука вдавлювалась у шкіру над моїми грудьми, притискаючи мене до... до грудної клітки. — Що ти робиш у моїй кімнаті? — дихання зрушило тоненькі пасма волосся на моїх скронях. — І... ти хочеш померти?

 

Розділ 13

 

Високородний.

Барон відправив мене до кімнати клятого Високородного.

І не якогось там Високородного. Його.

Лорда Торна.

Я схопила його за передпліччя. Мої пальці зустрілись з м’якою, накрохмаленою тканиною. Хватка була ніяк не схожа на те, як тримав мене Мюріел, але все ще лякала.

— Це не відповідь, — тихо дорікнув Лорд Торн.

Тоді він зрушив із місця.

За два кроки він притис мене щокою до стіни й зціпив мої руки. Його сила жахала, і змусила моє серце шалено калатати. Я відштовхувалася від нього й спробувала дістатися ногами підлоги. Він притис ще дужче та навалився на мене всім тілом.

— Раджу ще раз докласти зусиль, — сказав він, торкаючись своєю щокою моєї. — Ти отримала дуже рідкісну й дуже щедру пропозицію. Раджу не марнувати її.

— Це я, — відповіла. — Ми вже...

— Я знаю, що це ти, — перебив він, що дуже мене здивувало. — Це не відповідь на моє запитання, на’лей.

Мені знадобилася мить, щоб усе пригадати.

— Мене прислали до вас.

— Хто? — рука на моїй талії зсунулась, і я відчула, як його долоня розкрилась і втислася пальцями в тонку сукню.

— Барон Гантінґтон. Він сказав, що ви потребуєте компанії.

Лорд Торн застиг за мною. Я навіть не відчувала, що він дихав.

— Я нікого не потребую.

Усередині мене спалахнув гнів, і я заплющила очі. Сраний Клод. Він дійсно був настільки п’яний, чи під кайфом, що навіть не подумав попередити, що відправляє мене до Високородного лорда, а не до канцлера? Чи навіть сказати йому про мій прихід? Якщо я переживу цю ніч, то цілком можливо вб’ю Клода за це.

Рука над моїми грудьми зрушила — та сама рука, що на моїх очах спопелила Високородного — і торкнулася мого горла.

— І?

Я кліпнула очима, хапаючись пальцями ніг за повітря.

— І... що?

Його великий і вказівний пальці рухалися вздовж моєї шиї м’якими, майже... ніжними погладжуваннями.

— І ще одне запитання, на’лей.

— Не називайте мене так, — сердито промовила я.

— Але це все ще так доречно, і мені подобається, як ти дратуєшся, коли я тебе так називаю, — пробурмотів він, і в мене відвисла щелепа. — Тож, яка твоя відповідь на друге запитання?

Ще одне запитання? Що він... Ти хочеш померти? У мені закипіла кров, і я стисла губи.

— Ні, я не хочу померти.