Дженнифер Арментроут – Падіння руїни та люті! (страница 37)

Лорд промовив так, ніби це його здивувало. Як і мене. Я не була впевнена, що мені сподобалась ідея захоплювати когось, особливо Високородного, який погрожував мене вбити.

— Мені здається, ви переплутали захоплення із задоволенням, яке отримуєте, коли дратуєте мене.

— Можливо, — відповів він. — Мені це таки подобається... На’лей.

Я зітхнула.

Тоді Лорд Торн відпустив мене, та через раптову свободу я захиталася. Він миттю обхопив мене за плечі й підтримав. Коли Високородний знову мене відпустив, я втрималася на ногах, але все ще відчувала... жар від того, що він стояв позаду мене.

Настінні бра повільно засвітилися — два з боків дверей та одне біля ванної кімнати. Лорд навіть не поворухнувся. Він використав повітря, яким ми дихали, щоб натиснути вимикач на стіні в кількох метрах від нас.

Я неглибоко вдихнула. Навіть при тому, що я знала, що він Високородний лорд, і бачила, на що він здатен, його сили були такими ж неймовірними, як і очікування Клода, що я зможу добути інформацію, маніпулюючи таким могутнім створінням.

Паніка загрожувала вкоренитися та поширитися усім моїм тілом, але я цього не дозволила. Я мала зосередитися. Від цього залежало не лише моє життя.

Завмерши на мить, щоб заспокоїтись, я всміхнулася.

— Добре, що я не можу вмикати світло, не торкаючись ламп, — сказала та розвернулась. — Я ніколи не вставала б...

У мене відібрало мову, тому що я не могла відвести очей від його довгих ніг і міцних стегон, обтягнутих м’якою темно-коричневою шкірою, вільною темною тунікою та портупеєю. Вона перехрещувала широкі груди Лорда, які я вже бачила. Кинджал, якого я не відчула, був захований у піхви і пласко прив’язаний. Я занервувала, розгледівши його зараз у світлі кімнати.

— Ти витріщаєшся, — всміхнувся Високородний і попрямував до вузького столу біля входу.

Відчувши, як запалали мої щоки, я наказала собі зібратися.

— На вас... приємно витріщатися, і я впевнена, ви це добре знаєте.

— Знаю, — відповів Лорд без краплі зарозумілості. Це була проста констатація факту. Він дістав спочатку кинджал із портупеї, а потім — інший із піхов над стегном. Перш ніж він поклав їх на стіл, я побачила подвійний блиск молочно-білих лез. Лунових лез.

— Це не єдина причина, чому я витріщалася, — визнала за мить. — Я... я хвилювалася за вас.

Він здійняв брову й потягнувся рукою до іншої сторони свого поясу.

— Чому?

— Я чула про жорстоку бійку в саду тієї ночі, коли ми востаннє бачилися. Най’міри, — я дивилась, як він витяг ще одне лезо з іншого боку. — Загинуло кілька охоронців.

— Шкода їх. Клята прикрість, яка не мала статися, — сказав він щиро. — Але я не постраждав... І я не назвав би це битвою, на’лей.

— Тоді як би ви це назвали?

— Незручністю.

Я кліпнула, вважаючи що, те, що завершилося розкиданими рештками тіл, не можна було назвати просто незручністю. Але не мало значення, що я там вважала. Я зосередилася на ньому й відкрила свої чуття. Уявила нитку, що з’єднувала нас і запитала: «Чому... чому вони прийшли? Через двох інших Високородних?».

Нічого.

Нічого, крім гудіння білої стіни.

Лорд вдивлявся в мене якусь мить.

— Що ти знаєш про най’мірів, на’лей?

Прізвисько розірвало зв’язок. Єдине, що я дізналася, було те, що він, ніби не помітив, що я намагалася зробити.

— Не багато. Направду, я не знала, що вони живуть у Прімвірі. Я знала лише, що вони не чіпають людей, допоки ми не підходимо занадто близько до їхніх гнізд.

— Це правда, але вони також можуть бути охоронцями Високородних, навіть стати відданими деяким, що, вочевидь, сталося з Натаніелем чи Мюріелем.

— Най’міри подорожували з ними, чи...

— Вони обоє з Прімвіри, — відповів він і звів брови.

У животі трохи скрутило. Лорд Торн убив двох Високородних і, ймовірно, багатьох най’мірів із Двору, чиї рештки можна було побачити на території маєтку.

— Припускаю, що Принц Райнер буде незадоволений.

— Узагалі-то, зовсім навпаки, — відповів він, перш ніж я запитала чому. — Тож, твій Барон не попередив тебе, до чиєї кімнати ти йдеш?

Ця зміна теми розмови не тільки не пройшла повз мене, але й роздратувала, оскільки мої чуття зараз зовсім не допомагали.

— Ні.

Я відволіклася на мить, спостерігаючи, як Високородний дістав ще одного кинджала, прикріпленого за поясом. Мої губи розтулилися, коли він потягнувся назад і витяг... сталевий меч зі срібним руків’ям. Такий, зі злегка вигнутим лезом, який часто носили правоохоронці, що патрулювали Дорогу Кісток, яка об’єднувала всі п’ять територій.

— Тобі пощастило, знаєш.

Лорд Торн зігнувся й нахилився до ремінців, які я не помітила, на верхній частині його чобіт. Він дістав ще один кинджал і жбурнув його на стіл. Зі стукотом і брязканням той приземлився біля інших клинків.

— По... пощастило?

— Так, — він перейшов до іншого чобота та витяг іще один кинджал. — Тобі пощастило, що моїх людей не було тут, коли ти зайшла. Ти сюди не дісталася б.

Я глянула в передпокій.

— Їх там немає. Вони прийшли приблизно тоді, коли я пришпилив тебе до стіни, — сказав Високородний, і я витріщилася на нього. Прийшли? — Вони вже пішли. Ми самі.

— Ой, — це все, що я змогла вимовити, спостерігаючи за тим, як він підтягнув рукав на лівій руці й відкрив зорові ще один чохол на передпліччі. — Скільки на вас зброї?

— Скільки потрібно, — зауважив Високородний і поклав це менше лезо на стіл.

— Але навіщо? Ви лорд. Ви можете... — я зупинила себе від перелічення того, що він і так знав. — Навіщо вам стільки зброї?

Він м’яко засміявся.

— Що? — запитала я. — Що тут смішного?

— Краще було б запитати, як я міг бути настільки дурним, щоб не помітити, що мене накачали, відтягли та прив'язали до стола в брудному хліву.

Я стулила рота.

Високородний криво всміхнувся, рушив до ліжка та всівся на край.

— Жодне створіння не достатньо могутнє, щоб ніколи не ослабнути. Навіть лорд, принц, чи король.

— Добре. Чи не могли б ви знову зробити ту вогняну штуку рукою? — запитала я й одразу ж усвідомила, що це було запитання, яке я ніколи не думала, що поставлю.

— Вогняну штуку рукою? — поглянув він на мене та засміявся, а потім потягнувся до чобота. Він дивився на мене весь цей час та жодного разу, поки роззброював свій маленький арсенал, не звів з мене очей. — Я можу прикликати стихію вогню, але на це потрібен дівус.

— Дівус? — зморщила я носа. — Це... енохіанська? Що це означає?

— Це можна вільно перекласти як «енергія», а витрачену енергію потрібно відновлювати, — пояснив він. Мені було зрозуміло, що він говорив про живлення. — До того ж це може вбити лише когось слабшого за того, хто його прикликає.

Отже, це не було б так смертельно проти іншого лорда.

— Смертна зброя не дуже важлива, — продовжив Лорд. — Але іноді цікавіше боротися більш чесно, коли справа стосується людей.

— На противагу виривання їхніх горлянок?

— Це теж цікаво, — випрямився той. Тепер він був босоніж.

Я нервово облизнула губи...

Погляд Лорда Торна прикипів до мого рота. У його зіницях миготіли білі зірки. Я наблизилася до нього, відчуваючи себе, як зайченя в саду. І тоді застигла. Його погляд був... такий потужний і... палкий. Я почервоніла. На мене ніхто ніколи так не дивився. Навіть ті, хто вірив, що от-от з’єднається зі мною тілом.

Високородний повільно й вивірено покрокував уперед. Так упевнено, що аж лячно. У мене навіть мороз пішов по спині. Лорд опустив очі на пояс, який розв’язався на моїй талії. Це сталося чи то під час нашої сутички, чи то коли він водив по ньому своїми пальцями. Тепер моє декольте було ще глибшим і ширшим. Внутрішній рельєф моїх грудей відкривався очам аж до темних вершин. Наші погляди повільно зустрілися. Блакить його очей злилась із зеленим кольором.

— Коли ти сказала, що маєток — твій дім, я подумав, що ти одна з аристократок, — зазначив він.