Дженнифер Арментроут – Падіння руїни та люті! (страница 36)

І те, що наступним вилетіло з мого рота, навряд чи можна було назвати найрозумнішими словами.

— Але, може, хочете ви?

— Я? — ті пальці досі рухалися, створюючи м’яке тертя, що було... що було дивним і жахливо заспокійливим. — Цікаво, чому це я хочу померти?

— Я фаворитка Барона, — додала я. — Він буде вкрай незадоволений, якщо ви мене знищите.

Лорд Торн помовчав якусь мить, а тоді розсміявся. Він дійсно сміявся: глибокий і хрипкий звук розливався наді мною, так само як і той, тваринний, що колись із нього вирвався.

— Що ж, — нарешті вимовив він, досі стискаючи моє горло. — Я не хотів би засмутити шановного Барона.

У будь-якій іншій ситуації, де мене не тримали б так, що мої ноги звисали принаймні в пів метра над землею, я оцінила б насмішку, якою був просочений його тон.

— Але мені от цікаво. Що Барон зробив би?

Пальці зіслизнули з мого горла просто під маленьку ямочку між ключицями. Відчуття його дотику там і долоні, що лежала просто під шалено тремтливим серцем, лише підштовхнули мої й без того збентежені чуття.

— Якби я таки знищив ... його фаворитку.

Я розтулила рота, але нічого не вийшло. Що міг зробити Барон, якби Лорд вирішив би мені нашкодити? Навіть як селестіал, зовсім нічого. І саме тому те, що Клод відправив мене до Високородного лорда таким чином, було настільки неймовірним.

— Він би... — зітхнула я. — Він би засмутився.

Цей глибокий сміх залунав знову, розливаючись вздовж моєї спини й сідниць та змушуючи пальці ніг скрутитися ще більше. Він тримав мене занадто близько.

— Я не хотів би, щоб таке сталося.

Тоді Лорд Торн відпустив мене, але зробив це повільно. Неймовірно повільно. Я сповзла вздовж його тіла та з жахом усвідомила, що моя сукня задерлась та опинилася між нашими тілами. А ще... ще було відчуття його. Його було просто багато. Я торкнулася стопами підлоги й зрозуміла, що мої ноги оголені аж до стегон. На щастя, в кімнаті досі було темно, але не так безпросвітно, як раніше.

— Ми продовжуємо зустрічатись за найдивніших умов, — зазначив він. — Я починаю думати, що це доля.

— Доля? — засміялась я. — Ви вірите в долю?

— А ти ні?

Як я могла, коли знала, що майбутнє ніколи не визначене наперед, що кожне рішення, неважливо наскільки маленьке чи велике, може спричинити ефект доміно?

— Ні.

— Цікаво.

Він прибрав руку з моїх грудей, але досі тримав за стан.

За мить я відчула, що рука, яка рухалася повільними маленькими колами на вигині моєї талії, смикнула за пояс сукні.

— Ви... відпустите мене?

— Не знаю, — відповів Лорд.

Я витріщилася на темну стіну.

— Не знаєте?

— Мені подобається відчувати тебе поруч із собою.

Що ж, це... це було не те, чого я очікувала.

— Гадки не маю, як зможу прислужитися вам, якщо ви мене триматимете.

Він торкнувся підборіддям моєї маківки.

— Ти вже прислужуєш.

— Не зовсім розумію, як це можливо.

— Якщо ти одна з фавориток Барона, він прислав тебе мені прислужитися, — сказав Лорд Торн, — тоді ти точно знаєш, як служиш мені зараз.

Я прикусила губу, одразу зрозумівши, що потрапила в біду, велику біду. І я не була впевнена, що «Довга ніч» здатна якось допомогти мені виплутатися. Вона діяла на селестіалів, але я й гадки не мала, чи спрацює це на Високородному. Наомі ніколи не використовувала її на них. Їй ніколи не хотілося. Хай там як, намагатись отруїти Лорда Торна було занадто ризиковано. Якщо це не спрацює, і він якимось чином здогадається, що я намагалася зробити, мені вже не потрібно буде переживати, що я знову опинюся на вулиці. Я буду мертвою.

Чорт, я навіть не знала, чи працюють мої здібності на Високородних. Я навіть не намагалася прочитати його минулої ночі. Я нічого не відчула в першу ніч, але, знову ж таки, я відволікалася. Мені вдалося заспокоїти думки та очистити розум. Я потягнулась униз і знайшла в темряві його руку. Мій розум був відкритий, як чисте поле.

Я побачила... побачила лише білий.

І не почула нічого, крім спокою.

Але я відчула полегшення... вибух власного полегшення, бо я вже дійсно вважала, що досі можу торкатися його без переповнення чуттів. Я розправила свої пальці на його долоні, вздовж виточених кісток і сухожиль. Це... це було погано, і все ж таки добре. Але добре в дуже короткочасному сенсі.

У мене скрутило живіт. Можливо, мені довелося докласти більше зусиль. Або, можливо, це було через те, що я не дивилася на нього. Кінчики моїх пальців торкнулися його кісточок. Його рука завмерла під моєю. Його шкіра... була дуже тверда. Я знала, що вона не відчуватиметься, як шкіра смертного. Плоть Високородних відрізнялася від людської. Тому більшість зброї не могла пробити їхньої шкіри. Але я не очікувала, що вона буде такою твердою та гладкою. Він увесь був такий? Типу геть увесь...

— Я зробив тобі боляче? — запитав Лорд Торн.

— Що? — я забрала від нього руку.

— Я щойно зробив тобі боляче? Був занадто грубий?

Він запитував це, коли схопив мене в хліву коваля, але це все ще мене бентежило.

— Тільки налякали мене, — сказала правду. — Якщо ви знали, що це я, то навіщо схопили? Чи ви завжди хапаєте жінок, які заходять до вашої кімнати?

Він пирхнув.

— Колись я був радий м’яким фігуристим жінкам у своїх кімнатах, незалежно від того потребував я їх, чи ні. Але це було до того, як деякі з них заволоділи луновими лезами й навідувались до моїх кімнат, намагаючись пустити мені кров і збагатитися.

Я припустила, що після такого досвіду, я теж, мабуть, спочатку діяла б, а потім ставила запитання.

— На цьому етапі ви вже маєте знати, що мене жодним чином не цікавлять ваша кров частини тіла, чи...

— Моя сперма? — додав Лорд Торн. — Гадаю, дещо змінилося, відколи ми востаннє про це говорили.

Я на мить заплющила очі.

— Ви готові відпустити мене, щоб я змогла краще вам прислужити? — запитала я. — І, можливо, ввімкнути світло?

Його підборіддя знову торкнулося моєї маківки.

— Думаю, я готовий, щоб мені прислужили.

Не знаю, що наразі мало непокоїти мене більше. Те, що рука навколо мого стану не поворушилася, чи те, що з його вуст «прислужили» прозвучало як найбільш розпусне, лихе слово, яке колись вимовляли.

Його вуста раптом торкнулися моєї скроні й перекрили мені дихання.

— Але просто, щоб ти знала, на’лей, я довіряю твоєму Баронові ще менше, ніж тим, хто створив ніксів. Неважливо, як ти мені допомогла, якщо спробуєш щось утнути, я не вагатимусь із відповіддю.

І Високородний дужче стис мене рукою.

— Зрозуміло?

 

Розділ 14

 

На серці похололо, і я поринула в думки про маленький мішечок у своїй кишені. Такого Високородного лорда я й очікувала. Холодного. Смертоносного. Не того, що глузує та сміється, називаючи себе захисником. Хороше нагадування про те, з чим насправді я мала справу.

— Зрозуміло.

— Радий це чути, — він знову торкнувся моєї скроні. — Не хотів би завершувати з тобою, коли ти так... мене захопила.