Дженнифер Арментроут – Падіння руїни та люті! (страница 38)

Я пирхнула.

— Чому ви так вважали?

— Твій одяг. Обидва рази, що я тебе бачив, ти була вдягнена в таку дорогу тканину, на яку не витрачався б ніхто з менш заможних.

— Ваша правда, — сказала я. — Але я не аристократка.

— Я бачу.

Лорд Торн нахилив голову й пробіг очима по моєму обличчі.

— І я також бачу, чому ти фаворитка Барона. Ти дуже... цікава.

Я насупилася.

— Це мало бути компліментом?

— Мало б, — відповів він. — Для мене ще ніхто зі смертних не був цікавим, чи захопливим, — він схилив голову. — Чи забавним.

Я здійняла брови.

— Тоді ви, мабуть, зустрічали мало низькородних.

— Я знав забагато, — відповів він і попрямував до маленького буфета біля вікна. Мені стало цікаво, скільки ж йому років. На вигляд він не більш ніж на десять років старший за мене, але Високородні не старіли так, як низькородні, а його слова мали важкість — древню вагу.

— Тож... для вас низькородні нудні? — запитала я.

— Я цього не казав, — він узяв кришталевий графин і налив собі склянку бурштинової рідини. — Бажаєш випити?

Я похитала головою.

Він узяв свою склянку.

— Я поважаю природний інстинкт твого виду виживати перед лицем непереборних труднощів. Направду, я захоплююся тим, як кожна секунда кожної хвилини має значення так, як, думаю, ніколи не могло б бути для таких, як я. Життя трохи нудне для Високородного. Сумніваюся, що так можна сказати й про смертних, — поглянув на мене Лорд Торн і зробив ковток. — Але ніхто ще не цікавив мене поза цим тимчасовим захопленням.

Не певна, як на це відповісти, я знову потяглася до нього своїми чуттями. Не було нічого, крім гудіння білої стіни. Що, як мої здібності не поширювалися на Високородних?

Лорд подивився на мене крізь склянку.

— Я зрозумів, що не знаю твого імені.

— Ліз.

— Це скорочення від чогось?

Не знаю чому, але я кивнула.

— Каліста.

— Каліста, — пробурмотів він.

Мені перехопило подих від звучання власного імені. Можливо, тому, що його так рідко промовляли, бо ж тільки Грейді його знав. Але те, як Лорд Торн сказав «Каліста»... Він закрутив моє ім’я на язику так, як я ще ніколи не чула.

Він знову відпив.

— Це теж дуже личить.

— Невже? — пробурмотіла я, зовсім збентежена тим, що поділилася такою інформацією — чимось, що я приховувала, бо це було цілком моїм, як би смішно це не звучало.

— Так. Знаєш, що воно означає?

— Воно має значення?

— Всі імена мають, — злегка всміхнувся Високородний. — Каліста означає «найкрасивіша».

Теплий клубок підкотився до мого горла.

— Ох.

Він схилив голову, тоді допив віскі й поставив склянку.

— Я хочу піти у ванну, оскільки в мене... такі хороші спогади про нашу першу зустріч.

Але то була не перша наша зустріч. Не зовсім.

— Добре?

Лорд усміхнувся.

— Тебе відправили прислужити мені, правильно? — він повністю розвернувся до мене. — Хіба набрати мені ванну — не частина цього?

Так. Так, частина, і я почувалася дурепою, що не здогадалась одразу. Я вже розтулила рота, але Високородний потягнувся назад і схопився за комір лляної сорочки. Що б я там не збиралася сказати, це померло в мене на язиці, коли він стягнув її через голову і відкинув у бік.

Я м’яко вдихнула, розглядаючи його груди, пластини щільно згорнутих м’язів на його животі й звуження талії над поясом його штанів. Там, де лунові леза продірявили його шкіру, не було навіть шраму. Натомість сила вібрувала з кожного сантиметра м’язів. Енергія покривала його рельєфні лінії.

— Або ми можемо пропустити ванну, і перейти відразу до більш приємного способу прислужити, якщо забажаєш, — запропонував Лорд Торн, і я витріщилася на нього. — Я зовсім не буду проти.

Не промовивши ні слова, я розвернулась і поспішила до ванної кімнати.

Услід мені пролунав хриплий сміх.

Милостиві боги, яка куртизанка-фаворитка вибігає з кімнати через пропозицію сексу? І вочевидь, він мені повірив. Зрештою, так я представлялась усім Клодовим мішеням, а зараз я поводилась, як сором’язлива незаймана.

Що зі мною було не так? Не те щоб я не бачила його до цього оголеним. Просто... Усе тепер відчувалося по-іншому.

Проклинаючи свою реакцію, і ну, взагалі все, я потяглась увімкнути світло й зрозуміла, що тут не було електричних ламп. Я швидко запалила численні свічки на кам’яних виступах вздовж стін овальної кімнати. Наказавши своїм рукам перестати тремтіти, підійшла до глибокої та широкої ванни в центрі приміщення. Я пустила воду й спробувала опанувати себе, поки вона набиралась у порцелянову чашу.

Ким для мене був Лорд Торн — не те щоб він кимось для мене був — не мало значення. Як і той факт, що він досі мене не впізнав. І те як... приємно на нього було дивитись, але це радше мале благо, так? Або величезне благо. Єдине, що мало значення — це те, що я мала зібратись і досягти хоч якогось рівня спокою. Зосередитись. Або Клод був занадто під кайфом, щоб подумати про те, що мої здібності не поширюються на Високородних, або він вочевидь був переконаний, що спрацюють. І, може, він краще знав, враховуючи, що він був нащадком одного з них, але...

Та хіба це не означало б, що Клод знав ще когось, хто мав ті самі здібності, як і я? Я була впевнена, що не знав.

Хай там як, потрібно було, щоб інтуїція спрацювала, аби продовжувати доводити, яка я незамінна для Барона. Що тримати мене в комфорті — пріоритет, бо якщо ні...

Постійний страх повернення до того безнадійного виживання загрожував вкорінитися в моїх грудях, але я розчавила його. Піддатися йому не допомогло б. Я спрямувала увагу на дещо важливіше. Я мала це... чуття, що зможу проникнути в розум Високородного. Знання, яке я не могла пояснити, але все ж мала. Інтуїція говорила мені, що я зможу. Потрібно лише здогадатися як.

Але я вже знала те, чим він зі мною поділився. Що він тут, бо шукає щось, про місцезнаходження чого, на його переконання, знав Мюріел. Проте я не була впевнена, що саме тому він був у маєтку. Саме це я й мала дізнатись.

Я перевірила воду, сподіваючись, що Лорд Торн любить теплу ванну, і закрутила кран. Піднялася, щоб узяти рушник і покласти його на стілець, а потім промовила:

Ваша ванна готова, мілорде.

— Торн, — виправив він.

Я аж підскочила від того, як близько пролунав його голос. Як хтось його розміру міг пересуватися так тихо, я досі не розуміла.

Мене охопило дике відчуття дежавю. Лорд Торн знову стояв у дверях — повністю, абсолютно голий. І я була знерухомлена виглядом гладкої, пісочної шкіри та пружних м’язів, а потім мій погляд упав на його член. Мені перехопило подих. Він був товстий і довгий, але ще навіть не повністю збуджений. Як хтось міг повністю взяти його...

Так. Треба було перестати думати. І витріщатися. Можливо, навіть дихати. Мабуть, і померти було б не так вже й погано в цій ситуації.

— Продовжуй так на мене дивитись, і я не думаю, що ванна буде саме тим, що мені знадобиться.

Я зашарілась і змусила себе поглянути йому в очі, сподіваючись, що в мерехтінні свічок він не помітить, наскільки червоним було моє лице. Я не думала, що куртизанки червоніли, коли бачили голого чоловіка.

Але знову ж таки...

Я ще раз подивилася на товсту довжину між його ніг і вирішила, що навіть Наомі зараз би зашарілась.

— Упевнена, що хочеш цього?