Дженнифер Арментроут – Падіння руїни та люті! (страница 39)

Я вдихнула й підвела очі.

— Перепрошую?

— Прислужитись мені? — уточнив Лорд Торн. — Коли я не поранений?

— Так, — ввічливо всміхнулась я. — Звісно.

— І ти усвідомлюєш усі наслідки? Що я шукатиму задоволення й живитимусь ним?

Те, як він це промовив, звучало радше як ділова угода, і, можливо, саме так і варто було до цього ставитися. Зрештою, хіба це нею не було? Але зовсім так не відчувалося, коли я кивнула.

Високородний розглядав мене якийсь час настільки пронизливим поглядом, ніби він бачив мене наскрізь, — крізь те, що частково було фасадом. Моє серце билося так сильно, що я була впевнена, він його почув. Я не насмілювалася відвернутися, чи припинити всміхатися, щоб не показувати, наскільки сильно нервувалася.

Тоді Лорд пройшов уперед, зовсім не переймаючись тим, що на ньому не було ані клаптика одягу. Він на мить поглянув на мене й ступив у ванну та ліг, відкривши мені пречудовий вид на його твердий зад.

Його сідниці насправді були неймовірні.

Лорд Торн наспівував щось собі під ніс від задоволення, змушуючи мій погляд опуститися вниз. Він поклав голову на край ванни. Користуючись тим, що він заплющив очі, я дозволила собі розглянути витончені риси його обличчя та ландшафт його тіла. Направду було нечесно, щоб якась істота мала такий... розпусний вигляд як мій... Ні. Чорт, він не мій, ніколи не був мені кимось. Я справді... справді маю припинити цю маячню.

Я знову зосередилась, оглянула кімнату й помітила мило.

— Бажаєте, щоб я вас помила?

— Мені було б дуже приємно, якби ти це зробила.

Я поклала рушник на стілець.

— І я знаю, що тобі буде дуже приємно це зробити, — додав він.

Це була правда, і той факт, що він це запам’ятав, бісив мене. А ще захопив. Я попрямувала до однієї з численних поличок і взяла шматок мила з ароматом лемонграсу. Озирнувшись, побачила, що Лорд трохи розплющив очі й поклав обидві руки на бортики ванни. Він не відводив від мене погляду, коли я підійшла. Я відчувала... напругу, що потріскувала між нами, наелектризовану та живу. Неспокійне тріпотіння і... щось іще зародилося в моїх грудях і перемістилося нижче.

— Вам подобається температура води? — я опустилася на коліна на мармурову підлогу.

— Дуже, — відповів він, і в мені знову пропливло тріпотіння від одного лише слова.

Я поклала мило на малесеньку металеву підставку поруч, намилила долоні й потяглася до Високородного.

Він трохи сіпнувся від мого доторку, як тоді в душі. Чи цього разу це зробила я. Можливо, ми обоє. Я не була певна. Він підняв руку, і я провела по ній долонями, сподіваючись, що він не помітив легкого тремтіння.

Заспокоїти власні думки було, як ніколи, важко, але мені вдалось. Як і раніше, я... не чула жодної його думки. Напевне, тому, що я просто була занадто розсіяна через те, наскільки тверда та гладка була його шкіра. Майже, як граніт. Чи увесь він...

Ні.

Туди я не піду.

— Розкажи щось про себе, — попросив Лорд Торн, і грубість його голосу змусила мене поглянути на нього. Він заплющив очі, а його голова досі лежала на бортику.

— Що, наприклад? — запитала я.

— Будь-що, — відповів він. — Тиша дозволяє моєму розумові цікавитися тим, як відчуватимуться твої долоні на моєму члені.

Мої руки завмерли на його лікті на якусь мить, коли раптовий, гострий і викривлений рух пройшовся моїм тілом. Трохи затинаючись, я продовжила водити долонями по його сильній руці.

— Це щось, про що ви не хотіли б думати?

Лорд усміхнувся.

— Зазвичай, ні. Однак, я зрозумів, що насолоджуюся, коли ти мене миєш. І не хочу поспішати.

Шкіра запалахкотіла теплом, що тепер йшло зсередини, і я провела рукою по його плечу, а потім — униз по його грудях.

— Не знаю, що розповісти вам, мілорде.

— Наші шляхи перетнулись уже три рази, — сказав він, і я подумки його виправила. Чотири. — І все ж, я майже нічого про тебе не знаю. Можеш почати з найпростішого. Наприклад, ти з Арчвуду?

— Ні, — мої слизькі пальці ковзали животом. Його шкіра була тверда, як камінь.

— Ти взагалі із Міжзем’я?

Я хотіла збрехати, але передумала, і знову намилила долоні.

— Я з південних земель.

— З Низовин?

— Поблизу, — це була брехня. Місто Злуки розташовувалось на кордоні Низовин і Міжзем’я. Я закусила нижню губу. — А звідки ви?

— З Вітрусу.

Серце пропустило удар. Вітрус був Двором Високородних глибоко у Високогір’ї, найбільш північній території Келуму. Це було неймовірно далеко від Міжзем’я. І все ж, ми всі знали про Принца Вітрусу, Про нього говорили, що він був найнебезпечнішим із Високородних, непередбачуваним і жорстоким, як і землі, які він захищав. Також він був рукою, що втілювала гнів Короля. Короля...

Я один з улюбленців Короля, якщо ти раптом забув.

Повітря, що я вдихнула, зникло, коли я вдивлялась у його потилицю, і раптове відчуття осяяння наповнило мене.

— Принц Вітрусу... — прошепотіла я. — Як його звати?

Він злегка повернув голову. Промайнула мить.

— Ти вже знаєш.

 

Розділ 15

 

У мене злегка затремтіли руки.

— Ви не лорд.

— Ні, не лорд.

Із серцем, що затинається, я відсмикнула руки, наче ошпарилась, — у моїй голові хаотично вирували думки. Я торкалася Високородного принца. Принц Вітрусу був моїм Високородним. Небезпечна, смертельна істота, яку я врятувала та зараз мила, була принцом. О боги, Фін і ті дурні пускали кров і катували принца, майже...

— Нарешті, — пробурмотів він... Принц Торн.

Я сіпнулася.

— Нарешті що?

Він подивився вперед. Промайнула ще мить.

— Ти боїшся.

Я швидко закліпала. Я боялася? Хто не боявся б, але...

— Ви дозволили мені повірити, що ви лорд.

— Дозволив, — напружив він плечі. — Тому ти зараз боїшся? Тому що знаєш, хто я насправді?

— Я... я трохи нервуюся. Ви принц і маєте нічогеньку...

— Репутацію? — закінчив він за мене.

— Так.

Він постукав пальцями по краю ванни.