Дженнифер Арментроут – Падіння руїни та люті! (страница 41)

Його губи здригнулися від наголосу на титулі.

— Колись були.

Тепер пирснула я.

— Ти мені не віриш?

Я знизала плечима, думаючи, що це сміховинно, оскільки саме вони створили класову структуру.

— Ти ж знаєш, що Високородні не вміють брехати? — усміхнувся він.

— Чула таке.

Високородний засміявся, відпустив мою руку й знову повернувся до мене обличчям. Я застигла на якусь мить, тримаючи долоню на його грудях, де мало б бути його серце, але я... нічого не відчула.

Я насупилась.

— У вас... у вас є серце?

— Що? — засміявся Принц. — Так.

— Але я його не відчуваю, — знервовано сказала я. — Це тому, що ваша шкіра... така тверда?

— Не тому, — відповів він. — Моє серце вже дуже довго не б’ється, не так, як у смертних.

Я розтулила рота, але не знала, що й сказати на це, — на нагадування, наскільки ми різні. Я вдихнула, похитала головою та прибрала руку з його грудей. Не знаю, чому я сказала наступне. Слова ніби самі вирвались із мене.

— Це не те, ким я хочу бути завжди, — поділилась я, і, боги, це була чистісінька правда. — Це не те майбутнє, про яке я мріяла в дитинстві.

Палець його правої руки знову почав вистукувати по краю ванни.

— Про яке ж майбутнє ти мріяла?

— Я... — я мала добре подумати про це. — Я не знаю, — промовила я так тихо, що сама ледь почула свій голос.

— Ти сказала, що мала мрії, на’лей.

Я нахмурилася та похитала головою. Я й гадки не мала, чому так сказала. Я ніколи не мріяла про майбутнє й жила лише сьогоднішнім днем. Я не могла, коли життя було лише виживанням до наступного дня чи страхом прийдешнього. І це насправді взагалі не було життям. Але це все, що я знала. Те саме стосувалося більшості низькородних, навіть коли вони не були в моєму становищі.

Але Високородні — особливо такі, як Принц Торн, — так не жили. Я знала це, бо хоча я навіть ніколи не була в їхніх Дворах, я бачила позолочені дахи, сховані за укріпленими стінами. Я бачила здалеку їхні дорогі вбрання, породистих коней і витончено вирізані карети. Я ніколи не чула про голодного Високородного й не бачила жодного з тінню хвилювання під очима. Чорт, я рідко бачила це навіть на обличчі селестіала. Сумніваюся, що хтось із них знав, що таке спати, коли по тобі бігають миші, або бути на межі смерті через хворобу, яку ти отримав через погані умови життя.

Але нічого з цього не мало значення зараз... чи взагалі. Тож я відкинула ці думки й знову намилила руки.

— Я люблю рослини.

Він схилив голову.

— Повтори.

Я здригнулася та подумала, що мала сказати щось більш вишукане.

— Я маю на увазі, мене завжди цікавили рослини — садівництво. У мене легка рука й базові знання про те, як багато рослин може бути корисними. Знаю, ботанік — не найприбутковіша професія, — продовжила я. — Але це могло б бути мрією.

— Якщо це те, що тобі подобається, то це набагато важливіше за гроші.

І це сказав той, що має їх більше, ніж... ніж може витратити.

Я мудро втримала язика за зубами. Запанувала тиша. Я нагадала собі, що мала б робити, а це не було торкатися його просто так. Зосередилася на Високородному, але бачила лише його пісочну шкіру й відчувала лише його плоть під своєю рукою. Стіна білого світла з’явилася в моїй голові. Вона була нескінченна, висока, як небо, і широка, як королівство. Я побачила пальці, що гладили її. Нічого не сталося. Я прибрала руки з його грудей і потяглася за милом. Навколо плечей Принца з’явилося легке світіння.

Він живився.

Моїм задоволенням? Я насолоджувалася цим, хоч і не могла нічого прочитати. Чи він живився власним задоволенням — задоволенням від мого дотику? Я намагалася не почуватися, ну, особливою. Високородні були створіннями насолоди. Я гадала, що не мало значення, з ким вони проводили свій час.

— Тому ти так пізно гуляла в саду? — запитав Принц Торн. — Насолоджувалася рослинами?

— Так. Для мене сад... — я зупинилася, щоб підібрати правильне слово.

— Спокійний?

— Так, але більше, ніж це, — для мене відчуття від перебування в саду було глибшим. — Більше, ніби, не знаю, ніби я... вдома.

Принц злегка повернув голову й подивився на мене з виразом, який я не змогла прочитати.

— Що?

Він похитав головою.

— Нічого, — кашлянув він. — Ти часто в ньому пізно вночі?

— Коли не можу заснути, то так.

— І тобі там безпечно?

— Здебільшого, — зазначила я, — зазвичай там немає ані Високородних, що сваряться, ані най’мірів.

Водяна пара зволожила мою шкіру та змусила прозору сукню прилипнути до тіла. Я тримала очі на тому, що було над водою. Що було доволі складно, оскільки його шкіра вражала. У Високородних що, не росло волосся ніде, крім голови? Боги, як це було зручно.

Я прикусила губу та поклала руку на спину Принца Торна. Його м’язи випнулися під долонею. Я прибрала свою руку.

— Я...

— Усе гаразд, — його голос згрубів. — Будь ласка, продовжуй.

По моїх руках стікала піна, але я зробила те, що він просив. Зосередилася на відчутті та текстурі його шкіри, тиснучи розумом на те, що я вже вважала, дійсно було щитом. Ментальним. Єдине приблизно схоже явище я бачила, коли намагалася прочитати Клода, чи Хаймела. Але їхні стіни були сірими. Я не знала жодного низькородного, здатного на таке. Тож це мало бути якоюсь здібністю Високородних, слабша версія якої наслідувалася селестіалами.

Але щити можна було пробити. Зламати. Проте потрібно бути сильною, аби зламати щит. А я була такою?

Я спрямувала увагу на відчуття шкіри під моїми долонями, коли мила плечі Високородного. Вона дійсно нагадувала... мармур, або граніт. Ця частина його вже не могла стати чистішою, та я насолоджувалася цим — дотиком до нього і простим відчуттям шкіри під долонями без спалахів видінь і думок, що вдирались у мою голову. І це було неправильно... так неправильно, адже вся суть цього була дізнатися про його наміри.

Але крім ночі, коли я допомогла йому в душі, я... я не могла згадати останній раз, коли когось торкалася просто для... для власного задоволення, а не для того, щоб здобути інформацію, чи тому, що мої дари мене до цього примусили. Іноді інтуїція спонукала мене торкнутися когось — щоб побачити чи почути — і мені ніколи не вдавалося встояти перед потягом.

Як багато років тому, коли ми з Грейді були в Арчвуді лише кілька тижнів і ледь зводили кінці з кінцями. Гарний молодий чоловік пройшов повз мене, коли я чекала, поки пекар відвернеться, аби схопити хліб, який він збирався викинути. Але моя інтуїція раптом взяла верх. Я пішла слідом за цим молодим чоловіком і схопила його за руку, перш ніж змогла себе стримати. Він викручувався, а його статні риси викривились у гнівну гримасу, коли він вимагав, щоб я пояснила свою поведінку. Але я бачила лиш, як він йде дорогою, де на нього чекає чоловік у брудному коричневому капелюсі — чоловік, що потягнувся б за золотим ланцюжком для годинника, що звисав з кишені на його поясі. Я бачила, як цей молодик відбивався. Я чула його болісний крик і бачила, як лезо крадія врізалося в його живіт. Я швидко розповіла йому про те, що побачила, і гнів повільно змінився здивуванням, чому я попередила його не продовжувати шлях вулицею.

Цим молодим чоловіком, лише на кілька років старшим за мене, був Клод Гантінґтон, новоспечений Барон Арчвуду.

Я витягнула себе з минулого, відхилилась і дала рукам відпочити на краю ванни.

— Чи потребуєте ви ще чогось?

— Потребую? Ні, — Принц повернув голову до мене. Пасмо золото-каштанового волосся впало на щоку. — Бажаю? Так. Але це егоїстично з мого боку. Я більше люблю бути жадібним.

— А це не одне й те саме?

— Як на мене, ні. Жадібність — це не обов’язково самотній акт, — відповів він. — Приєднуйся до мене, поки вода ще тепла.

— Я вже милася, Ваша Високосте.

— Торн, — виправив він мене. І цей вигин його губ став глибшим, від чого в животі закрутило, але так, що в жодному разі не можна було назвати неприємним. — Я маю на увазі не миття, на’лей.

Ой.

Ой.

Звісно ж, він говорив не про миття, оскільки вважав мене куртизанкою-фавориткою. Я теж мала б це розуміти. Але до цього моменту я ще ніколи не почувалася такою безпомічною і швидко зрозуміла чому.

На цьому етапі я вже мала б бути на шляху до того, щоб дізнатися, що там хотів Клод, будь-яку інформацію. А я навіть не наблизилася до цього, та й думати не могла про те, що Грейді зараз чатує в коридорі.

Принц Торн опустив підборіддя — кілька пасом впали на його щелепу.