Дженнифер Арментроут – Падіння руїни та люті! (страница 40)

— Тобі не варто вірити всьому, що чуєш, на’лей.

— Звісно, — відповіла я. — Тобто, ви можете забрати душу смертного.

— Лише те, що можу, не значить, що я це робив.

Я здійняла брови.

— Ви не створювали жодного Рея?

— Уже впродовж дуже довгого часу.

Я насуплено поглянула на його потилицю. Те, як він це сказав...

— Скільки точно вам років?

Принц засміявся.

— Я старший, ніж здаюсь. Але молодший, ніж ти, мабуть, вважаєш.

Ну, це теж було неймовірно невизначено. Але, коли шок від того, ким він насправді був, зменшився, і моє серце заспокоїлось, я усвідомила, що... не боюся його. Я більше боялася того, чим він був, ніж того чому. Король нізащо не відправив би Принца Вітрусу збирати десятину. Він був тут з іншої причини, і я не була певна, чи мало це якийсь стосунок до інформації, яку мав надати йому Мюріел. Серце знову закалатало. Коли Принц Вітрусу діяв за наказом Короля, слідом майже завжди прямували жорстокість і знищення.

У горлі пересохло, і я знову змусила себе зібратись. Продовжила прислужувати йому, хоча мої руки тремтіли, коли я його торкнулася ще раз.

— Чому ви не створили жодного Рея впродовж довгого часу?

— Тому, що... здається несправедливим вчиняти це з душею.

Я гадки не мала, що на це відповісти. Це було несправедливо. Направду, це було жахливо, але я не очікувала від жодного Високородного такої думки, не те що від принца.

— Я рада це чути.

Він нічого не відповів.

Я поглянула на напружену лінію його плечей та рук і вирішила змінити тему.

— Ви дуже далеко від дому.

— Так.

Я відкрила до нього свій розум і побачила й відчула ту саму білу стіну. Це було ніби стояти обличчям до сонця в теплий літній день.

— Та інформація, яку ви хотіли отримати від Мюріела? Ви тому тут?

Та стіна — такий собі щит — зберегла його розум тихим, коли він відповів:

— Частково.

— Це... звучить загадково.

Принц усміхнувся.

— Так?

— Так, — пробурмотіла я. Чи відчув він калатання мого серця, коли я притулилася до його плечей? — Ваша поява тут теж загадкова.

— Чому це?

— Можна подумати, що, коли Прімвіра так близько до нас, ви просто могли б зупинитися там, — пояснила я.

— Можна так подумати, — погодився він. — Однак мої потреби краще задовольняються поза Двором.

Я насупилася. Що це були за потреби? Які розмиті відповіді він не надавав би, вони викликали лише більше запитань. Я нахилилася, прикусила губу та провела рукою по його плоті.

— Мені цікаво, мі... — зупинила я себе. — Мені цікаво, Ваша Високосте...

— Торн, — виправив той. — І я певен, що цікаво.

Я вигнула на це брову.

— Які такі потреби ви маєте, що їх не задовольнять у Прімвірі?

— Прямо зараз? На мені не було б твоїх рук, якби я був у Прімвірі, хіба ні?

— Як я вже казала, лестощі не обов’язкові.

— Але приємні?

Я всміхнулася.

— Завжди.

Принц грубо засміявся.

— Як ти тут опинилася? — запитав він.

Я поглянула на нього й побачила товсту завісу вій на його щоках. Рукави позиченої сукні змокли від того, що я проводила пінними руками по його животі. Внизу м’язи були твердіші, наче він напружився.

— Арчвуд здавався таким же хорошим місцем, як і будь-яке інше.

— Я мав на увазі не місто, — пояснив він. — Тут, у маєтку, в цих покоях... фавориткою селестіала.

Я зціпила зуби. Принц Торн цікавився, як я стала куртизанкою, якою не була. Ніхто із коханок не був. Але я знала, що причини, з яких вони вибрали цю професію, різнилися, тож вирішила відповісти чесно.

— Мені потрібна була робота.

— І це єдине, що було доступно...? Ти вибрала це?

Жар обпік моє горло і я звузила очі. Він зневажав цю професію? Я відчула роздратування. І неважливо, була я куртизанкою, чи ні, думка про те, що Принц зневажав це заняття, розгнівала мене. Я забрала від нього руки.

— Щось не так із цим вибором?

Він виявився швидшим за мене, тому що перехопив мою руку та приклав її до своїх грудей. Моє серце запиналося від відчуття його руки, без жодних думок чи образів. Він відкинув голову назад і подивився мені в очі.

— Якби я вважав, що із цим щось не так, мене тут не було б, як і тебе.

Я кивнула, помітивши, як його зіниці розширились, а потім знову звузилися до нормального розміру.

Принц дивився мені прямо в очі.

— Я запитав лише через те, як ти говориш. Твоя вимова і слова. Не те, що зазвичай можна почути від когось, хто не належить до аристократії, — зауважив він. — Чи від когось... твоєї професії. Ти освічена.

Я навчалася. Щось на кшталт того. Це була не формальна освіта, яку Грейді отримав, перш ніж його батьки померли від гарячки, залишивши його сиротою. І не та, яку дозволяли собі Високородні, але Настоятелька навчила мене читати й писати та базової математики, а Барон наполіг на тому, щоб я говорила правильно.

Та Наомі теж говорила правильно... коли тільки не злилася. Те ж можна було сказати й про нас із Грейді, після чого ми переходили на розмовну мову.

— Моя освіта й мова не роблять мене кращою за інших, чи гіршою за аристократів, — відповіла я.

Він пирснув.

— Які незвичні для смертної слова.

Я насупилася.

— Що це означає?

— З мого досвіду, смертні дуже переймаються тим, хто краще, а хто гірше.

— А Високородні геть інші, Ваша Високосте?