Дженнифер Арментроут – Падіння руїни та люті! (страница 31)

— Усе гаразд?

Я злегка здригнулася.

— Так. Я просто втомилась. Дивні дві ночі.

Якусь мить він вдивлявся в мене.

— Дійсно дивні.

Я ковтнула.

— Думаю... мені вже час повертатися до маєтку.

Лорд Торн мовчки пильно вдивлявся в мене. Зосереджено.

З серцем, що стугонить, я зробила ще один крок назад.

— Я ціную, що ви подбали, аби я... не померла там, і, ну, те, що наглянули за мною.

Він підняв голову.

— Тож ти все ж таки цінуєш допомогу, якої не просила?

— Звісно... — я замовкла, побачивши дражливий вигин його губ. — Але Ви все ще не мали цього робити.

Я розвернулася.

— На’лей?

Я озирнулася, різко вдихнувши і врізавшись у найближчу гліцинію. Лорд Торн стояв менш ніж за півметра від мене серед ліан, не потривоживши жодну квітку. Я навіть не почула, як він пересувався. Високородний, затуливши місячне сяйво, навис наді мною в темряві дерева. Я опустила руки та притислася долонями до грубої кори.

— Я маю дещо попросити, перш ніж ти підеш, — промовив він.

Маленький вдих, який мені вдалось зробити, був наповнений деревним, м’яким ароматом. Що це був за запах? Я здригнулася від несподіваного дотику до мого плеча.

— Що?

— Те, що ти тут сьогодні побачила, — він провів долонями по моїх руках, діставшись зап’ястків. Дотик, хоч і легкий, миттєво змусив моє серце пришвидшитися, — з Мюріелем і Натаніелем. Не розповідай про це.

Я здригнулася, коли він торкнувся моїх стегон. Нічна сорочка заледве створювала бар’єр теплу його долонь. Його дотик... відчувався як тавро.

— З-звісно.

— Нікому, — зауважив він, провівши від стегон до подолу мого халата.

Я п’янко вдихнула повітря, коли кісточки пальців торкнулися мого живота. Він загорнув халат, знайшов пояс і зав’язав його просто під моїми грудьми. У мене перехопило подих.

— Не розповім.

Моє серце шалено калатало. Я не могла поворухнутися. Лорд узяв мої зап’ястя і підніс до своїх вуст. Я застигла. Це не були страх чи занепокоєння, що стримували б мене, хоч так і мало бути.

І все ж, я його не боялася.

Це... це було почуття, яке я не могла назвати чи описати, коли він розвернув мою руку й притиснув вуста до долоні. Так само, як він робив це вчора. Відчуття його губ на моїй шкірі викликало вир почуттів. М’які та ніжні, і водночас тверді та непохитні. Він опустив мою руку, і я відчула, як його дихання рухалося вигином моєї щоки. Тепер наші вуста майже торкалися.

Високородний збирався мене поцілувати?

На одну хаотичну мить мене охопила низка відчуттів: невіра й бажання, паніка й туга. Моє серце спантеличено застукотіло. Я не хотіла, щоб мене цілував Високородний лорд, особливо той, що зараз викликав певне відчуття загрози.

Але я не відвернулася, коли його подих затанцював на моїх губах. І тоді я зрозуміла те, що виявляла вже кілька разів продовж свого життя: зі мною точно щось не так. Я заплющила очі...

Холодний вітер поцілував мою потилицю.

Лорд Торн завмер.

Я відчула прохолоду у своєму тілі й розплющила очі. Нічні птахи припинили співати. У всьому саду панувала моторошна тиша. Я роззирнулася навкруги та побачила, що навіть душі ніби покинули це місце. Повернулося попереднє відчуття — прохолодне повітря загустіло.

— Повертайся додому, — голос Лорда Торна став холоднішим і жорсткішим, впавши на мою шкіру крижаним дощем. — Швидко, на’лей. Садом пересуваються створіння, яким твоя плоть видаватиметься настільки ж смачною, як мені милою.

Мені скрутило живіт.

— З вами все буде добре?

Лорд Торн завмер, і я припустила, що моє запитання відібрало в нього мову. Воно шокувало й мене. Чому б мені переживати, коли я бачила, як він спалив іншого Високородного? Чи чому мене взагалі хвилювало, що з ним станеться? Тому, що він колись допоміг Грейді й мені? Здавалося, ніби причина була в іншому.

— Звісно, — пообіцяв він. — Тобі треба поспішати.

Лорд міцно обхопив рукою мою шию й відпустив.

Я відступила та розтулила рота...

— Іди, на’лей.

Тремтячи, я покрокувала назад, а потім розвернулась... розвернулась і побігла, непевна того, що лякало мене більше: звук важких крил у нічному небі, чи незрозуміле відчуття, що я не мала бігти.

Що я мала б бути поруч із ним і зустріти те, що наближалося.

 

Розділ 11

 

— Скільки? — запитав Барон, крокуючи вздовж однієї з численних приймальних кімнат поблизу Великої Палати. Він заправив лиш один кінець своєї накрохмаленої білої сорочки в темно-коричневі бриджі. Темне волосся селестіала мало такий вигляд, ніби він зранку лише кілька разів провів по ньому рукою, залишивши окремі пасма стирчати врізнобіч. — Скільки вчора було вбито моїх людей?

— Підтверджено троє загиблих, — відповів Магістрат Кідер і так сильно стиснув руками коліна, що кісточки його пальців побіліли. — Але знайдено також... рештки за стіною маєтку, тому ми підозрюємо, що жертв має бути більше.

Хаймел насупився за сивочолим Магістратом.

— Рештки? — Клод повернувся до Магістрата. Я поглянула на двері, на мить зустрівшись очима з Грейді. — Що ви маєте на увазі під, рештками?

— Ну, висловлюючись точніше, знайдено додаткові кінцівки, кількість яких перебільшує передбачувану для підтверджених постраждалих, —

Магістрат зблід, як білосніжна сорочка Барона. — Одна нога та ще дві руки.

— Трясця, — пробурмотів Хаймел і скривився.

Шматок холодної м’ясної канапки, який я проковтнула кілька хвилин тому, відразу попрямував угору. Я повільно поклала ніж і виделку на стіл, безміру шкодуючи, що не обідала у своїй кімнаті. Але ж я точно не була готова до того, що Клод із Магістратом позаду увірветься до кімнати. Як і не була готова почути, що було вбито трьох охоронців Барона. Або чотирьох. Або п’ятьох.

Клод схопив із буфета графин і випив його вміст прямо з горла.

— Скільки часу знадобиться вашим людям, щоб розшукати та зібрати всі рештки, які належали тим додатковим рукам і ногам? — запитав він і поставив графин. — Уже прибувають гості на вечірні розваги. Останнє, що мені потрібно, це щоб хтось із них випадково натрапив серед троянд на чиюсь голову чи торс.

Я швидко заплющила очі, відчуваючи більшу огиду через дещо дивакувату, цілковиту байдужість Барона до тих, кому належали ті рештки, ніж до самої гротескної теми цієї розмови.

— Кілька моїх людей наразі розшукують можливі рештки, — запевнив його Магістрат. — Але мені здається, що краще закрити сади на найближчі кілька годин.

— Та невже? — пробурмотів Клод, провівши пальцями по своєму волоссі. Вода в моїй склянці затремтіла, коли він знову почав крокувати кімнатою. — Ви бачили тіла, правильно?

Магістрат Кіддер стримано кивнув.

— І вже ніколи не зможу це розбачити.

Клод підійшов до вікна та затулив сонячне світло. — Що, на вашу думку, це зробило?

— Імовірно те, про що говорив ваш кузен, і про що розповідали свідки, — Магістрат поглянув на Хаймела. — Най’міри.

Я затремтіла від згадки про звук крил, що розрізали повітря, і погодилась із твердженнями Хаймела та інших охоронців.