Дженнифер Арментроут – Падіння руїни та люті! (страница 28)
Я приголомшено витріщалася на тінь його обличчя.
— Я допомогла вам учора, а ви дозволили йому забрати мене...
— Але я не дозволив йому забрати тебе, чи не так? — він схрестив свої довгі ноги. — Якби я зробив це, ти була б уже мертва. Він скрутив би тобі шию або вирвав би серце, як і погрожував.
Лорд мав рацію. Я розуміла це, але страх і злість, почуття зради й крижаної паніки, переповнювали мене, відганяючи це дивне та цілком безглузде відчуття безпеки й турботи.
Я піднесла тремтливу руку до горла, де досі відчувала хватку Мюріела: як він стискав, тримав і давив.
— Тобі болить? — запитав Лорд.
— Ні, — я сіла навпочіпки й злегка торкнулася шиї. Трохи щеміло, але нічого надзвичайного, що мало б непокоїти. Я чітко пам’ятала відчуття падіння... Ні, відчуття, як мене відштовхнули, як моя голова вдарилась об щось тверде, та раптовий, жорстокий біль перед небуттям. Я знову поглянула на Лорда й згадала тепло його дотику і доторк чогось м’якого на своєму чолі.
— На противагу тому, в чому я переконав покійного Мюріела, і, на жаль, тебе теж, я не дав йому використати тебе як живий щит, — сказав він. — Я зупинив його, і ти опинилась в епіцентрі подій.
Спогад, як щось тверде, врізалось у нас — проблиск руки, що опустилася на руку Мюріела, — сплив у моїй пам’яті.
— Він... він жбурнув мене.
— Власне, це зробив я, — виправив мене Лорд. — Я намагався відвести тебе на безпечну відстань. Можливо, трохи перестарався.
Він опустив підборіддя, і місячне сяйво освітило його високу, широку вилицю.
— Перепрошую.
Моє серце закалатало. Я опустила руку, але не торкнулася розкішної трави. Трохи перестарався? Я згадала відчуття невагомості — польоту. Він відштовхнув мене, ніби я важила не більше, ніж мале дитя. Але ж я точно була не дитина. Я тяжко ковтнула й роззирнулася довкола.
— Мюріела більше немає, — поділився Лорд.
Що ж, про це я вже здогадалася.
— Тут був іще хтось. Якийсь... Бас?
— Бастіан — Лорд Бастіан. Він пішов, — сказав Лорд. — Ми тут самі,
Мені перехопило подих.
— Я маю бути поранена. Я маю бути... — я не могла вимовити це. Що мала б померти. Я всілася на дупу. Чи гепнулася на неї. І приземлилася в калюжу місячного світла.
— Ви... знову мене поцілували?
— Перепрошую?
— Зцілили мене, — уточнила я. — Ви знову мене зцілили?
Лорд навпроти мене змінив позу та звів плече.
— Я говорив тобі, що
Я кліпнула й опустила руку на траву. Повз мене не прослизнуло те, що він ухилився від відповіді.
— Я пам’ятаю. Ви сказали, що ним називають когось хороброго.
— Називають, — він поклав руку на зігнуте коліно. — Ним також можуть називати когось упертого, — у його голосі почувся натяк на усмішку. — Що робить прізвисько ще більш влучним.
Я скривилась.
— І чому ви так вважаєте?
Він постукав пальцями в повітрі.
— Ти це серйозно?
— Я не вперта.
— А тут я не погоджуюся, — заперечив Високородний. — Я чітко пам’ятаю, що сказав тобі підійти до мене. Ти цього не зробила. Тоді я сказав тобі не ворушитись, і ти побігла.
Я обурено напружилась.
— Я побігла, бо щойно побачила, як ви на моїх очах запхали руку в чиюсь грудну клітку й спалили її.
— Але ж моя рука була не у твоїй грудній клітці, чи не так? — запитав він.
— Ні, але...
— Але ти все одно побігла, — перебив він мене. — Тоді я сказав тобі не смикатися, бо ти тільки нашкодиш собі, а ти продовжила.
Я не могла повірити, що мала виправдовуватися за це.
— Тому, що він давив мою шию.
— Я цього не дозволив би.
— Ви сказали...
— Що мені не було діла, якщо він скрутить тобі шию. Я знаю, що сказав, — перебив він. Знову. — І мені не було діла до того, що він казав, бо я знав, що не дозволю цього.
— Звідки я мала це знати? — вигукнула я.
— Ну, ти прийшла мені на допомогу вчора. Ким би я був, якби дозволив комусь нашкодити тобі? О, я знаю. Виродком.
Я звузила очі.
— І тому, що я Демінієн, — сказав він, ніби це мало хоч якесь значення. — А ми ваші захисники... Здебільшого.
Я ледь не розреготалася. Так. Здебільшого.
— Мюріел збирався завдати мені болю. Він...
— Мюріел був ідіотом.
Роздратування майже розв’язало мені язика, і я ледь стрималася бовкнути зайве. Я розмовляла з Високородним лордом, і той уже не був пораненим.
Він трохи схилив голову.
— Ти хотіла щось сказати?
— Ні, я...
— Так, хотіла.
— О, боги, — зірвалась я. — Я хотіла попросити вас перестати мене перебивати; однак, це було б неможливим, оскільки ви продовжуєте це робити, тож я намагаюся бути ввічливою.
— На відміну...? — змахнув він руками. — На відміну від мене?
— Знаєте... Гадаю, ви подобалися мені більше, коли не мали сил говорити.
— То, я тобі подобався?
— Я не це сказала.
— Це саме те, що ти сказала.
— До дідька, — зашипіла я. — Це не те, що я мала на увазі.
Лорд засміявся — і цей звук був глибоким і... і приємним. Неочікувано. Він не сміявся так учора.
— Ти знала, що