Дженнифер Арментроут – Падіння руїни та люті! (страница 26)

— Чорт, — пискнула, намагаючись вхопитися рукою за сусіднє дерево, і гепнулась обличчям у землю.

Тиша.

Цілковита тиша оточувала мене, коли я повільно підвела голову. Моє лице палало. А тоді я почала говорити, і гадки не маючи, що саме, адже думки покинули мою голову. Після чого я побачила двох чоловіьів, що стояли під тими клятими сферами світла, і, здавалося, з’явилися нізвідки, щоб стати свідками мого тотального провалу. Обидва розвернулися до мене, і я зосередила увагу на тому, про кого попереджали мої чуття.

Він мав світле волосся та бліду шкіру. Високий і привабливий, із настільки досконалими рисами обличчя, що можна було повірити, ніби їх власноруч вирізали боги. І я відразу зрозуміла, що звисало з його поясу. У мене миттю застигла кров, коли я побачила тупе, молочно-біле лунове лезо.

Не знаю, що вразило мене більше: те, що моя інтуїція дійсно спрацювала там, де були залучені Високородні, чи те, що вона привела мене до... до нього.

Я поглянула на іншого чоловіка й відчула, як кров розносила крижаний жах моїми венами. Я знала. Знала тієї миті, коли почула м’який, задимлений сміх.

Мені перехопило подих. Він стояв майже повністю схований тінями, весь зодягнутий в чорне. Він злився б із темрявою, якби не проблиски шкіри пісочного кольору. Він зробив крок у м’яке світло сфер, і здавалось, я забула, як дихати. Була певна, що земля зникла з-під моїх ніг.

Це був він.

Мій Високородний лорд.

Він схилив до мене голову та широко всміхнувся.

— Це вже стає схожим на звичку.

— Що стає? — почула я свій шепіт.

Його риси знову зникли в тіні.

— Зустрічатися так.

— Хто це збіса така? — поцікавився інший Високородний.

— Я н-ніхто. Я... я просто йшла за маленькими кулями світла... Мені подобаються ці кулі, — випалила, відразу повністю зрозумівши тупість своїх слів. Мені подобаються ці кулі? Милостиві боги.

Звільнивши пальці з ліан гліцинії, я відступила. — Перепрошую, будь ласка, забудьте про мою присутність... навіть про моє існування.

Промінь місячного світла прорізав нижню частину обличчя мого Високородного — і, боги, він не був моїм. Він усміхнувся ще ширше.

— Зачекай-но, будь ласка.

Оце «будь ласка» зупинило мене.

Бо навіщо Високородному, навіть такому, як він, казати таке? Мені? Низькородній? Це було... нечувано. Він не говорив цього навіть учора, коли просив про допомогу.

А тоді все сталося дуже стрімко.

Інший Високородний вилаявся, відскочив назад і витягнув луновий кинджал, але мій лорд виявився швидшим. Він спіймав Високородного за зап’ястя та скрутив його. Хруст кістки пролунав, як грім. Я затисла рукою рота, щоб приглушити крик.

Лезо впало додолу, а Високородний зашипів від болю.

— Якщо зробиш це, — вишкірився він, — пошкодуєш. До свого останнього подиху.

— Ні, Натаніелю, — відповів Лорд, і це прозвучало знуджено. Так говорив Грейді, коли я розповідала йому про різновиди ромашок. — Не пошкодую.

Я лише мигцем побачила кулак Лорда. За мить до того, як він вдарив груди Високородного, пробивши його груди.

Той, кого звали Натаніелем, відкинув голову назад і здригнувся всім тілом. Я завмерла на місці.

— Зачекай ще трохи, — доволі спокійно промовив Лорд.

З грудей Натаніеля вирвалося золоте полум’я... або ж із Лордової руки, яка все ще була глибоко занурена в ці груди. Бурхливою, жорстокою хвилею золотого жарива вогонь поширився тілом Високородного. І тут я зрозуміла, яким чином були спалені кузня та Бочки-близнюки. За якусь мить від Натаніеля залишились тільки... купка попелу й кілька смужок обгорілої тканини біля лунового леза.

— Святі віслюки, — прошепотіла я, нажахана... і трохи вражена такою силою, але переважно нажахана. Я підняла очі — за тим місцем, де стояв Натаніель, цвіт був заплямований кров’ю. Як я й бачила.

Я поглянула на Лорда, який... який ледь тримався на ногах минулої ночі, про якого я щойно фантазувала, пестячи себе, і він...

І він спалив іншого Високородного своєю рукою.

Якщо він міг так вчинити з одним зі своїх, то що збіса в цьому велетенському світі він міг зробити з низькородним?

Я затремтіла й відступила на крок, знову згадавши ким насправді був цей лорд. Чомусь я про це забула.

— На’лей, — м’яко покликав Лорд.

Я здригнулася.

Пасмо його волосся вислизнуло вперед і впало йому на щелепу, коли він нахилився, щоб витерти руку об один зі шматочків спаленого одягу.

— Ти маєш підійти.

Я зробила ще крок назад.

— Не впевнена в цьому.

— Ти нарешті боїшся мене? — запитав Лорд і підняв лунове лезо із землі.

Я не була певна, але знала, що мала боятися. Мала жахатися.

Він повернув до мене голову.

— Не ворушись...

Я зробила ще кілька кроків. Чомусь створений ним вогонь нервував більше, ніж те, як він вирвав Веберу трахею в мене на очах. Я навіть не знала чому, але...

Щось схопило мене за волосся та смикнуло назад. Біль поширився від шиї до хребта, і я закричала. Послизнулася й мене розвернуло. Хтось здавив моє горло. Притиснута до грудної клітки, я вхопилася за руку незнайомця й зовсім нічого не відчула. А отже, це був ще один Високородний лорд.

— Мюріел, — промовив Лорд, і я затремтіла. Я знала це ім’я. Його згадували Фін і Міккі. — Я шукав тебе весь день.

— Не наближайся, — попередив той Високородний, що тримав мене. Намагаючись звільнитись, я зламала кілька своїх нігтів об його тверду шкіру.

Високородний лорд повільно просувався вперед. Ліани підіймалися та відхилялися вбік, перш ніж він їх торкався.

— Виправ мене, якщо помиляюся, — сказав Лорд, ігноруючи Мюріела. — Але хіба я не сказав тобі не ворушитися?

— Я...

— Стій, — прогарчав Мюріел, перебивши мене, та ще сильніше стиснув горло. — Бо я скручу її срану шию.

— Це гарна шия, — відповів Лорд. — Але чому ти вважаєш, Мюріеле, що мені буде якесь діло до того, що ти її скрутиш?

— Виродок, — прошипіла я, перш ніж себе опанувати, — зневіра розв’язала мені язика.

Лорд схилив голову.

— Не дуже мило з твого боку.

Я витріщилася на нього. Допомогла йому вчора. Привезла його в безпечне місце. Ризикувала власним життям, а йому й діла не було до того, що мені можуть скрутити шию.

— Ви щойно сказали...

Мюріел ще сильніше вчепився в моє горло, закінчивши мої слова здушеним скриком.

— Що ти зробив з Натаніелем? — запитав він.

— Дав йому перепочити, — ще одне гроно цвіту відлетіло з його шляху. — Назавжди.

Мюріел зробив крок назад, змусивши мене встати навшпиньки.

— Навіщо збіса тобі це робити?

— Ти ж знаєш, що дарма про це запитуєш, але сьогодні я в хорошому настрої, тому поясню тобі. Крім того, що він був нудним, — відповів Лорд, — він підставив мене. Як і ти.