Дженнифер Арментроут – Падіння руїни та люті! (страница 17)

Дихати ставало все важче. Вже всоте за сьогодні я подумала, що збіса роблю. Але я все ще була тут, біля Високородного. Із серцем, що вискакувало з грудей. Я знову подивилася на його руку — на зігнуті пальці. Їх кінчики втискались у керамічний...

Мені перехопило подих. Його пальці залишали заглибини в керамічних кахлях.

Тоді Лорд підняв руку та взяв мене за підборіддя. Дивний звук прокотився моїм горлом. Не думаю, що колись видавала схожий. Мені заледве вдалося проковтнути стогін. Його дотик був схожий на пір’їну, такий ледь помітний. Але мої відчуття вийшли з ладу. Я відчула це в кожній клітиночці тіла. Він змусив мене підвести голову. Його очі... Ці кольори були запаморочливим калейдоскопом — у його зіницях з’явилися білі плямки. Наші погляди зустрілись, і, за звичкою, я підготувалась, але... я досі нічого не чула й не бачила.

Своїми пальцями — тими самими, які щойно продірявили кераміку, — він торкнувся моєї щоки, провівши по пасмах волосся на ній. Між пальцями просочувалися мильні бульбашки, а моє серце вибивало нерівний ритм. Він заправив волосся мені за вухо та зсунув руку до мого підборіддя. І я присягаюся, що відчула цей легкий дотик усім своїм тілом. Другою рукою Лорд знайшов мило, яке я намертво затиснула в долоні. Висмикнувши шматок з моїх пальців, він поклав його на виступ.

Жар повернувся та просочився в мою кров, від чого я почервоніла. Дихати стало до болю важко. Бажання, палке й темне, пульсувало в мені. Високородний заледве мене торкнувся. Лише легкий дотик до мого підборіддя, і все моє тіло затремтіло. Ще нічого в моєму житті не впливало так на мої... емоції та відчуття.

Лорд ще наблизився до мене, ніби я лише самою думкою примусила його до цього. Про таке навіть було смішно думати, але чомусь я теж наблизилася до нього. Його член торкнувся мого живота, і я здригнулась, напружившись зсередини. Дрібне тремтіння пронизало все моє тіло. Мої пальці просто боліли від бажання торкнутися його.

Потреби торкнутися його.

 

Розділ 6

 

Я, направду, ще ніколи не відчувала такої потреби. Мені аж боліло від бажання, коли я підняла руку...

І раптом я зрозуміла.

Зрозуміла причину цієї потреби.

Високородні випромінювали сластолюбство своїми голосами й дотиками. І ця тілесна пишність розливалася в повітрі навколо них, змушуючи навіть найблагочестивіших низькородних бути трішечки грішними. Саме тому прийдешні Бенкети стали саме тим, що я описувала Наомі — занепадницьким потуранням усьому тілесному.

Це й мало бути причиною такої моєї реакції на нього.

Це, і ще той факт, що на нього більш ніж приємно було дивитися, та ми обоє були зовсім голі.

Моє серце билося так швидко, що я вже переживала, чи не вистрибне воно з моїх грудей.

Я поглянула на рану на його грудях.

Її вигляд, майже загоєної, повернув мені хоч трохи здорового глузду.

Я різко вдихнула та відступила. Його рука, зіслизнула з мого підборіддя, залишивши по собі вир поколювань.

— Я маю витертися. Перепрошую, — я вийшла з душової кабіни й швидко вхопила якийсь рушник. Загорнулась у нього, зібрала свій одяг і вийшла з ванної кімнати.

Геть мокра та з купою думок у голові, я швидко витерлась і підійшла до шафи. Довелося добряче понишпорити, перш ніж знайшла гожу сорочку. Я точно не могла знову вдягти свою. Що ж, доведеться її спалити. Можливо, і плащ теж. Дивно, я не наважилася б на таке в часи до Арчвуду. У крові. У багні. Не мало значення. Одяг був просто одягом.

Сорочка, яку я знайшла, була м’якою й зношеною, і сягала мені до колін. Це був зовсім недоречний одяг. Але вона була безформною й забезпечувала такий же рівень покриття, як і моя нічна сорочка й більшість моїх суконь. І до того ж я щойно була повністю гола.

Я лише... почувалась іншою.

Як і майже палка реакція на нього — моє бажання. Занадто тваринне, занадто дике.

Продовживши нишпорити в шафі, я відшукала штани, що на вигляд, мали підійти Лордові. Я взяла їх і ще одну сорочку, білого кольору, та поклала на край ліжка.

Почувши, що вода стихла, я витягла свої розпатлані пасма з-під коміра сорочки. Підійшла до маленького столу, ввімкнула лампу й налила склянку води для Високородного й одну для себе. Я швидко випила свою, але це не допомогло мені заспокоїти ані серце, ані нерви. Всівшись на край ліжка, я задумалася над тим, чи не варто скористатися нагодою та втекти.

Я гадки не мала, котра зараз година, але надворі було дуже тихо. Мабуть, до ранку залишалися лічені години. Торкнулася перенісся й здригнулася від спалаху глухого болю. Як я це поясню?

Почувши, як відчинилися двері ванної кімнати, я опустила руку на коліна.

— На столі є вода, — промовила. — Я наповнила склянку й знайшла вам одяг, що може підійти.

— Вельми вдячний.

Лорд попрямував до шафи, і я трохи підглянула за ним, провівши очима по його напружених м’язах на спині. На ньому не було нічого, окрім рушника, загорнутого навколо стегон. І це було, ну просто непристойно, у найласішому сенсі, чого я точно не визнавала.

Лорд мовчки випив воду, налив собі ще склянку та вижлуктав і її вміст. Те, що він пив так багато води, було хорошим знаком. Я спостерігала, як він поставив склянку на стіл і розвернувся до одягу. Взявши чорні штани, Високородний промовив:

— Вони підійдуть.

— Добре.

Він розгорнув рушник, і я швидко відвернулася та почервоніла. Впевнившись, що Лорд принаймні частково вдягнений, я озирнулась і побачила, що він уже натягнув штани. Вони були завеликі йому в талії, і тому звисали низько на поясі.

Я кліпнула від здивування. Рани на його руках і ногах, задавалося, майже зникли. Я вгледілась у його обличчя: бліді залишки синців, що я бачила раніше в душі, повністю зникли. Відчуваючи, як поколювання пронизує моє тіло, я продовжувала вдивлятись у Лордові високі, гострі вилиці й прямий, гордовитий ніс. Його щелепа була наче вирізана у тверду, рівну лінію, а рот — широкий і спокусливий. Тепер без синців його обличчя набуло легкого, майже котячого вигляду. Це було, ніби дивитися на витвір мистецтва, який боїшся оцінити, бо його краса тривожить.

— Ваші рани, — нарешті вдалося вимовити мені.

— Вони загоюються, — відповів Високородний. Він зачесав волосся назад, відкривши обличчя. — Завдяки тобі.

У моїх грудях невпевнено затріпотіло.

— Я майже нічого не зробила.

Він не зводив з мене очей якусь мить.

— Ти знаєш, чому Високородні мають такий чуттєвий вплив на смертних?

Це запитання застало мене зненацька, тому мені знадобився час, щоб відповісти.

— Я знаю дещо... про те, що допомагає Високородним стати сильнішими.

Він усміхнувся.

— І чи охоплює це дещо задоволення?

— Я знаю, що Високородні... — я не могла підібрати слушного слова, щоб описати те, що колись почула.

У Лорда, на відміну від мене, такої проблеми не виникло.

— Живляться?

Я кивнула, відчувши, як пітнію.

— Не впевнена, як я могла допомогти в цьому.

— На’лей, — пробурмотів він і тихо засміявся. — Ти отримала велике задоволення, допомагаючи мені в душі. Не те щоб ти цього не знала.

Швидко стуливши рота, я відвернулась. Не те щоб я не знала цього. Я просто забула, що моє задоволення від простого дотику могло якось йому допомогти.

— Ми живимося не лише задоволенням інших, — додав Високородний. — Ми живимося також і власним. Я насолодився часом у душі.

Я поглянула на нього, з якоїсь ідіотської причини задоволена тим, що він цим насолодився.

— Але ти зробила навіть більше, ніж усвідомлюєш, — продовжив він. — Ти сьогодні врятувала життя.

Життя? Тобто його? Мені було незручно від цієї думки, а ще більше від того, що це мене непокоїло. Тому я зніяковіло зіщулилася.

— Ви цього не знаєте. Ви могли втекти.

— О, я точно втік би, як тільки отямився, — підтвердив Лорд. — Мета мого перебування тут не мала б значення. Я зрівняв би із землею половину міста. Не залишив би нічого, окрім руїни та попелу.

Мені перехопило подих.

— Ви... ви це зробили б?

— Так. Я не був би задоволений своїм вчинком. Не отримав би жодного задоволення від вбивства невинних, але моя провина не скасувала б моїх дій і не виправдала б їх, чи не так?

— Так, — прошепотіла я, приголомшена його сповіддю — тим, як близько був Арчвуд до знищення.

— Цікаво.