Дженнифер Арментроут – Падіння руїни та люті! (страница 14)

— Я підготую для вас душ, — підвелась я. — Але не обіцятиму, що він буде теплим.

— Мене... влаштовує.

Я закусила губу, повернулася до ванної кімнати та поставила свічку на полицю. Кинула оком на своє відображення й здригнулася. Шкіра на моєму переніссі розійшлася, а під очима вже набрякло. Ніс не здавався зламаним, але я гадки не мала, як пояснити це Грейді.

Зайшовши до душової кабіни, я швидко покрутила ручки на стіні. Рівні струмені води розтеклися керамічною підлогою. Я змочила руку, щоб перевірити температуру. Кров стекла поміж моїх пальців, розбризкуючись підлогою. Вода була не те що гаряча, але й не крижана. Я змила кров із другої руки та розвернулася.

Лорд спирався на одвірок. Як йому вдавалося так швидко рухатися попри те, що він був поранений і... ну, кремезний, залишилося для мене загадкою.

— Чи варто вам стояти? — запитала я.

— Кімната вже не пливе перед очима.

— Звучить непогано... — я замовкла, бо він відхилився від одвірка.

Високородний опустив голову і потягнувся до штанів. Зрозумівши, що він збирається роздягнутись, я відвернулася. Лорд марно намагався намацати ґудзики й навіть спіткнувся.

— Чорт.

Я кинулася вперед і підхопила його. Високородний був неймовірно важким. Я обвила його руками й відчула полум’я оголених грудей.

— Усе добре?

— Ага, — він трохи вирівнявся.

Я спробувала його відпустити, але він захитався.

— Усе не добре.

— Ага, — повторив він і простягнув повз мене руку, щоб вхопитися за раковину.

Я відчула, як пересохло в горлі. У голові промайнули мільйони думок. Я поглянула на струмінь води позаду мене, на свій плащ і, нарешті, на його штани та зітхнула.

— Можете потриматися хвилинку за раковину?

Лорд зігнувся й закивав.

Я відпустила його й почекала, щоб переконатися, що він не впаде. Високородний втримався на ногах. Я скинула свої черевики, жбурнула їх до кімнати та розчепила застібку в себе під шиєю.

— Що ти робиш? — прохрипів він.

— Вам треба омитися, правильно? — я дозволила плащеві впасти додолу. — І не схоже на те, щоб Ви могли зробити це самостійно.

— А я вже подумав... — він здригнувся. Я побачила, як м’язи на його руках напружились у спазмі. — Подумав, ти хочеш скористатися ситуацією.

Я застигла.

— Ви це серйозно?

— Ні, — він, здалося, здригнувся. — Кімната знову пливе, на’лей.

Дідько. Я завмерла, сподіваючись, що йому покращає, якщо я не ворушитимуся. Секунду. Як він мене назвав?

— На’лей?

— Це енохіанська, — Лорд опустив руку на коліна. — Це фраза... нашою мовою.

Я знала, що Високородні мали свою мову, але ще ніколи її не чула.

— Що вона означає?

— Вона... має багато значень. Одне з них... використовується для опису... когось хороброго.

Мої щоки чомусь запалали.

— У твоєму місті... мабуть... багато заклиначів, — сказав він згодом.

Я поглянула на нього, згадавши всі ті випадки, коли мене звинувачували в заклинацтві.

— Чесно кажучи, я не знаю, — відповіла. — Я навіть не впевнена, чи вірю в те, що, як кажуть, можна зробити завдяки магії кісток.

— О, це можливо.

Лорд тримався тремтливими руками за раковину.

— Вживання нашої крові вбиває смертних, але розмазування... на рани... на шрами... зцілює їх. Окропи нею безплідну землю, і посіви процвітатимуть. Закопай руку... у свіжозорану землю, і посіви теж процвітатимуть, але вже такі, що не бояться... посух і хвороб, — додав він й опустив підборіддя ще нижче. — Наші зуби, вкинуті у воду, перетворюються на монети.

— Справді? — дещо засумнівалась я. І раптом усвідомила, що його кров просочилася крізь мій плащ і заплямувала нічну сорочку.

— Справді, — підтвердив той. — Але це ще не все.

— Звісно ж, ні, — пробурмотіла я.

— Якщо тримати при собі... наше око, воно попереджатиме власника про кожного... хто наближається, — продовжив він, і я навіть уявляти не хотіла, як можна тримати при собі око. Я могла б все життя прожити без цього знання. — Наш язик змушує говорити правду... кожного, а вплітання пасом нашого волосся... у своє... забезпечить... добре здоров’я, допоки волосся на місці. Наші кістки... відновлюють самопочуття.

— Ох, — дещо заціпеніло прошепотіла я.

— Якщо закопати наші пальці... це притягне воду з глибин землі, — не зупинявся Високородний. — Смужки нашої... шкіри, підвішені над дверима, відганятимуть ніксів.

— Це огидно.

Від згадки про ці створіння мене аж холодом обдало. Нікси в якомусь сенсі були споріднені з Високородними. Їх можна було відшукати в лісах, куди заходили лише досвідчені мисливці. Особливо у Відьмоліссі — незмірному священному лісі. Подейкували, що в ньому росли дерева, які стікали кров’ю. Цей ліс обрамлював території Низовин і Міжзем’я й простягався аж до Високогір’я. Створіння, що там проживали, анітрохи не скидалися на смертних і були страшнішими за птахо’їдів — неймовірно великих і жахливих павуків із пазурами. Я ніколи не бачила ні птахоїдів, ні ніксів.

— Які вони... на вигляд? Нікси? — запитала я

— Ти бачила... колись Реїв?

Я здригнулася від спомину про вершників Високородних, що мали більше кісток, ніж плоті.

— Лише раз.

— Уяви їх... але худішими, швидшими та з гострими зубами й пазурами, — відповів він. — І вони вміють прокрадатися тобі в думки, примушуючи вважати, що ти бачиш і переживаєш те... чого насправді немає.

Мені перехопило подих і я напружилася.

— Тож, мабуть... тепер, коли ти знаєш, які вони на вигляд, розвішування нашої шкіри над дверима вже не здається тобі таким огидним, — зазначив Лорд. — Ну і... ще наші члени.

— Перепрошую, — поперхнулась я. — Що?

— Наші члени, на’лей, — повторив той. — Володіння... ними забезпечить власникові... дуже... плідний союз.

Я розтулила рота, але кілька секунд мені на думку не спадало, що й сказати.

— Частина мене — величезна частина — шкодує про цю розмову.

— Це ще не все, — посміхнувся він, і мені здалося, що його тон став легшим. Майже насмішкуватим. — Я ще навіть не розповідав про те, що наші м’язи...

— Чудово, — пробуркотіла я. — Кімната все ще пливе?

— Ні.

Дякувати богам. Я потяглася до бретельок своєї нічної сорочки.

— Та ну, — сказав він. — Вони вважаються... сильним афродизіаком. Дехто змішує їх із травами, щоб розтерти... на собі. Інші п’ють...

— Зрозуміла, — перебила я його, вже чувши про зілля, які обіцяли збільшити задоволення тих, хто ними користувався. — Просто для розуміння: мені не потрібна ваша кров чи...

— Сперма? — закінчив він.