Дженнифер Арментроут – Падіння руїни та люті! (страница 12)

Я засміялась.

— Я не смілива.

— Тоді як... як ти назвеш те, що зробила цієї ночі?

— Дурістю.

— Ну, є така річ, як дурна сміливість, — зітхнувши, промовив він і наблизився до мене. — Він... ударив тебе.

Я відхилилася вбік, трохи далі від нього.

— Зі мною все гаразд.

Високородний лорд завмер.

— У мене навіть уже не тече з носа кров, — пробурмотіла я. — Це навіть ударом назвати не можна.

Він помовчав якусь мить, а потім знову наблизився до мене.

— Я нічого тобі не зроблю. Я... я більше не завдам тобі болю.

Принаймні Лорд усвідомлював, що він це зробив, хоч і випадково.

— Ти знала... цього чоловіка? — провів він рукою по своєму обличчю, а потім по волоссю.

— Так. Він працював у пекарні.

— Він... чекав на мене на вулиці, коли я вийшов із таверни. Він був... з двома іншими. Один... у таверні... і ще один, який пив.

Я зрозуміла, що він говорив про Портера та Міккі.

— Вони вже робили таке раніше, — хрипко продовжив він.

Я здригнулась. Якщо вони знали, як собача петрушка вплине на Високородного, та мали лунові клинки, то, ймовірно, робили це вже не раз.

Притиснувши палець просто під раною на грудях, Лорд оглянув себе.

— Болить? — бовкнула я чергове неймовірно безглузде запитання.

Він підняв голову, і тепер я бачила лише рівну лінію його носа.

— Відчувається ніби... діра, яку вирізали... в моїх грудях.

Я відчула в горлі жовч.

— Мені шкода.

Лорд знову завмер.

— Ти часто так робиш? Перепрошуєш... за щось, до чого не маєш жодного стосунку?

— Я співчуваю, — сказала йому. — Ви нічого не зробили, щоб заслужити на це, правильно? Ви просто були в таверні з... з якоїсь там причини. От і все. Ніхто не заслуговує на те, що з вами зробили.

— Навіть Високородні?

— Так.

Він видав звук, схожий на сухий сміх.

Я трохи вдихнула.

— Я маю йти. І Ви теж. Інші спільники теж повернуться згодом.

— І вони також помруть, — він обернувся та похитнувся.

У мене защеміло серце від тривоги.

— Мілорде?

— Мені потрібна... твоя допомога. Знову, — він уривчасто дихав. — Мені потрібно очиститися. Луна заражає тіло. Вона в моїй крові, у моєму потові, а собача петрушка... ускладнює... її вимивання. Мені потрібно омитися. Мені потрібна вода. Без цього, я не зможу зцілитися повністю. Я знову знепритомнію.

Я озирнулася довкола. Тут ніде не було води, принаймні не стільки, щоб омити Високородного, або щоб він міг попити.

Розмірковуючи, я напружено вдивлялась у нього. Логічна частина мого мозку вимагала, щоб я сказала Лорду, що більше нічим не зможу зарадити, що бажаю йому всього найкращого, а потім забралася звідси якомога далі. Але інша частина, та, з якою я народилась і яка завжди брала гору над усім, що говорив мені мозок, вимагала цілком протилежного від того, що було розумним і розважливим.

Та річ була не тільки в моїй інтуїції. Ще в тому, що це був він. Мій Високородний лорд... Ні, він був не мій. Треба було закінчувати із цим.

Я подивилася на двері, перевела погляд на Вебера і стисла кулаки.

— Ви можете йти?

Довгу мить він мовчав.

— Так.

— Добре, — прошепотіла, ступаючи до нього. У світлі місяця я помітила молочно-біле лезо. Нахилилась і підібрала його.

— Чекайте тут. Цього разу я серйозно.

Лорд не відповів, а я пройшла повз нього та поспішила до стійла, в якому його тримали. Гасова лампа досі світила. Стискаючи руку на луновому лезі, я покрокувала вперед і перекинула відерце з кров’ю.

 

Розділ 5

 

Я хвилювалася.

Високородний лорд, безперечно, був сильним, але зміг зробити лише кілька кроків за межі стійла. Він важко дихав і ще й спіткнувся. Я кинулася вперед, обхопила його за стан і спробувала притримати. Але моя сила швидко вичерпалася під його вагою. Рана на грудях Високородного знову кровоточила й тепер уже сильніше. Здавалося, що вона навіть збільшилась. Я сумнівалася, що з іншими його пораненнями було краще.

— Ще трохи далі, — підбадьорила його, сподіваючись, що Фін не помилився, та Джек буде зайнятий до світанку, бо якщо ні...

Було б дуже погано.

Лорд кивнув. Тепер волосся жмутами звисало навколо його обличчя. Це була єдина відповідь, яку я отримала, поки ми вибирались із хліва. Перетнувши нерівний ґрунт, я подивилася на ліс і відшукала тінь Айріс, що паслася неподалік.

Я стиснула зуби та рушила вперед, ледь втримуючи вже слизьку талію Високородного. Здавалося, минула ціла вічність, перш ніж ми дісталися задніх дверей будинку коваля. Лорд сперся на цементну стіну, типову для будівель цього часу, і безсило схилив голову на плечі.

— Хто тут... живе? Коваль?

— Так. Він не скоро повернеться, — запевнила я його. — Це не пастка, чи щось таке.

— Я на це... сподіваюсь, — сказав він та, відкриваючи шию місячному світлу, прихилився до стіни. — Якщо так, то... ти доклала забагато... зайвих зусиль.

Я прикусила губу й повернула ручку. Чи спробувала це зробити. Зрештою, втомлено зітхнула:

— Зачинено.

— Це... незручність, — промовив Лорд і повернувся до мене. Піднявши кулак, він ударив по дверях, просто над ручкою. Той пройшов наскрізь — дерево тріснуло та розлетілося на скалки.

У мене відвисла щелепа.

Він потягнувся до щербатого отвору й повернув замок.

— Ось... так. Уже не зачинено.

Я кліпнула та торкнулася пальцями шиї. Та сама рука, яка тільки-но наскрізь пробила товсті дерев’яні двері, ще недавно стискала її.