Дженнифер Арментроут – Падіння руїни та люті! (страница 10)

Що, як мені не вдасться витягти кілки?

Глибоко вдихнувши, я заплющила очі й смикнула знову. Вологий звук луни, коли вона вислизнула та розідрала його плоть, змусив усе в моєму шлунку перевернутися. Я ледь стримала нудоту. Кинувши кілок на всипану соломою підлогу, я одне за одним розплющила очі. З розірваної шкіри навколо діри в його грудях... йшов дим.

Добре, що я не збиралася розмірковувати про це, а тремтливою рукою потяглася за кілком у лівому стегні.

Глухий стукіт десь ззовні змусив мене різко озирнутися. У мене аж на серці похололо. Трясця. Упевнившись, що каптур плаща досі на моїй голові, я підкралася до краю стійла та уважно прислухалася. Нічого не почувши, ступила в прохід. Двері хліва досі були зачинені. Це, мабуть, гупнула якась тварюка. Ймовірно, щур. Великий. Я бачила таких, розміром із невеличкого собаку.

Я здригнулася та відступила...

Подув вітру сколихнув поли мого плаща. Я завмерла, затамувавши подих. Тремтіння промайнуло моєю потилицею, а по шиї та руках пробігли мурахи. Повітря в хліві змінилося й погустішало. Я повільно озирнулася.

Чотири лунових кілка, вкритих яскраво-червоною кров'ю, стирчали зі столу — пустого столу.

Гасова лампа потухла, занурюючи стійло й увесь хлів у суцільну непроглядну темряву.

Інстинкт, ця мінлива погань, що привів мене сюди, тепер говорив мені щось інше. Ворушитися. Забиратися звідси. Тікати.

Я змогла відступити лише на крок перед тим, як у мене врізалося тіло та звалило додолу. Я ледь перевела подих від сильного удару об підлогу, встелену соломою. Те, що мені показував Грейді для самозахисту впродовж років, і що сама змушена була попрактикувати, змусило мене діяти. Шкрябаючи пальцями підлогу, я підняла стегна та спробувала зіштовхнути із себе велику вагу.

Високородний лорд втиснув мене в пил і бруд, видаючи такі звуки, від яких моя кров застигла. Гарчання нагадувало тварину: дуже розлючену й дуже дику тварину. Кожен м’яз мого тіла стиснувся. За ці короткі миті я зрозуміла, що в такому стані він може не впізнати, чи навіть не побачити мене.

— Уже йдеш? Так скоро? — прогарчав він. — Коли... веселощі лише починаються? Я так не думаю.

Лорд рухався так швидко — усе відбувалося так швидко, що я не мала часу зреагувати. Він підняв мене з підлоги. Я спіткнулася, вдарившись об кут столу. Відерця загриміли, перекидаючись. Я відскочила від них і послизнулась. Знову впала, вдарилася колінами об підлогу... вкриту кров’ю підлогу. І вона... О ні, вона досі була теплою. Я відчула, як кров, укриваючи мої долоні, просочувалася крізь тканину на моїх колінах. Я зойкнула й спробувала підвестися.

— Тобі так сильно кортіло... моєї крові, — лютував він. Його голос був такий хрипкий, зовсім не схожий на той, який я пам’ятала. — Тепер ти... ти в ній утонеш.

Мій здивований крик перервала рука, що стисла мені горло, даючи змогу пройти лиш краплі повітря. Високородний лорд потягнув мене вбік, ніби я важила не більше, ніж ганчіркова лялька. Я запанікувала, схопила його руку й вдарила ліктем у живіт. Але відчула лише біль, наткнувшись на тверду, неподатливу шкіру. Я намагалась розтиснути його пальці, поки він тягнув мене підлогою, але ті не піддавались. Вдарилася рукою об одне з відерець, а солома вп’ялась у моє стегно. Жах загнав у мене свої пазурі. Цей Високородний безсумнівно збирався виконати свою погрозу: втопити мене у своїй крові.

Крихітні спалахи білого засліпили мене. Я не могла дихати. У грудях боліло. Я вкусила його за руку, але це нічого не змінило. Я щосили опиралася, відбиваючись ногами й намагаючись вивільнитися. І мені вдалося вимовити лиш єдине слово:

— Благаю.

Високородний лорд завмер, досі стискаючи пальцями мою шию. Потім я несподівано опинилася на ногах. З мого горла раптом зник тиск. Повітря хлинуло всередину, і я на хитких ногах ковтала його, давлячись і захлинаючись.

Я не впала цього разу додолу.

Лорд спіймав мене за талію та завмер поруч зі мною.

— Благаю, — повторила, а моє серце шалено закалатало, — я прийшла вам допомогти.

— Ти... стверджуєш, що... не мала до цього жодного стосунку? — запитав він.

— Я... не мала.

— Брехня.

Лише це одне слово торкнулося моєї щоки.

— Я підслухала... розмову про те, що сталося...

Вперлася руками в груди чоловіка, потребуючи простору... потребуючи більше повітря та світла. Він не відпустив. Навіть на міліметр. Жоден із базових методів самозахисту, які я знала, не допоміг би проти Високородного. Він тримав мене, як кошеня, що намагалося вирватись.

— Я... я намагалася допомогти, — ковтнула та здригнулася від болю, торкнувшись його грудей. Вони тремтіли в такому маленькому просторі між нами. — Я... я присягаюся. Вони... вони підсипали собачої петрушки в щось, що подали вам...

Він знову загарчав.

— Присягаюсь. Я лише прийшла допомогти, — прошепотіла. Моє серце калатало. Я більше не відчувала дихання Високородного на своїй щоці. Гасова лампа спалахнула на мить, що змусило мене здригнутися. Притлумлене світло прорізало неприродну пітьму. Я кліпнула кілька разів, допоки все навколо не набуло звичної форми.

Я поглянула на груди Високородного — на рвану діру, з якої сочилася кров і досі йшов дим...

Він схопив мій каптур другою рукою та різко зірвав його з моєї голови. Його обличчя затуляли пасма вологого волосся, поки він вдивлявся в мене.

Чи впізнав мене? Це здавалося малоймовірним, враховуючи те, як я змінилась за більш ніж десять років.

Лорд раптово похитнувся. Наступної миті він опустився на коліна, тягнучи мене за собою, от тільки я приземлилася на дупу раніше за нього. Гасова лампа ледь помітно блимнула, але продовжила світити.

Я спробувала підвестися, але зупинилася, тому що він впав вперед, на свої кулаки. Я змогла розгледіти лише вигин його підборіддя та один бік губ. Лорд швидко й різко дихав.

— Навіщо? — кожен його подих був наповнений болем. — Навіщо тобі... допомагати мені?

— Я не знаю, — відсунула від нього свої ноги. — Просто не вважала те, що вони з вами зробили, правильним, і вирішила допомогти.

Високородний щось дуже тихо промовив, чого я навіть не розчула. Я ледве бачила його зігнуте тіло. Він дихав занадто тяжко й швидко. Це мене непокоїло.

— Я не знала, в якому стані знайду вас, коли прийду на допомогу, — я поглянула на червону рану, що пульсувала на його руці. Він... він висмикнув свої руки з-під кілків. — Я витягла кілок із ваших грудей.

Той не відповів.

— Мілорде? — стривожившись, прошепотіла я. Тиша.

— З вами все добре? — я зрозуміла абсурдність цього запитання в ту ж мить, як вимовила його. Звісно з ним не все було добре. Його отруїли, побили й пришпилили до столу.

Прикусивши губу, нахилилася вперед і підняла руки. Я обережно прибрала волосся з його лиця...

Я зойкнула, стрепенувшись від жаху. Яскраві лінії обличчя Високородного були спотворені болем. Його очі розплющені, принаймні я так гадала, але не могла бути певна, оскільки замість них я побачила рожеву, оголену, тремтливу плоть.

— Вони їх витягли, — видихнув він.

Втомлений звук здушив мене, поки я вдивлялася в нього, не могла зрозуміти, як таке можна було зробити з кимось. Як хтось міг завдати стільки шкоди, стільки болю.

— Мені шкода, — прошепотіла, ледь стримуючи сльози. — Мені так шкода...

— Припини, — прохрипів він, відкотившись від мене. — Тобі немає... за що перепрошувати, якщо... ти цього не робила.

Діра відкрилась і в моїх грудях.

— Мені все одно шкода.

— Не варто. Вони вже відростають, — він знову здригнувся. — Відновлюються.

Я опустила руки на коліна.

— Це... це заспокоює, — я ковтнула, здригаючись від притлумленого болю в горлі. — Мабуть.

Чоловік видав звук, що здався мені схожим на сміх, а потім знову стих. Він насилу дихав.

Я кинула погляд на прохід у стійлі.

— Ми маємо...

— Тобі болить? — гаркнув він.

Я аж підскочила.

— Щ-що?

Глибокий до мурашок звук пролунав від нього знову.

— Чи завдав я тобі болю? Коли схопив тебе?

— Ні, — прошепотіла я.

Він підвів голову й кілька пасом волосся впало набік, відкриваючи лише одну гостру вилицю та одне око, яке вже не мало такий пошкоджений і понівечений вигляд.

— Ти брешеш.

— Н-ні, не брешу.