Дженнифер Арментроут – Падіння руїни та люті! (страница 8)
Але після тієї ночі все, що ми робили, це тікали й тікали, і, якщо Арчвуд зруйнують, ми знову повернемось до цього життя, і я... У мене затремтіли руки. Це жахало мене понад усе — навіть більше за павуків та інших моторошних плазунів. Навіть думки про це змушували мене почуватися так, ніби мої легені стискаються, і я задихаюсь.
Я зробила б що завгодно, аби впевнитися, що цього не станеться. Що ні Грейді, ні я не повернемося до виживання та усіх тих «не».
Та, коли я перейшла до хвоста Айріс, занадто знайоме, лоскітне й задушливе відчуття самотності накрило мене, ніби жорсткою ковдрою. Зараз у мене було вдосталь важливих речей, про які я мала б хвилюватися куди більше, але мало що могло зрівнятися з почуттям самотності. Або, можливо, їх насправді й не було, і самотність була найгіршою річчю, бо вона всеосяжна, її важко позбутися, і вона невтомно переконує тебе в тому, що задоволення та радість можливі.
Але це була брехня.
Але хто насправді насолоджується самотністю? Коли це обов’язок. Не бажання. Радості не було. Це було моє майбутнє. Як би довго це не тривало. Тому моє майбутнє не відрізнялося б, незалежно від того, чи була б я тут, чи деінде.
Ця самотність залишилася б.
Темрява моїх думок переслідувала мене, поки я розчісувала хутро Айріс. Я важко зітхнула. Потрібно було подумати про щось інше...
Слухай.
Я завмерла. Насупившись, розвернулась і вгледілась у темний ряд загонів, але почула лише інших коней і глухе похропування Герольда. Гостре відчуття усвідомлення охопило мене, і я щосили стисла щітку. Це не були холод чи тривога. Щось інше. Напруга між моїми лопатками перетворилася на щось інше. Інтуїцію, за якою я слідувала, куди б вона не вела. Або, якщо точніше, це була вимога.
Зацікавлена, я вийшла із загону, дозволивши інтуїції вести мене. Давно вже зрозуміла, що не матиму спокою, якщо ігноруватиму її, що мені й рідко вдавалося.
Стишивши кроки, я попрямувала до прочинених дверей задньої частини хліва й почула голоси.
— Ти впіймав його?
Крізь дерево лунали приглушені слова. Ці голоси здалися мені знайомими.
— Ти впевнений, шо він не з Прімвіри, і ти не помилився?
У мене перехопило подих. Якщо когось, про кого вони говорили, переплутали з кимось із Прімвіри, тоді мова йшла про Високородного і, ймовірно, Демінієна. Оскільки там не було міст низькородних, і всі жили при своїх знатних Дворах.
— А як ти гадаєш, як я взагалі дізнався, шо він таке? Побачив його й згадав, який він на вигляд, — відповів інший голос.
Я відразу ж впізнала цей винятковий, низький і грубий тон. Охоронець, якого називали Міккі, але я знала, що його справжнє ім’я Метью Ляске, і він був... ну, неприємним. Одним із тих охоронців, що охоче допомагали Хаймелу, коли той виїжджав збирати ренту.
— Це саме той, кого Мюріел наказав чекати. Я певен, Фіне.
Це був ще один із охоронців Клода. Молодий чоловік із темним волоссям, який завжди всміхався, коли я його бачила, і ця усмішка була доволі мила.
Я знала, що не мала підслуховувати, — це тільки зрідка закінчувалося добре. Але саме так я й вчинила, тому що напруга між моїми лопатками тільки розросталась. Я наблизилася до стіни й прихилилася до неї. Не була впевнена, чому мала це робити, та що саме вловлювала моя інтуїція. Тому просто підкорилася потягу й слухала.
— І якщо не брати до уваги те, шо він точна копія того, кого нам описував Мюріел, якби він був із Прімвіри, я сумніваюся, шо він би вештався біля Бочок-близнюків, — продовжив Міккі, згадуючи одну з розпусних таверн Арчвуду. Я бувала там раз чи два з Наомі. Не схоже на місце, де за звичайних обставин можна було б побачити Високородного. — У всякому разі я притяг його до Джекового хліва.
— Ти гониш з мене? — здивувався Фін. — Ти притяг ту істоту до його хліва? Коли Джека смокчуть і трахають з усіх боків?
Я здійняла вгору брови. Не знала нікого на ім’я Мюріел, але знала, ким був той Джек. Коваль — овдовілий коваль, який мав замінити особистого майстра Барона. Він іноді допомагав майстру. Як і Грейді, що мав неймовірний хист до кування.
— Не глипай так на мене, — прогарчав Міккі. — Портер зробив усе, шоб той не міг ходити найближчим часом, — додав він, говорячи про власника Бочок-близнюків. — Подав йому спеціальну пропозицію, — охоронець тихо засміявся. — Його дупа вибита, а те, шо я в нього запхав, залишить його в нокауті. Він нікуди не піде. Залишатиметься там, готовий для нас, коли Джек за кілька годин закінчить зі своєю гарною нічкою.
У мене скрутило живіт, а поколювання між лопатками посилилося. Не маючи змоги бачити охоронців, я не могла зазирнути в їхні думки. Але інтуїція, пришвидшуючи мій пульс, уже заповнювала прогалини в тому, про що вони говорили.
— Направду, я збіса радий, шо не помилився з ним і не вбив одного зі своїх, — сказав Міккі й знову хрипко засміявся. — Портер підсипав йому стільки собачої петрушки у віскі, шо якби він був низькородним, то його дупа гепнулася би без духу прямо там навіть від одного-двох ковтків.
Собача петрушка, також відома як цикута чи болиголов, була здатна саме на те, про що говорив Міккі, залежно від кількості вжитого.
У мене обірвалося серце, коли я притиснула щітку Айріс до грудей, тому що знала, що мало статися з тим Високородним.
— Якшо ти так боїшся, шо він втече, — продовжив Міккі, — можу піти та вставити в нього ще кілка.
Мене занудило. Вони штрикали кілками Високородного? Боги, це... це було жахливо. Але я мала піти й удати, що нічого не чула. Це була не моя справа.
— Він потрібен нам живим, пам’ятаєш? — нетерпляче промовив Фін. — Якщо ти запхаєш у нього забагато цієї срані, нам із нього не буде ніякої користі.
Я не пішла.
— Ну, тоді чекай до світанку на Джека, — додав Фін. — Він знає як зв’язатися з Мюріелем. У мене є пляшка доброго питва з Баронових комор.
А потім він стишив голос:
— І ми підемо до Дейві...
Я намагалася ще підслухати, але вони відійшли занадто далеко. Що ж, я почула достатньо: вони викрали Високородного. І на думку спадала тільки одна причина, чому хтось міг зробити щось настільки божевільно дурне — зібрати частини тіла Високородного для використання їх в магії кісток. У роті пересохло. Боги милосердні, я гадки не мала, що таке відбувалося в Арчвуді, і хіба не жахливо наївно було так думати? Звісно, чорний ринок діяв скрізь, у кожному місті, на кожній території, та процвітав завдяки відчаю.
Я заплющила очі, коли поколювання між лопаток перейшло в напругу, що осіла в м’язах спини. Ніщо із цього не було моєю проблемою.
Я розвернулася й пішла, але в животі знову закрутило. Напруга тепер осіла в моїх грудях і думках. Я чула цей набридливий голос, мій шепіт, що я помиляюсь, що цей Високородний усе ж таки моя проблема. Напруга зросла, і ще більше скрутила мій живіт. І це була не просто моя проблема. Це була проблема Арчвуду. Високородні руйнували цілі квартали, щоб вистежити тих, кого вважали причетними до магії кісток. Цілі міста були знищені.
— Але це не моя проблема, — прошепотіла я. — Не моя.
Але цей незаперечний потяг втрутитися — допомогти Високородному — був сильнішим, ніж будь-яке враження, що я мала у своєму житті. Можливо, навіть ще сильніше.
— Трясця, — застогнала я.
Розвернулася на місці, заплуталася подолом плаща об черевики та поспішила до загону Айріс. Повертатися до маєтку не було сенсу. Від Барона о цій порі не було жодної користі, і я не хотіла вплутувати Грейді, на випадок, якщо все піде шкереберть.
Що було дуже навіть імовірно.
Чорт. Чорт. Чорт.
Я схопила вуздечку зі стіни.
— Вибач, дівчинко, я знаю, що пізно, — промовила, повертаючи голову кобили до своєї руки. Я почухала її за вухом і вдягла на неї вуздечку, затягуючи ремені. — Спробуймо зробити це якомога швидше.
Айріс потрясла головою, і я вирішила вважати це згодою, хоча, по правді, вона скоріше виказувала незадоволення, що їй завадили.
Я не хотіла витрачати часу на сідло, але була не достатньо вправна вершниця, щоб їхати без нього. Тому кілька хвилин я змарнувала на те, щоб засідлати її, двічі перевіривши надійність кріплення, як мене навчив Клод. П’ятихвилинна затримка все ж була краще, ніж зламана шия.
Схопившись за передню луку3, я підтягнулась і вмостилася в сідлі. Було, мабуть, великою помилкою, різко набирати швидкість, виводячи Айріс із її загону, але, коли я мчала газоном, шляху назад уже не було. Не тоді, коли кожна частина мого буття гнала мене на допомогу. Не мало значення, що я й гадки не мала, чому це роблю. Не мали значення й ризики...
Я мала врятувати Високородного.
Що ти робиш?
Що збіса ти робиш?
Це запитання поставало в голові знову й знову, або якісь його варіації, коли я, керуючись лише своєю інтуїцією, їхала темними, розмоклими від дощу вулицями Арчвуду на шляху до того, що я сподівалась, було кузнею. Я не могла на нього відповісти. Можливо, занадто близько сприймала все до серця, але це не зупиняло мене від надзвичайно поганих життєвих рішень. Це, напевно, була одна з найбільш безрозсудних, безглуздих речей, які я колись робила у своєму житті. А вчиняла я багато дурного. Як, наприклад, нещодавно, коли намагалася відігнати маленького підв’язкового вужа від квітів, замість того, щоб діяти розумно та просто дати йому спокій. Врешті-решт, замість подяки, він добряче вкусив мене за палець. Або ж, коли я була молодшою, то вистрибнула з вікна сиротинця, щоб перевірити, чи вмію літати. Як я не зламала жодної кістки, гадки не маю. І було ще дуже-дуже багато такого дурнуватого.