Дженнифер Арментроут – Падіння руїни та люті! (страница 7)

— Сумніваюся, що тебе цікавить що-небудь, що не розсуває свої ноги та не вологе.

Я закотила очі.

— Двох канцлерів відправили до Вісейлії за дорученням Короля, — доповів Ремсі, маючи на увазі низькородних гінців, що виконували роль посередників між Королем і п’ятьма Знатними. — Схоже, з візитом постала проблема, адже їх відіслали назад до Його Величності... — магнат дозволив собі драматичну паузу. — Окремими шматками.

Я ледь стримала здивування. Я б розцінила, що бути відісланою будь-куди окремими шматками — більше ніж проблема.

— Що ж, це насторожує, — Клод зробив великий ковток вина.

— Це ще не все.

Барон міцніше стиснув свій келих.

— Уважно слухаю.

— Принцеса Вісейлії накопичила значну присутність на кордоні Західних Земель із Міжзем’ям, — поділився Ремсі, та його думки відповідали сказаному. — Є ще чутки, що також вважаються правдивими.

— А ця значна присутність? — Клод оглянув натовп під собою. — Ми говоримо про її батальйон?

— Її власний і Залізних Лицарів, із того, що я почув, — Ремсі зсунувся й опустив велику руку на своє коліно.

Я поставила чашу на тацю, і в мені загорілося здивування. Залізні Лицарі — група низькородних повстанців — радше розбійники, ніж справжні лицарі, що створювали проблеми в прикордонних містечках Міжзем’я та Низовин впродовж останнього року. З того, що я знала, вони прагнули замінити Високородного короля низькородним. І хоча я не цікавилася політикою без необхідності, я знала, що вони мали підтримку по всьому Келуму. Цього важко було уникнути, тому що я знала людей, які вірили в те, що Вейн Бейлен, Командувач Залізних Лицарів, міг змінити королівство на краще. Але я не розуміла, як це було можливо, якщо вони об’єднали сили з Високородними Західних Земель.

Клод провів великим пальцем по підборіддю.

— Вони вже перетнули кордони Міжзем’я?

— З того, що я чув, ще ні.

— А що з Бейленом? — запитав Клод. — Його помітили?

— На це питання я також не можу вам відповісти, — сказав Ремсі й подумав:

— Якщо цього покидька помітять — йому не жити.

Щось у цій думці стривожило мене, бо скидалося на те, що смерть Бейлена стала б сумною новиною. Залізні Лицарі набирали все більшої популярності серед низькородних, та, зазвичай, багаті не хотіли бачити їхніх успіхів. Це поставило б під загрозу їхній статус-кво.

— Але Арчвуд знаходиться на досить великій відстані від кордону. Якщо Залізні Лицарі таки посунуть у наші землі, нас хоча б попередять. Але, що як вони пройдуть повз прикордонні містечка? Це більше не буде повстанням.

— Ні, — пробурмотів Клод. — Це буде актом війни.

У грудях стисло, коли я розірвала свій зв’язок із магнатом. Я поглянула на Грейді, а потім — на натовп. Ми не воювали. Принаймні з часів Великої Війни, що відбулася чотириста років тому, і майже нічого не залишила від королівства.

— Не думаю, що дійде до цього, — сказав Ремсі.

— Я теж, — Клод повільно кивнув і відхилився на своєму кріслі. — Дякую за інформацію. Допоки ми не дізнаємося напевне, я тримав би це при собі, щоб уникнути паніки.

— Згоден.

Барон мовчав, а Ремсі підвівся та спустився з помосту. Судноплавного магната вже не видно було в натовпі, коли Клод повернувся до мене.

— Що ти знаєш?

У цьому й полягала суть нашої домовленості. Це те, як я могла бути корисною для нього. Іноді я дізнавалася про чиєсь майбутнє, або підслуховувала думки іншого барона, чи планували вони щось, чи прибули до Арчвуду з добрими намірами. Були випадки, коли для цього мені потрібно було більше... працювати руками.

Але не цього разу.

По моїй шкірі пройшов мороз, як тільки він поставив це запитання. Холод засів між моїми лопатками. Усередині спорожніло. Коли я завела руку під своє довге темне волосся й торкнулася ділянки шкіри за лівим вухом, то відчула, ніби хтось залишив там свій крижаний поцілунок. Голос поміж моїх думок висловив попередження.

Він наближається.

 

Розділ 3

 

Глухий біль у моїй голові, який з’являвся щоразу під час перебування серед такої кількості людей, полегшився лише тоді, коли я повернулася до своєї кімнати. Я була втомлена, але навіть у ванній кімнаті не думала про сон. Мій розум був занадто неспокійним.

Я швидко стерла фарбу з обличчя й заплела волосся. Одягнувши нічну сорочку, накинула легкий, з коротким рукавом халат, який підперезувався на талії, та взула черевики з тонкими підошвами. Я прослизнула крізь двері тераси у вологе нічне повітря, перетнула вузеньке патіо й попрямувала до задньої галявини. Напевно, нещодавно дощило, але хмари вже розвіялися. Під сяйвом повні, що розливала срібне світло на траву та кам’яну доріжку, я не намагалася сховатися від тих, хто охороняв маєток на відстані. Барон добре знав про мої нічні прогулянки й нічого не мав проти.

Протягом дня містяни часто заходили на територію маєтку, щоб помилуватися садами, а в цю нічну годину тут панували тиша та спокій. Натомість цього не можна було сказати про життя в маєтку, де у Великий Палаті лише починалися веселощі. Жоден з аристократів не здогадувався, що щось наближалося.

Хтось наближався.

У моєму животі закрутило так, ніби він сповнився зміями. Чи міг він попереджати мене про Залізних Лицарів та їхнього Командувача? Це єдине, що мало сенс, але навіщо Залізні Лицарі співпрацювали з Принцесою з Вісейлії?

Спроби зазирнути в прийдешнє, де Демінієни допомагали б, були настільки ж марні, як і намагання побачити власне майбутнє. Від моїх так званих дарів не було жодної користі, коли я нічого не чула й не бачила, або ж коли отримувала лише невиразні враження.

Я згадала відповідь Клода на моє передбачення. Барон змовчав, вирішивши, що Король Евр точно мав би вжити заходів, щоб запобігти поширенню політичних заворушень між Короною та Західними Землями до Міжзем’я. Тоді його настрій покращився, а мій погіршився, бо єдине, про що я могла думати, була Асторія — колись велике місто на кордоні Міжзем’я і Західними Землями. Подейкували, що воно було не лише рідним містом Вейна Бейлена, але також і прихистком для тих, хто прагнув приєднатися до повстання.

Король Евр наказав знищити Асторію, а Принц Вітрусу втілив лють Короля. Тисячі були виселені, і лише боги знають, скільки було вбито. Все, чого вдалося досягти таким спустошенням, — це була поява ще більшої кількості повстанців.

Тож мене не заспокоювала ідея залучення Короля.

Зітхнувши й пройшовши повз затемнені будівлі, у яких коваль маєтку та інші робітники проводили свої дні, я натрапила на стайні. Всміхнулася, побачивши Герольда. Це був один із конюхів, що дрімав, спершись об стіну й широко розкинувши ноги на соломі. Помітивши порожню пляшку з-під віскі між його стегнами, я всміхнулась ще ширше. Герольд не прокинеться найближчим часом.

Я проминула кілька загонів, прямуючи вглиб, де прекрасна соболина кобила під сяйвом ліхтаря насолоджувалася пізнім перекусом із люцерни. Я тихо засміялася.

— Айріс, як так, що ти завжди їси?

Кобила пирхнула й поворушила вухами.

Усміхаючись, я провела рукою по її лискучому хутрі. Айріс була одним із численних подарунків Клода. Вона була єдиним конем у моєму житті та моїм улюбленим подарунком з усіх, якими він мене обдаровував, хоч і не... не відчувалося, ніби Айріс і справді належала мені.

Як і все в Арчвуді, навіть через шість років. Усе досі видавалося тимчасовим або позиченим. Досі здавалося, що будь-якої миті можуть вибити ґрунт в мене з-під ніг.

Я взяла до рук щітку й, починаючи з гриви, стала розчісувати кінчики пасом кобили. Окрім садів і маленької ділянки, яку я обробляла для себе впродовж років, стайні були єдиним місцем, де я відчувала... Не знаю. Спокій? Задоволення від повсякденного догляду за Айріс? Я гадала, заспокоєння приносив звук — м’яке тихе іржання всіх коней і шаркання їхніх копит по встеленій соломою підлозі. Навіть запахи — хоча, коли стайні не вичищені, то не дуже. Але мені тут подобалось, і саме тут я проводила більшу частину свого вільного часу. Проте стайням так і не вдавалося притупити моєї інтуїції. Допомагали лише величезна кількість алкоголю та робота із землею. Все ж, це приносило мені задоволення, і саме це було важливо для мене, і для Високородного.

Я зморщила носа. Не розуміла, як вони... живляться нами, коли їх не було поруч. Принаймні наскільки я знала. Припускала, це те, чого нам не потрібно знати та також усвідомлювала, що краще мені й не знати.

Поки я вичісувала гриву Айріс, моя тривожна частина взяла гору — та частина, що навчилась очікувати поганого та боятися найгіршого за будь-яких обставин. Що станеться, якщо заворушення на Заході дістануться до Міжзем’я — до Арчвуду? У животі закрутило від жаху.

Усі міста, в яких ми з Грейді жили до цього, сплелися в один страшний сон. Здобувати гроші будь-яким доступним способом. Братися за будь-яку роботу, де наймали людей нашого віку, і вдаватися до крадіжки, коли роботи не було. Жодних справжніх планів на майбутнє. А як же планувати, коли кожна мить, кожен день витрачалася на виживання — на всі ті «не». Не вмерти з голоду. Не бути впійманими. Не стати жертвами численних хижаків. Не захворіти. Не здаватися. І, боги, це було найважче — без жодної надії на щось більше, тому що ми знову неминуче опинялися там, звідки починали.

Бігти.

Втікати.

Ми з Грейді покинули Місто Злуки тієї ж ночі, коли Високородні з’явилися в сиротинці, сховавшись у диліжансі, що прямував до Низовин. Я була впевнена, що ми врятувалися. Було навіть трохи смішно, у сумному та дещо тривожному сенсі, згадувати, як я боялася тієї ночі. Боялася, що Високородні зрозуміють, що я інша й заберуть мене. Зроблять мені боляче. Чи навіть уб’ють. До цього дня я не знала, чому я так цього боялася. Високородних не цікавили вошиві сироти. Навіть ті, чия інтуїція повідомляла їх про наміри інших чи дозволяла бачити майбутнє.