Дженнифер Арментроут – Падіння руїни та люті! (страница 6)
Його вуста відірвалися від моїх.
— Я хвилююся за тебе.
— Чому?
Барон обережно, щоб не розмазати червону фарбу, провів пальцем під моєю нижньою губою.
— Ти така тиха.
А як не бути тихою, коли я сиділа на помості, де поблизу не було нікого, крім нього та Хаймела, щоб поговорити? Цього вечора Клод розводив теревені з усіма на світі, а я радше відрізала б собі язика, ніж заговорила до Хаймела. Серйозно. Відрізала б і жбурнула у нього.
— Думаю, я просто втомилася.
— Що тебе так втомило? — занепокоєно запитав він.
— Я не дуже добре спала.
Страшний сон із минулого розбудив мене вночі, жахливий спогад, що переслідував мене. Мені наснилося, що ми знову безхатьки та Грейді підхопив той кашель, що роздирає тіло. Той, що його я досі чую у своїй голові протягом усіх цих років. Мені часто снився цей сон, але минулої ночі... він був таким реальним.
Саме тому я провела більшу частину дня доглядаючи за квітковим садом, який облаштувала для себе. Я заледве мала час перехопити щось поїсти між цим і підготовкою до появи у Великій Палаті. Але в цьому маленькому садку я не думала про вкрай реальне минуле, про жахи, чи про страх того, що будь-якої миті все це закінчиться.
Він підняв угору темну брову.
— Справді тільки це?
Я кивнула.
Він провів рукою по моєму волоссі, поправляючи одну з ниток діамантів.
— Я вже подумав, що ти ревнуєш.
Я здивовано витріщилася на нього.
— Я знаю, що останнім часом приділяв багато уваги іншим, — промовив він і поправив ще одну нитку, поглянувши на натовп. Імовірно, на світловолосу Еллісон. — Я переживав, що ти вважаєш, ніби я тебе не ціную.
Я підняла брови.
— Серйозно?
Він нахмурився:
— Так.
Я все ще дивилася на нього, занадто повільно усвідомивши його щирість. І ледь стримала сміх. Я не могла навіть згадати, коли Клод востаннє робив зі мною щось, окрім як легко поцілувати чи погладити по спині, і мене все влаштовувало.
Здебільшого.
Хоч зараз я й не відчувала до нього справжнього потягу, я насолоджувалась дотиком. Бажанням. Хіттю. Мені подобалося торкатись, навіть якщо це тривало лише кілька хвилин. І хоча Клод не мав жодних правил щодо своїх коханок, у моєму випадку все було трохи складніше. Я виступала радше в ролі радника... чи шпигуна, якому він інколи приділяв увагу.
— Мені повідомили, що ти не спала в кімнатах інших, — додав він.
У мені спалахнуло роздратування. Мені не сподобалося, що він змусив когось слідкувати за мною, та й це не мало жодного сенсу.
Клод точно знав, як мені важко давалася близькість з іншими. Як було незручно, якщо вони не знали про, ну, ризики мого дотику без притуплення чуттів такою кількістю випивки, що приблизно дорівнювала моїй вазі. А не мати змоги пам’ятати секс, чи сподіватися, що він був приємним, настільки ж було гидко, як і бачити, чи чути те, що я не мала б. Може, навіть більше.
Проте Клод також часто забував те, що не стосувалось особисто його.
— Я не хочу, щоб ти почувалася самотньою, — сказав він, дійсно так вважаючи.
Тому я всміхнулась йому.
— Я не самотня.
Клод швидко всміхнувся мені у відповідь та відхилився, відволікшись уже на щось інше. Він отримав від мене те, що хотів. Запевнення в тому, що я щаслива. Барон потребував його тому, що йому було не все одно. А ще тому, що він боявся того, що якщо я буду нещасна, то піду від нього. Але я збрехала. Адже я була самотня.
Я зупинила себе, ніби це могло якось змінити мої почуття.
Схопила чашу та, роздивляючись золоті щілини, врізані в мармурову підлогу, випила половину вина одним ковтком. Мій розум стих лише на кілька секунд, але цього було досить для того, щоб гул голосів посилився. Заплющивши очі, я глибоко вдихнула й затримала повітря, допоки не розірвала всі невидимі зв’язки, що виникли в моїй голові.
За кілька митей я м’яко видихнула й розплющила очі. Подивилась на натовп — обличчя розмиті, а мій розум тепер лише мій.
Переді мною Хаймел сперся на поміст. Він обернувся до мене, скрививши в насмішці свій обрамований акуратною борідкою рот.
— Чи можу я чимось допомогти, Кицю?
Вираз мого обличчя залишився незмінним, коли я поглянула на нього у відповідь. Мені не подобався цей чоловік, і єдиною причиною, чому Клод терпів його, було те, що він, як частина сім’ї, взяв на себе більш неприємні завдання, пов’язані з управлінням містом. Наприклад, Хаймел отримував задоволення від збирання ренти, особливо, коли її не могли сплатити. Він невиправдано суворо ставився до охорони й знущався з мене за будь-якої нагоди.
Він хотів отримати від мене відповідь, якою я обдаровувала всіх інших, хто випробовував моє терпіння. Я, як висловився Хаймел, чорнорота. Проте, я навчилася стримувати себе. Ну, принаймні в дев’яноста відсотках випадків. Але, коли я насправді була зла? Чи дуже тривожна, чи налякана? Це було моїм єдиним захистом.
От тільки, якщо подумати, це не такий вже був і захист. Радше схоже на тенденцію до самознищення, адже це завжди... завжди приносило мені проблеми.
Хай там як, Наомі колись сказала, що все це через те, що Хаймел має проблеми в ліжку — нездатний дійти до фіналу. Я не знала, чи правда це, та мені здавалось іронічним, що така істота, як він, міг постати перед такими труднощами. Але
Жорстокість Хаймела була особливого типу, і саме це його збуджувало.
Він вишкірився.
— Ти — як улюблений пес, ти ж це знаєш? — промовив Хаймел достатньо тихо, щоб лише я могла його почути, оскільки Клодова увага зосереджувалася на інших його подружках. — Бо він тримає тебе біля своїх ніг.
Я знала це.
Але я радше була б улюбленим псом, ніж тим голодним і при смерті.
Але Хаймел не міг цього зрозуміти. Ті, хто ніколи не мав клопоту, коли наступного разу вдасться поїсти та чи переносять якусь хворобу щури, що копирсаються у твоєму волоссі вночі, гадки не мали про те, на що здатна людина, аби мати їжу й дах над головою.
Тому його думки та думки інших на кшталт нього не мали для мене жодного значення.
Тож я всміхнулася, підняла чашу до вуст і зробила ще один, значно менший ковток.
Хаймел звузив очі й відвернувся від мене. Він напружився. Я простежила за його поглядом. Із натовпу вийшов високий чоловік у пишному вбранні. Я впізнала його.
Елліс Ремсі підійшов до помосту, прямуючи до Барона. Судноплавний магнат із сусіднього містечка Ньюмарша зупинився, щоб низько вклонитися Клоду.
— Добрий вечір, Бароне Гантінґтоне.
Той кивнув, запрошуючи його рукою до одного з вільних стільців напроти себе.
— Бажаєте трохи вина?
— Дякую, але цього не потрібно. Я не хочу забирати надто багато вашого часу сьогодні, — Ремсі сів і вичавив із себе тугу усмішку, яка ніяк не згладжувала суворість його посивілих рис. — Я маю новини.
— Про що? — пробурмотів Клод, кинувши погляд на мене. Це був швидкий погляд, але я помітила.
— Західні Землі, — сказав він. — Там помітили... зміни.
— І що б це могло бути? — запитав Барон.
Ремсі схилився до нього.
— Пліткують, що Знать Західних Земель конфліктує з Королем.
Мої маленькі старенькі вушка нашорошилися, доки я опускала чашу та відкривала свої чуття. У кімнаті з такою кількістю людей я мала бути обережною, щоб не захлинутися. Я зосередилася на Ремсі, створюючи уявний зв’язок у своїй голові — нитка, що поєднувала мене з ним. Думки могли бути важкими для розуміння. Іноді я чула радше набір слів, що або збігалися зі сказаним, або були цілком протилежними. У будь-якому випадку, мені завжди була потрібна якась мить, щоб зорієнтуватися та розшифрувати те, що я почула вголос, і те, що не було промовлено.
— Мене мало цікавлять плітки, — відповів Клод.
— Я думаю, вас зацікавить ця.
Ремсі стишив голос, коли я почула: