Дженнифер Арментроут – Падіння руїни та люті! (страница 5)
Бо скільки ще ж було інших способів для того, щоб довести свою турботу про низькородних, починаючи із забезпечення нужденних їжею впродовж року. Так багато нас помирало з голоду, або ламало спину, працюючи в шахтах, чи ризикуючи своїм життям на полюваннях, щоб прогодувати сім'ї, поки аристократи — Високородні та найбагатші з низькородних — багатшали. А бідні тим часом ще більше зубожіли. Так велося завжди, і так воно й залишиться, хай скільки повстань не підіймали низькородні. Натомість Високородні лише раз на рік пригощали їх їжею, яку спокійно викидали, поки ставалися деякі речі.
Але нічого із цього я не промовила вголос.
Можливо, я і нерозсудлива, але точно не дурна.
— Знаєш, вони не такі вже й погані, — сказала Наомі. — Я маю на увазі Високородних. Я знала кількох лордів і леді, що не залишались осторонь і допомагали нужденним. А ті, що в Прімвірі, добрі та навіть турботливі. Я думаю, більшість із них такі.
Я одразу згадала мого Високородного — безіменного лорда, який торкнувся мого підборіддя й запитав про синці на руках. Не знаю, чому я називала його своїм. Зрозуміло, що він був не мій. Високородні можуть перетрахати цілу расу низькородних, кілька можуть навіть заявити на них свої права, але вони ніколи не належали низькородним. Я просто не знала його імені, і це стало моєю дивною звичкою з тієї ночі.
Чесно, я сумнівалася, що той Високородний лорд усвідомлював, що врятував життя Грейді тієї ночі. Містер покарав би бідолаху за те, що той огризався перед Високородним, а надто багато дітей не пережили його покарань.
Щось швидко та гостро закрутило в моєму животі, як це бувало щоразу, коли я думала про мого Високородного, тому що знала, що ще з ним зустрінусь.
Це ще мало статись, і кожного разу, коли я думала про це, мене переповнювали жах та очікування, яких я ніяк не могла збагнути.
Але, можливо, Наомі мала рацію, говорячи, що вони ті, ким себе вважали, — Захисники Королівства. Арчвуд процвітав частково завдяки лордам Прімвіри, Двір Високородних засідав одразу за лісом неподалік від маєтку, і мій Високородний дійсно покарав Містера. Хоча він зробив це досить жорстоко, тож я не була певна, що це хороший приклад доброго й турботливого Високородного.
— Гадаєш... гадаєш на Бенкетах будуть Демінієни? — запитала я.
— Зазвичай кілька з них з’являються, — вона вигнула брову. — Я навіть колись бачила одного чи двох лордів. Я дуже сподіваюся, що вони прийдуть цьогоріч.
Граючись зі ступкою, я подивилась на Наомі.
Вона хитро всміхнулась і перекрутила срібний ланцюжок навколо пальців.
— Тобі ніколи не знадобиться «Довга ніч» із Високородним, — додала вона, натякаючи на порошок, який виготовлявся із насіння ангельської трубки2. Сильна квітка, яка за правильного дозування після вживання викликала сонливість і втрату пам’яті. — Вони вкрай приємні.
Я здійняла брови вгору.
— Що? — вигукнула вона й засміялася. — Ти не знала, що Високородні відомі своєю здатністю доводити до кульмінації, яка триває годинами... цілими годинами?
— Я чула про це.
Я сумнівалася, чи це правда, але оргазм, що триває годинами... Це звучало... потужно. Можливо, навіть боляче.
Наомі подивилася мені в очі.
— А ти можеш торкатися Високородного без того, щоб... знати?
— Не впевнена, — я подумала про Клода, а потім про мого Високородного лорда. — Я можу торкатися
— Що ж, можливо, варто дізнатися, — підморгнула вона мені.
Я засміялася й похитала головою.
Наомі всміхнулась у відповідь.
— Я мушу йти. Еллісон останнім часом у жахливому стані, — сказала вона, говорячи про одне з найновіших поповнень у маєтку. — Я маю переконатися, що вона тримається купи.
— Удачі із цим.
Наомі, сміючись, підвелась, і тонка тканина її прозорої сукні розпливлася навколо ніг дівчини. Вона попрямувала до дверей, але несподівано зупинилася.
— Дякую, Ліз.
— За що? — насупилась я.
— За відповідь, — промовила вона.
Я не знала, що сказати, й спостерігала за тим, як Наомі йде. Не хотіла її подяки.
Я опустила плечі та подивилася на вентилятор, що повільно віяв наді мною. Я не збрехала своїй подрузі. Її сестра видужає від лихоманки, але передбачення не закінчувалося на цьому. Воно все шепотіло, розповідаючи мені, що смерть таки залишила свою відмітку на Лорелін. Я не дозволила собі дізнатись, як чи чому це мало статись. Але я відчувала — а мої відчуття дуже рідко бували хибними — вона не доживе до кінця Бенкетів.
Розділ 2
— Може, бажаєш іншого вина, Кицю?
Я напружила пальці, торкнувшись оголеної шкіри між двох із багатьох ниток коштовностей на моєму стегні. Зазвичай, прізвисько мене не хвилювало, але кузен Клода Хаймел перебував так близько, що міг почути, оскільки був Капітаном Сторожі. Попри те, що він стояв спиною до мене, я була впевнена, що Хаймел вишкірився. Він був ослом. Просто й зрозуміло.
Делікатні тонкі ланцюжки діамантів, що звисали з вінка свіжих хризантем вдарилися об мою щоку, коли я повернула голову від натовпу внизу до чоловіка поруч зі мною.
Темноволосий Барон Арчвуду сидів на тому, що можна було описати лише як трон. Занадто яскравий, на мою думку.
Достатньо велике, щоб вмістити двох та інкрустоване рубінами із Порожнистих Шахт, крісло коштувало більше монет, ніж копачі тих рубінів бачили у своєму житті.
Не те щоб Барон це усвідомлював.
Клод Гантінґтон не був поганою людиною, і я знала б, якби й був, навіть без моєї інтуїції. Я зустрічала надто багато поганих людей з усіх класів, щоб не впізнавати цього. Можливо, він був схильний до безрозсудності й занадто захоплювався насолодами життя. Його знали, як священний жах, якщо перетнути йому дорогу. Він був, очевидно, розбещеним, і як
Але дещо змінилося за останні місяці. Його скарбниці вже не були такі наповнені. Огидні крісла та золотий декор, на якому наполягав Клод, майже кожної ночі вечірки й святкування, які, здавалося, були для нього життєво необхідними, ймовірно мали до цього якийсь стосунок. Хоча це не була повністю його провина. Так, Клод жадав влаштовувати ці вечірки, але він також був до цього зобов’язаний, — як і всі барони. На таких зібраннях можна було знайти багато насолод: напоїв, їжі та розмов, або ж того, що зазвичай ставалося пізніше вночі.
— Ні, — сказала я, всміхаючись. — Але дуже люб’язно з вашого боку запропонувати мені це.
Яскраве світло люстри відблискувало від шкіри його вилиць і перенісся. Там проглядалися золотаві блискітки. Це не була якась фарба для обличчя. Лише його шкіра.
Барон вдивлявся в мене своїми очима кольору милого синього морського скла. У Клодові все було миле. Його гладкі з ідеальним манікюром руки та зачесане чорне волосся. Він був стрункий і високий, ідеальної статури на будь-який час незалежно від того, якою модою наразі були одержимі аристократи. А коли він усміхався, то міг бути просто приголомшливим.
І впродовж деякого часу мені подобалося, що ця усмішка знищувала мене вщент. Добре було і те, що
— Але ти майже нічого не випила, — зауважив він.
Навколо нас вибухали сміх і розмови — я поглянула на свою чашу. Вино кольору лаванди, що росла в садах Арчвуду, смакувало присолодженими ягодами. Воно було смачне, а поглинання напою віталося та навіть очікувалося. Зрештою, вживання алкоголю було приємне, і воно також притлумлювало мої чуття. Ба більше, я знала, чому насправді саме я була улюбленою коханкою Барона.
Не через мою приголомшливу дивну привабливість чи характер. Барон надав мені та Грейді притулок, їжу й турботу через мої здібності й користь, яку вони принесли б йому. І я боялася того, що, як тільки втрачу свою цінність для нього, ми з Грейді одразу ж опинимося знову на вулиці. Жебракуючи та за крок від смерті.
Це було не життя.
— Усе добре, — запевнила я його та зробила маленький ковток вина, переводячи увагу знову на натовп під помостом. Прикрашена золотом Велика Палата була вщент наповнена аристократами: багатими перевізниками й господарями магазинів, банкірами й землевласниками. Ніхто не вдягнув маску. Це був не той вид зібрання. І все ж. Я пошукала Наомі серед натовпу внизу.
— Кицю? — м’яко покликав Клод.
Я знову повернулася до нього. Він нахилився та протягнув свою руку. Особиста охорона роздивлялася за нами натовп. Усі, крім Грейді. Я помітила, як його щелепа напружилась. Грейді не дуже подобався Барон і наша домовленість. Я знову поглянула на Барона.
Клод усміхнувся.
Спершись рукою на оксамитову подушку, на якій сиділа, я схилилася ближче й поклала своє підборіддя на його руку. Його пальці, як завжди, були прохолодними. Такими самими були його губи, коли він нахилився й поцілував мене. У животі лише трохи затріпотіло. Раніше я відчувала більше, тоді я гадала, що його привабливість викликана бажанням володіти мною.
Саме тому Грейді не подобалася ця домовленість.
Якби Клод обдаровував мене увагою через те, що хотів мене просто тому, що це я, то Грейді б це не турбувало. Просто він був переконаний, що я заслуговую на більше. Краще. І не те, що б я не була з ним згодна, але більше та краще не так вже й легко знайти в наш час. Мати дах над головою, їжу на столі та безпеку й захист — завжди перемагає краще й більше.