Дженнифер Арментроут – Падіння руїни та люті! (страница 4)

Причина, чому я не хотіла, щоб Наомі зверталася до мене, стосувалась її самої.

Коли я, шістнадцятирічною, вперше потрапила до Арчвудського Маєтку, Наомі вже була тут приблизно тринадцять місяців. Того ж віку, що й Клод, вона була лише на кілька років старшою за мене, і кмітливою, і настільки світською, що я припустила, що вона не захоче зі мною знатися.

Але склалося не так.

Наомі стала моїм першим... другом, окрім Грейді.

Я пішла б на будь-що заради неї.

Але я боялася розбити їй серце й жахалася втратити її дружбу й життя, яке нарешті створила собі в Арчвуді. Тому що, зазвичай, люди не хотіли знати відповідей, яких шукали, а правда про неминуче часто була більш руйнівною, ніж брехня.

— Будь ласка, — прошепотіла Наомі. — Я ніколи ні про що таке тебе не просила, і я... — вона тяжко ковтнула. — Я ненавиджу це, мені так тривожно. Ліз. Я боюся, що вона покине цей світ.

Сльози зблиснули в її темних очах, і я не могла цього стерпіти.

— Ти впевнена?

— Звісно...

— Ти кажеш так зараз, але що як це та відповідь, якої ти боїшся? Бо якщо це так, я не брехатиму. Твоя тривога перетвориться на розбите серце, — нагадала їй.

— Я знаю. Повір мені, я знаю, — заприсяглася вона. Густі каштанові кучері розсипалися з-поза її плечей, коли вона схилилася до мене. — Саме тому я не питала відразу, як дізналася про лихоманку.

Міцніше стиснувши ступку, я прикусила губу.

— Я не злитимуся на тебе, — промовила вона м’яко. — Якою б не була відповідь, я не звинувачуватиму тебе.

— Обіцяєш?

— Звісно, — присяглася вона.

— Добре, — сказала я, сподіваючись, що вона говорить правду. Наомі не була проектором, я маю на увазі, що вона не транслювала своїх думок і намірів, як це робила більшість, через що їх було набагато легше зчитати.

Але за її бажанням я могла проникнути в її голову, і перевірити, чи говорила вона правду. Все, що мені було потрібно, це відкрити свої чуття до неї та дозволити цьому зв’язку ожити.

Я не робила цього за будь-якої нагоди. Це було б занадто великим вторгненням. Оскверненням. Проте це знання не заважало мені скористатися можливістю, коли це могло б мені допомоги, хіба ні?

Я відсторонилася від цієї маленької правди й, глибоко вдихнувши запах ромашки, відставила миску на маленький столик.

— Дай мені руку.

Не вагаючись, Наомі підняла руку, але вагалась я. Оскільки дуже рідко мої руки торкалися чиєїсь плоті без того, щоб їхні наміри, а іноді й майбутнє, ставали мені відомими. Я могла торкатися іншого низькородного, тільки притлумивши власні чуття алкоголем чи іншою речовиною, та, зрештою, це притлумлювало й все інше, і не тривало довго, тому насправді не мало сенсу.

Я обгорнула її руку своєю, бажаючи насолодитися лише короткою миттю простого блаженства цього відчуття. Більшість не усвідомлює, яка величезна різниця існує між дотиком до тебе й твоїм дотиком до когось. Але це було не про мене. Я не могла насолодитися цією миттю, бо, що довше я тримала руку Наомі, тим більша була ймовірність того, що я побачу про неї те, чого б вона не бажала знати, чого вона б не хотіла, щоб дізналася про неї я. Ніяке наспівування чи спроби відволікти мозок чимось іншим цього не спинили б.

Заспокоюючи розум, я розкрила свої чуття й заплющила очі. Минула секунда... наступна, а тоді серія поколювань вибухнула між моїми лопатками й розійшлася на потилиці. У темряві мого розуму виникли розмиті риси обличчя Наомі, але я відкинула це.

— Запитай ще раз, — наказала я, бо це допомогло б мені сфокусуватися саме на тому, що вона хотіла знати, а не на всьому іншому, що набирало форми та перетворювалося на слова.

— Чи видужає Лорелін від лихоманки? — майже пошепки промовила Наомі.

У моїй голові запала тиша, а тоді я почула щось, що звучало, як мій шепіт:

— Вона видужає.

Я злегка затремтіла, але моя шкіра швидко охолола. Шепіт продовжився. Я відпустила долоню Наомі й розплющила очі.

Вона так і завмерла з рукою, завислою в повітрі. — Що ти побачила?

— Вона видужає від лихоманки, — поділилась я. Наомі зітхнула з полегшенням.

— Справді?

— Так, — усміхнулась я, почуваючись просто жахливо.

— Ох, дякувати богам, — прошепотіла вона й притиснула пальці до губ. — Дякую.

Тепер, коли я відвернулася, моя усмішка перетворилася на гримасу. Я підняла миску, ледь відчуваючи холодну кераміку, та прокашлялася.

— У Клода знову проблеми зі сном? — запитала Наомі за кільки секунд. Зараз вона промовляла полегшено, спокійно, порівнюючи з тим, коли зайшла до кімнати.

Я кивнула, радіючи зміні теми.

— Він хоче відпочити перед прийдешніми Бенкетами.

Наомі здійняла вгору брови.

— До Бенкетів ще кілька тижнів — принаймні місяць, чи близько того.

Я поглянула на неї.

— Він хоче добре відпочити.

Наомі захихотіла.

— Він, мабуть, у неабиякому захваті, — відхилившись назад, вона гралась із сапфіром, що звисав із тонкого срібного намиста, яке вона носила майже завжди. — А ти? У захваті?

Я знизала плечима, і в мене скрутило живіт.

— Не думала про це.

— Але це будуть твої перші Бенкети, правильно?

— Ага.

Це був перший рік, коли я мала право брати участь, оскільки для цього потрібно було або досягти двадцятидвохрічного віку, або бути в шлюбі, що я не дуже розуміла. Але ці правила складалися Високородними та Королем Евром, а не мною.

На тебе очікує... справжнє шоу, — повільно промовила вона.

Я хмикнула, оскільки вже наслухалася розповідей.

Наомі знову схилилася до мене, стишуючи голос: — Але ти братимеш участь в... в урочистостях?

— Урочистостях? — засміялась я. — Який культурний опис.

Вона посміхнулася.

— Як ще це назвати?

— Оргією?

Відкинувши голову, Наомі засміялась, і це був такий милий, заразний звук. Подруга мала найкращий у світі сміх, що завжди викликав усмішку на моїх вустах.

— Це не те, що там відбувається, — сказала вона.

— Справді? — сухо заявила я.

Наомі вдала невинний погляд, що насправді вражало, враховуючи, що в ній мало, що можна було назвати невинним.

— Бенкети — це спосіб, яким Високородні підтверджують свою відданість служінню низькородним, ділячись багатством їжі та напоїв, — продекламувала вона доктрину, так само як би це зробила будь-яка настоятелька, скромно склавши руки на колінах. — Іноді поруч із Високородними проливається занадто багато напоїв, тому стаються деякі речі. От і все.

— О так, підтверджують свою відданість низькородним, — трохи саркастично відповіла я. Вона говорила про найвищу сферу Високородних — відомих як Демінієнів.

Подейкували, що, коли Демінієни виринули із землі, то з’явилися на світ повністю сформованими й були янголами, здатними керувати стихіями та навіть розумом інших. Деякі з них були лордами й леді ешелонів Високородних, але з Демінієнів вони були не найсильнішими. Принци та принцеси, що правили шістьма територіями Келума разом із Королем, були наймогутнішими у своїй силі. Вони могли набувати різних форм, лише змахом руки збурювати ріки й навіть ув’язнювати душі низькородних, створюючи таких жахливих створінь, як Реї.

Про них мало що було відомо, крім Короля Евра. Дідько, за винятком Принца Райнера з Прімвіри, ми не знали навіть їхніх імен. Єдиний, про кого ми щось колись чули, і то здебільшого з пліток, був Принц Вітрусу, який правив Високогір’ям. І то лише тому, що його найбільше боялися. Зрештою, його знали як руку, що втілювала гнів Короля.

Я ледь не розсміялася тоді вголос. Високородні були Захисниками Королівства, але я не була певна того, як вони нам служили. Навіть при тому, що Високородні були здебільшого ніби далекі землевласники, що з’являлися тільки для збору ренти, вони контролювали все в житті низькородних — від того, хто може здобути освіту, до того, хто має право володіти землями чи компаніями. І я схилялася більше до того, що Бенкети це радше був спосіб для Високородних отримати бажане. Наша поблажливість у всьому (від об’їдання ласощами до поринання у насолоди під час Бенкетів) теж живила Високородних. Підсилювала їх. Уповноважувала їх. Наша насолода була їхньою поживою. Їхньою життєвою силою. Тому Бенкети були радше для них, ніж для нас.