Дженнифер Арментроут – Падіння руїни та люті! (страница 3)
Я відсахнулась, але нічого не могла вдіяти. Той невідомий лорд вчепився в мене щосили.
Крізь пасма збитого темного волосся я поглянула на нього. Він... він мав молодший, ніж я гадала, вигляд, ніби йому було навіть менше ніж тридцять років. Золото-каштанове волосся Високородного спадало на вдягнені у чорне плечі, а його щоки були кольору піску з берегів Затоки Проклиначів. Обличчя створювало цікаву суміш кутів і прямих ліній, а от його очі...
Вони були злегка підняті в зовнішніх кутиках, але... мою увагу привернув колір рай дужки. Я ніколи не бачила нічого схожого на це. У кожному оці змішувалися вкраплення синього, зеленого та коричневого кольорів.
Що довше я розглядала його, тим краще розуміла, що він... він нагадував мені збляклі постаті, намальовані на склепінчастій стелі Пріорату. Що про них говорила Настоятелька? Янголи? Саме так вона колись називала Високородних, розповідаючи, що вони хранителі смертних і навіть самого королівства, але ті, що зайшли до сиротинця, не видавалися захисниками.
Вони мали вигляд хижаків.
Окрім цього, з дивними очима. Він був...
— Це вона? — порушив тишу Лорд Самріель.
Молодий Високородний лорд, що тримав моє підборіддя, мовчав, вдивляючись у мене. Повільно я усвідомила, що більше не тремчу. Моє серце заспокоїлося.
Я... я його не боялася.
Так само як, коли я вперше зустріла Грейді, але це тому, що я бачила, якою людиною він був. Інтуїція підказала мені, що Грейді був настільки хороший, наскільки міг бути кожен із нас. Я не бачила нічого, зазираючи в очі Лорда, але знала, що я в безпеці, навіть коли ці зіниці розширилися. У його очах з’явилися крихітні сплески білого. Вони були схожі на зірки і яскравішали, допоки я вже не бачила нічого, окрім них. Моє серце шалено закалатало. І тоді це нарешті сталося. Мої чуття відкрилися йому. Я не розгледіла нічого ані в його очах, ані у своїх думках.
Але я щось відчула.
Попередження.
Розплату.
Обіцянку того, що мало статися.
І я знала.
Лорд відступив — його зіниці звузилися до нормального розміру, а білі вкраплення зникли.
— Ні, — відповів він, поглянувши на мої руки в надто великому светрі. — Вона чиста.
Високородний відпустив моє підборіддя.
Я повернулася до Грейді, який досі стовбичив там, непорушний і пустий.
— Будь ласка, — прошепотіла я.
— Звільни його, — сказав молодший лорд.
Лорд Самріель зітхнув і погодився — у цю ж мить до Грейді повернулося життя. Блідість зійшла з його шкіри, поки я доповзла до нього через сплутані ковдри. Обвиваючи його руками й тримаючись за тремтливе тіло хлопця, я поглянула на Високородного лорда із зірками в очах.
Досі згорблений, він залишався на місці та дивився на мене — на мої руки, хоча Лорд Самріель пройшов повз нього та попрямував до вхідних дверей. Я занурила пальці в товстий светр Грейді.
— Твої руки, — спитав він, цього разу настільки тихо, що я не була певна, чи помітила, щоб його губи ворушились. — Як це сталося?
Я не знала, чому Високородний цікавився таким, чи чому його це хвилювало, але я добре розуміла, що краще не промовляти вголос, хто це зробив. Тому я поглянула на Містера й кивнула.
Лорд вдивлявся в мене ще мить, підніс пальця до губ, злегка всміхнувся й піднявся до неможливої висоти.
У кімнаті знову потемніло та повернулася важка тиша, але тепер я вже не боялася.
Раптовий швидкий крик розірвав темряву, різко завершившись мокрим хрускотом. Я здригнулася, коли щось важке гепнулося на підлогу.
Знову запанувала тиша, і водночас важкість залишила кімнату, ніби саме повітря зітхнуло з полегшенням. Ліхтарі на стінах один за одним запалахкотіли життям. У каміні, плюючись та шиплячи, спалахнув вогонь.
Біля дверей у калюжі власної крові лежало поламане та викручене тіло Містера. Хтось закричав. Лежаки заскрипіли, коли інші повилазили з них, але я не поворухнулась. Вдивлялася в порожні двері й знала, що незабаром ще побачу цього Високородного.
Розділ 1
— Маєш хвилинку, Ліз?
Відвівши очі від ромашки, яку я перетирала для чаю Барона Гантініґона, я помітила у дверях своєї кімнати Наомі. Брюнетка вже була зодягнена до вечора: її тонка сукня була б зовсім прозорою, якби не вдало розташовані вставки насиченого лазурового кольору.
Стиль життя Барона Арчвуду був неортодоксальним, порівняно з більшістю смертних, але, зрештою, Клод не був просто смертним. Він був
З її лискучим волоссям і делікатними рисами обличчя, вона була надзвичайно привабливою.
Натомість я мала такий вигляд, ніби хтось зібрав риси різних людей і змішав їх між собою на моєму лиці. Мій маленький рот не пасував природній складці губ. Занадто круглі й великі для мого обличчя очі робили мене значно невиннішою на вигляд, ніж я була насправді. Це не раз ставало в пригоді, поки я була безпритульною. Але мені здавалося, що я була схожа на тих моторошних ляльок, яких бачила у вітринах магазинів, хіба що із золотисто-оливковою шкірою замість порцеляни.
Барон колись сказав мені, що на мене цікаво дивитися — ніби я дивним чином «приголомшлива». Та навіть і без цього, я все одно була б його улюбленицею, тією, кого він тримав біля себе, і на це жодним чином не впливала моя дивна привабливість.
Відчувши напругу в плечах, я зсунулася на дивані та кивнула. Прикусивши нижню губу, я спостерігала, як дівчина зачинила двері й перетнула передпокій моєї кімнати — моєї приватної кімнати.
Боги, у свої двадцять два я була тут уже... уже шість років. Достатньо довго, щоб не дивуватися тому, що я мала власний простір, власну кімнату з електрикою та гарячою водою, те, чого не вистачало в багатьох місцях королівства. Я мала власне ліжко — справжнє ліжко, а не стос ковдр чи матраців, наповнених зараженою блохами соломою. Але я все ще не могла в це повірити.
Я зосередилася на Наомі. Вона поводилася дивно, знову й знову стискаючи руки докупи та розводячи їх. Наомі нервувалася, і я ніколи ще не бачила її в такому стані.
— Чого ти хочеш? — запитала я, хоч і передчувала — ні, знала точно, чого вона хотіла. Чому вона нервувалася.
— Я... я хотіла поговорити з тобою про мою сестру, — промовила вона обережно. Наомі ніколи не була обережною, що б вона не робила. Мало хто був таким сміливим і відважним, як вона. — Лорелін захворіла.
У мене перехопило подих, і я поглянула на миску із жовтувато-коричневим порошком усередині, що лежала на моїх колінах. Цього я й боялася.
Її сестра вийшла заміж за багатого землевласника, набагато вищого за неї статусом. Союз, проголошений справжнім коханням. Те, з чого я зазвичай поглузувала б, але це було правдою. Лорелін була винятком у світі, де більшість одружувалася для зручності, можливостей або безпеки.
Але що кохання насправді дає будь-кому? Навіть їй? Воно не зупинило її чоловіка від бажання мати сина, навіть при тому, що її останні пологи ледь не вартували бідолашці життя. Тож вона продовжувала спроби попри всі ризики.
Тепер він отримав свого сина, а Лорелін була вражена лихоманкою, яка забрала вже стількох після пологів.
— Я хотіла дізнатися, чи вона... — Наомі набрала в легені повітря й напружилася. — Чи вона видужає?
— Припускаю, тебе не цікавить моя думка, — сказала я, втираючи товкачик у купку ромашки. Злегка фруктовий запах тютюну посилився. — Чи не так?
— Ні, хіба що ти підробляєш лікарем чи повитухою, — сухо відказала вона. — Я... я хочу знати, що чекає на неї у майбутньому.
Я м’яко видихнула:
— Тобі не слід просити цього.
— Я знаю, — Наомі опустилася біля мене на коліна, і спідниця її сукні склалась навколо неї. — І я знаю, що Баронові не подобається, коли хтось просить тебе про це, але я присягаюся, що він ніколи не дізнається.
Моє небажання ніяк не залежало від Клода, хоча йому й не подобалося, коли я використовувала свій дар передбачення — мою загострену інтуїцію — для будь-кого, крім нього. Він боявся, що мене звинуватять у тому, що я заклиначка, яка грається із забороненою магією кісток. І хоча я знала, що Барона це не хвилювало, як знала й те, що його не хвилювали Арчвудські магістрати. Всі вони були в Бароновій кишені, і ніхто з них не пішов би проти Високородного, навіть, якщо він був лише його нащадком. Чого той насправді боявся, так це того, що хтось багатший чи могутніший перехопить мене.
Але його наказ тримати мої здібності в таємниці та мій страх уславитися заклиначкою не зупиняли мене. Я просто... я просто не могла втримати язика за зубами, коли бачила чи відчувала щось, і по-дурному мала щось бовкнути. Так було в усіх місцях, де ми з Грейді жили до Міжземського міста Арчвуд, в яких мене через це проголошували заклиначкою, та нам доводилося тікати посеред ночі частіше, ніж хочеться пам’ятати, щоб уникнути шибениці. Моя хронічна нездатність не пхати носа в чужі справи й звела мене з Клодом.
І саме через це люди в маєтку та поза ним дізналися про мене — жінку, яка знала дещо. Не багато, але достатньо.