Дженнифер Арментроут – Падіння руїни та люті! (страница 2)

Нащадки богів, з виду такі, як ми, — ну, принаймні більшість із них. Але ті, хто правив Королівством Келум, не були такими, як ми, — низькородними. Вони взагалі не були смертними.

І вони не мали жодної причини бути тут.

Зараз був не час Бенкетів, коли Високородні більш відкрито спілкувалися з нами — низькородними, і це був район Вежі. Ми не жили в привабливих місцях із цінними речами та людьми. Жодної насолоди, якою вони могли б насититися.

— Чому вони тут? — прошепотіла я.

Грейді міцно стиснув мою руку, і холод його пальців просочився крізь мій светр.

— Я не знаю, Ліз.

— Вони... вони робитимуть нам боляче?

— Ні. Ми не зробили нічого поганого.

Він потягнув нас униз на постіль так, що наші голови опинилися на одній пласкій подушці.

— Просто заплющ очі та вдай, що спиш. Вони нас не чіпатимуть.

Я зробила так, як і сказав Грейді: як я завжди робила, відколи він перестав відганяти мене від себе. Але я не могла мовчати. Я не могла зупинити страх, що все збільшувався, змушуючи мене думати про найгірше.

— Що як вони... що як вони тут через мене?

Він притиснув мене до себе.

— Чого б це?

Мої губи тремтіли.

— Тому що я... я не така, як ти.

— Тобі немає чого переживати, — пошепки, щоб ніхто не зміг нас почути, переконував мене хлопець. — Їх це не турбуватиме.

Але як він міг бути таким упевненим? Інших це турбувало. Іноді вони нервувалися через мене, тому що я не могла перестати говорити про те, що зринало в моїй голові: якусь подію, що ще тільки мала статися, чи рішення, яке ще не прийняли. Грейді до цього звик. А Містер? Інші? Не дуже. Вони витріщалися на мене, ніби зі мною щось було не так, а Містер часто вдивлявся в мене так, ніби думав, що я заклиначка, і наче він... трохи мене побоювався. Не настільки, щоб перестати мене щипати, але досить, щоб продовжувати це робити.

— Може, Високородні відчують, що зі мною щось не так, — прошепотіла я. — І, ймовірно, їм це не сподобається, або вони подумають, що я...

— Вони нічого не відчують. Я обіцяю.

Він накрив нас ковдрою, ніби вона могла якось уберегти.

Але ковдра не захистила б нас від Високородних. Вони могли робити, що їм заманеться та з ким заманеться. А якщо їх розізлити? Вони могли б зруйнувати цілі міста.

— Ш-ш-ш, — заспокоював Грейді. — Не плач. Просто заплющ очі. Все буде добре.

Двері кімнати зі скрипом відчинилися. Грейді дуже міцно стиснув мою руку. Раптом повітря стало густим і напруженим, а стіни застогнали так, ніби камінь не витримував того, що проникло всередину. Я затремтіла. Почувалася так погано, як тоді, коли Настоятелька востаннє взяла мою руку, як вона часто робила, не турбуючись про те, що я могла побачити чи дізнатись, але той день був іншим. Я побачила смерть, що чекала на неї.

Я не дихала глибоко, але запах однаково просочився під ковдру й поміж нас, витісняючи дух несвіжого елю та надлишку тіл, затиснутих у надто маленькому просторі. М’ятний запах, що нагадав мені... цукерки, які завжди були в кишенях ряси Настоятельки.

— Не ворушися. Мовчи, — повторювала я знову й знову. — Не ворушися. Мовчи.

— Скільки їх тут? — тихо запитав чоловік.

— Число з-змінюється щоночі, Лорде Самріелю, — голос Містера тремтів, я ніколи не чула його таким наляканим. Зазвичай це його голос лякав нас, але тепер поруч із ним був Високородний лорд, один із найпотужніших Високородних. Це нажахало б і найзліших поганців. — Зазвичай їх б-близько тридцяти, але я не знаю жодного, хто мав би те, що ви шукаєте.

— Ми самі це зробимо, — відповів Лорд Самріель. — Перевірте їх усіх.

Кроки вершників Високородних — Реїв — відстукували водночас із моїм серцем. Щось на кшталт тонкого шару льоду покрило нас, коли в кімнаті різко похолоднішало.

Колись Реї були великими низькородними воїнами, які програли в битві з Високородними принцами й принцесами. Тепер вони були чимось ледь більшим за плоть і кістки, чиї душі полонили принци, принцеси та Король Евр. Чи значило це, що хтось із них був тут? Я здригнулася.

— Розплющ очі, — наказав комусь у кімнаті Лорд Самріель.

Чому вони змушували нас розплющувати очі?

— Хто вони? — заговорив інший. Чоловік. Він промовляв тихо, але від його голосу в мене аж жижки задрижали.

— Сироти. Непотріб, мілорде, — прохрипів Містер. — Деякі потрапили сюди із Пріорату Милосердя, — бурмотів він далі. — І-інші щойно з’явилися. Не знаю, звідки вони приходять і де потім діваються. Серед них немає серафима, присягаюся.

Вони... вони гадали, що тут є серафим? Ось чому вони перевіряли очі, шукали знак — світло в очах. Принаймні я чула про це, але тут не було нічого такого.

Я тремтіла від звуку здивованих скриків і тихих скиглень, що продовжувалися деякий час. Щільно замруживши очі, з усіх сил я бажала, щоб вони дали нам спокій. Просто зникли...

Несучи той м’ятний запах, повітря заворушилося прямо над нами. Я відчула, як напружився Грейді.

— Розплющ очі, — наказав зверху Лорд Самріель.

Я завмерла, а хлопець підвівся, захищаючи мене своїм тілом і ковдрою. Його рука дрижала, і це змусило мене дрижати ще більше, тому що Грейді... він дивився на старших дітей без страху та сміявся, коли правозахисники гналися за ним вулицями. Він ніколи нічого не боявся.

Але зараз саме так і було.

— Нічого, — оголосив Лорд Самріель, тяжко зітхаючи. — Це всі?

Містер прокашлявся:

— Так, я цілком в-впевнений... Заждіть.

Його кроки були важкими та нерівними.

— З ним завжди тиняється ще одна. Менша. Дівчинка, та ще й до того дивна, — сказав він, штовхаючи мої накриті ковдрою ноги, і я ледь стримала зойк. — Ось вона.

— Він не знає, що каже, — заперечив Грейді. — Тут немає нікого, крім мене.

— Притримай язика, хлопче, — попередив Містер.

— Може, притримаєш свого? — гиркнув у відповідь Грейді, і від нової хвилі страху мені скрутило живіт. Містерові не сподобалося, що Грейді огризнувся. Якщо все минеться, Містер його покарає. І дуже сильно, як минулого разу...

Без жодного попередження ковдра злетіла, перетворюючи мою кров на лід. Грейді затулив мене, але це не мало значення. Вони знали, що я тут.

— Схоже тут під ковдрою двоє замість одного. Дівчинка, — невідомий лорд замовк на мить. — Здається.

— Відійди від неї, — наказав Лорд Самріель.

— Вона ніхто, — викрикнув Грейді та здригнувся.

— Всі є кимось, — відповів той інший лорд.

Грейді не поворухнувся. Він важко видихнув і зник...

Мене охопила паніка, яка водночас зрушила мої ноги. Я різко підвелася й у занадто яскравому світлі ламп, що розливалося кімнатою, навпомацки потягнулася за Грейді. І скрикнула, коли один із Реїв схопив його за стан. Навколо ніг Грейді виливалися та кружляли тонкі пучкуваті сірі тіні від одягу низькородного вершника.

— Відпусти! — заверещав хлопець, вириваючись, поки його відтягували. — Ми не зробили нічого поганого. Відпу...

— Тихо, — відрізав Лорд Самріель, ступаючи між мною та Грейді. Його довге волосся було такого сріблястого відтінку, що здавалося майже білим. Він поклав руку на плече хлопця.

Той замовк.

Зазвичай тепло-коричнева шкіра Грейді покрилася крейдяно-сірою оболонкою, поки він... він просто дивився на мене, широкими й пустими очима. Він не говорив. Не ворушився.

— Грейді? — прошепотіла я, тремтячи та цокаючи зубами.

Він не промовив ані слова. Грейді завжди мені відповідав, але, здавалося, його взагалі тут більше не було. Ніби він був лише оболонкою самого себе.

Хтось узяв мене рукою за підборіддя. Дотик здався мені електричним ударом, що пронизав усе моє тіло. Я відчула, як піднялися волосинки на моїх руках, а сироти виступили на шкірі.

— Усе добре, — майже м’яко, майже ніжно сказав інший лорд, повертаючи до нього голову. — З ним усе буде добре.

— Це ми ще побачимо, — відповів Лорд Самріель.